Досі намагаюся осмислити гумор ситуації. Чергова фейсбучна баталія. Грузин спробував натякнути українським айтішникам, що гарно було б читати доповіді на галузевій конференції українською.
Українські айтішники у небажанні так чинити договорились до того, що наступну конференцію проводитимуть в Польщі. Грузин на знак підтримки українців з 2014 всі дописи пише українською. Українські айтішники відмазуються, що українські доповідачі теж планувалися, але не приїхали... з Канади. Чота ржу, як кажуть в етіх ваших інтернетах.
А відсміявшись, одразу починаю сеанс альтернативної історії, вона ж – прикладна якбитологія – а що було б, якби український інтернет був таки українським, а не завжди вдячним партнером рунетівських (так називається руський мір на дроті) „Ашманових і партнерів”, чия назва завжди чомусь викликала в мене в пам’яті Льоню Голубкова:
- Я не халявщик, я партнер!
Звісно йдеться не тільки про цю оптимізаторську контору, яка зараз перекваліфікувалася на пошуки крамоли в Інтернеті, а взагалі про українські філіали рунетівських компаній, несть їм числа – студії „гуру” Лебедєва; „знайду скрізь” Яндекса; всюдисущого, до кожного компа сільської „Укрпошти”, Мейла.ру; Живого, аж жвавого, журналу; прости Господи, Однокласників і Вконтактиків тощо. Практично всі інфраструктурні проекти, на яких „наростає” м’ясо Інтернету – пошукові системи, поштові сервіси, блогові платформи, соцмережі тощо в нас по факту були російськими. Але чи завжди так було? Ніт, ми не здавались без бою.
Старі досвідчені юзери, які підключилися до етіх ваших інтернетів, коли користувачів по всій Україні було ще менше, ніж мешканців Троєщини, легко пригадають вам, наприклад, з півдесятка назв українських пошукових систем, деякі з яких були засновані раніше вселенського Гугля.
Це не фігура мови. Свої, досить просунуті як на той час і кількість сайтів в мережі, пошукові машини мали – N-Search, який пізніше став Аванпортом, рейтинги Топпінг та БігМір, поштовик Укр.нет і звичайно ж „Мета”, яка в обскубаному та усіченому вигляді існує досі. Наприклад, у них досі найкращий пошук по новинах, бо включає в себе тільки українські новинні сайти та газети-журнали і має архів усіх видань з 2003 року.
Я пишу про пошукові машини, бо слідкував за цим, але така ж картина спостерігалася і, скажімо, з банерними мережами чи каталогами, з мапами й онлайн перекладачами, з форумами й блоговими платформами, з фінансовими сайтами й Інтернет-газетами, крім, хіба, сайтів погоди, – усі місцеві проекти після навіть десятиліття небезуспішного „я не здамся без бою” згорталися, здавалися, просто викупалися росіянами і закривалися, як mail.ua, і навіть не тому, що були гіршими, просто через різну кількість грошей на рахунках в тебе і в Газпрому.
Україну від Росії відрізняло лише те, що наш користувач більше шукав Гуглем, ніж Яндексом від самого початку, і наша Єдіная страна стала місцем битви пошукових роботів.
Що цікаво, на самому початку Гугль приперся на цю битву з українським інтерфейсом. Звісно, в Гугля він був і досі залишається доволі аскетичним, пошукове віконечко і дві кнопки, але написи „Шукати” й „Мені пощастить” на цих кнопках були українською, що одразу орієнтувало користувачів, що він шукає і по Україні, і українською мовою. Так, просто по незнанню, з таким „неправильним” з точки зору українських експертів інтерфейсом, він переміг в Рамблера (був ще такий московський фрукт), і Яндекса, і відкусив 60% українського пошукового трафіку. День, коли БігМір порахував цей трафік, був переворотом мого світу. Звісно, як тільки Гугль дозрів до свого представника в Україні, експерти все правильно йому пояснили про мову я та язик, і по замовчанню став російський інтерфейс, а в пошук стали підмішувати російські сайти, навіть якщо шукаєш українською мовою. На те вони й українські експерти-айтішники.
Був ще один казус, пов’язаний з мовою. „Українська правда” стала Інтернет-виданням №1 теж без „правильної” російської версії, як і задумав її Георгій Гонгадзе. Ще й мала найрозкрученіший на той момент форум, де теж спілкувалися переважно українською, і чи не єдиний форум, не рахуючи львівських місцевих, де спілкувалися українською взагалі. Власне, цей форум і розкрутив причепом УП, як газету, ну а потім прийшли експерти-айтішники і розказали...
Я пишу про пошукові машини, бо слідкував за цим, але така ж картина спостерігалася і, скажімо, з банерними мережами чи каталогами, з мапами й онлайн перекладачами, з форумами й блоговими платформами, з фінансовими сайтами й Інтернет-газетами, крім, хіба, сайтів погоди, – усі місцеві проекти після навіть десятиліття небезуспішного „я не здамся без бою” згорталися, здавалися, просто викупалися росіянами і закривалися, як mail.ua, і навіть не тому, що були гіршими, просто через різну кількість грошей на рахунках в тебе і в Газпрому.
Україну від Росії відрізняло лише те, що наш користувач більше шукав Гуглем, ніж Яндексом від самого початку, і наша Єдіная страна стала місцем битви пошукових роботів.
Що цікаво, на самому початку Гугль приперся на цю битву з українським інтерфейсом. Звісно, в Гугля він був і досі залишається доволі аскетичним, пошукове віконечко і дві кнопки, але написи „Шукати” й „Мені пощастить” на цих кнопках були українською, що одразу орієнтувало користувачів, що він шукає і по Україні, і українською мовою. Так, просто по незнанню, з таким „неправильним” з точки зору українських експертів інтерфейсом, він переміг в Рамблера (був ще такий московський фрукт), і Яндекса, і відкусив 60% українського пошукового трафіку. День, коли БігМір порахував цей трафік, був переворотом мого світу. Звісно, як тільки Гугль дозрів до свого представника в Україні, експерти все правильно йому пояснили про мову я та язик, і по замовчанню став російський інтерфейс, а в пошук стали підмішувати російські сайти, навіть якщо шукаєш українською мовою. На те вони й українські експерти-айтішники.
Був ще один казус, пов’язаний з мовою. „Українська правда” стала Інтернет-виданням №1 теж без „правильної” російської версії, як і задумав її Георгій Гонгадзе. Ще й мала найрозкрученіший на той момент форум, де теж спілкувалися переважно українською, і чи не єдиний форум, не рахуючи львівських місцевих, де спілкувалися українською взагалі. Власне, цей форум і розкрутив причепом УП, як газету, ну а потім прийшли експерти-айтішники і розказали...
- Але ж це об’єктивна картина. Українці російською шукають більше! – скаже будь-який Інтернет-маркетолог в цьому місці. А я продовжу: бо українці не дурні, і знають, що всі сайти в нас тільки російською. І на підтвердження цього вкажу на відсоток українських запитів у Яндекс з Тернопільської області. Ця на 97% україномовна область, де навіть чорношкірі студенти медуніверситету б’ються зі своїми донецькими колегами за українську мову, в пошуку давала лише 34% українських запитів. Просто досвід, що українських сайтів нема чи майже нема, не мучтеся, куме, опускайтеся на дно. А хто пробував дати нам українських сайтів?
Ви вже зрозуміли, куди я хилю. Чи могла українська мова, не як факультативний додаток для патріотів, а як галузевий стандарт, захистити новонароджений український сегмент мережі від московської експансії? Цілком.
Принаймні, українські книговидавці й рекламні агенції успішно протистояли поглинанню росіянами саме завдяки мові – у випадку видавців, просто галузева домовленість і розуміння процесів, у випадку рекламістів – підкріплена законом вимога. І ось вже озвучка роликів усіх світових брендів – законний шмат хліба для українських, а не московських рекламників, аж до прийняття закону Кі-Ко. А там і для місцевих рекламодавців щось зроблять на світовому рівні.Чи не могло так само спрацювати в Інтернеті?
Для тих, кого не переконують ці приклади, дам ще закордонний. Чеський пошуковець Сезнам довго й успішно конкурував з самим Гуглем, просто тому що шукав чеською і орієнтувався в місцевих реаліях краще глобалістичного монстра. З технологічної точки зору він значно поступався тій же „Меті”. З ідеологічної... Навіть геть кепська статистика і втрата відсотків у пошуковому трафіку не примусила „Мету” ризикнути й поставити стартовою українську версію, хоча в неї завжди було три мовних версії – російська, українська й англійська. Бо... це просто не вкладалося в голову українського айтішника. До речі – і користувача. Перемикало інтерфейс на український (в 1 клік) всього 8% користувачів. Ці 8%, з якими треба возитися, як з 92%, не менше, неабияк вибішували розробників. Досі не кидаю камінь в жодного з них.
Отож – чи мала Україна шанс повторити чеський досвід? Ну, скажімо, коли український Інтернет був юний, і весь сидів у так званому „Силіконовому дворику” в Академії наук на Володимирській в Києві. Ну ось зговорилися між собою батьки-засновники, перші провайдери й дизайнери, - робимо сайти українською. І пішло, як снігова куля в Буковелі. Українські сайти шукають українською, українські проекти перемагають російські, усі так звані „інтернетники” не втрачають робочих місць, розвиваються, і всі ті тисячі програмістів, яких звільнили із закриттям українського офісу Яндекса, працюють на БігМір, Укр.нет та Мету. Ну могло ж зростися, могло?
Насправді ні. Це я зараз такий розумний. Я майже десять років працював у студії веб-дизайну, і десь з чотирьох десятків розроблених нами сайтів українською було аж два.
Ви вже зрозуміли, куди я хилю. Чи могла українська мова, не як факультативний додаток для патріотів, а як галузевий стандарт, захистити новонароджений український сегмент мережі від московської експансії? Цілком.
Принаймні, українські книговидавці й рекламні агенції успішно протистояли поглинанню росіянами саме завдяки мові – у випадку видавців, просто галузева домовленість і розуміння процесів, у випадку рекламістів – підкріплена законом вимога. І ось вже озвучка роликів усіх світових брендів – законний шмат хліба для українських, а не московських рекламників, аж до прийняття закону Кі-Ко. А там і для місцевих рекламодавців щось зроблять на світовому рівні.Чи не могло так само спрацювати в Інтернеті?
Для тих, кого не переконують ці приклади, дам ще закордонний. Чеський пошуковець Сезнам довго й успішно конкурував з самим Гуглем, просто тому що шукав чеською і орієнтувався в місцевих реаліях краще глобалістичного монстра. З технологічної точки зору він значно поступався тій же „Меті”. З ідеологічної... Навіть геть кепська статистика і втрата відсотків у пошуковому трафіку не примусила „Мету” ризикнути й поставити стартовою українську версію, хоча в неї завжди було три мовних версії – російська, українська й англійська. Бо... це просто не вкладалося в голову українського айтішника. До речі – і користувача. Перемикало інтерфейс на український (в 1 клік) всього 8% користувачів. Ці 8%, з якими треба возитися, як з 92%, не менше, неабияк вибішували розробників. Досі не кидаю камінь в жодного з них.
Отож – чи мала Україна шанс повторити чеський досвід? Ну, скажімо, коли український Інтернет був юний, і весь сидів у так званому „Силіконовому дворику” в Академії наук на Володимирській в Києві. Ну ось зговорилися між собою батьки-засновники, перші провайдери й дизайнери, - робимо сайти українською. І пішло, як снігова куля в Буковелі. Українські сайти шукають українською, українські проекти перемагають російські, усі так звані „інтернетники” не втрачають робочих місць, розвиваються, і всі ті тисячі програмістів, яких звільнили із закриттям українського офісу Яндекса, працюють на БігМір, Укр.нет та Мету. Ну могло ж зростися, могло?
Насправді ні. Це я зараз такий розумний. Я майже десять років працював у студії веб-дизайну, і десь з чотирьох десятків розроблених нами сайтів українською було аж два.
А в тому силіконовому дворику така ідея не могла прийти в голову жодній людині. Ну ось жодній. Хоча дурних в академію наук не пускають, і всі вони українську знали принаймні в межах шкільної програми, але вчилися в своєму КПІ ще в радянський час. Розглядалася тільки російська. Зараз важко назвати український інтернетний проект, я кий а) вцілів б) не викуплений росіянами. Це і називається матеріальна ціна меншовартості, джентльмени, привіт від чехів.
Правда, я щось таке відчував, якусь свою не сформульовану до кінця провину, щось мені вічно муляло - читав на конференціях доповіді з пошукової оптимізації українською, ніхто зі слухачів не вмер; викладав курс пошукових систем в університеті для комп’ютерних лінгвістів, студенти в деканат не скаржилися. Так що в Польщу я з вами, хлопці, не поїду, залишуся тут з грузином. Вже 2017, а не 1997 рік.
Правда, я щось таке відчував, якусь свою не сформульовану до кінця провину, щось мені вічно муляло - читав на конференціях доповіді з пошукової оптимізації українською, ніхто зі слухачів не вмер; викладав курс пошукових систем в університеті для комп’ютерних лінгвістів, студенти в деканат не скаржилися. Так що в Польщу я з вами, хлопці, не поїду, залишуся тут з грузином. Вже 2017, а не 1997 рік.
Антон Санченко
Комментариев нет:
Отправить комментарий