Спецоперація «Примушення до миру терором і дипломатією»

Що достеменно відомо на сьогоднішній день?

Та що існує на сьогоднішній день базова інформація про катастрофу рейсу «Малайзійських авіаліній» МН-17 зводиться до наступного:

- Це був спланований терористичний акт.

- Рейс МН-17 був збитий ракетою, випущеною з ЗРК «Бук-М1».

- Місце дислокації «Бука» під час пуску ракети - район селища Сніжне південніше м Торез Донецької області.

- Екіпаж «Бук-М1» прибув з території Росії і складався з військовослужбовців п'ятьдесят третьої Курської бригади ППО, які перебували на дійсній військовій службі в РФ.

- В день катастрофи 17 липня 2014 зі 160 комерційних рейсів, які пройшли через зону теракту, атаці і поразці піддався лише один з них - МН-17.

- Після скоєного теракту «Бук-М1» разом з екіпажем повернувся на територію Росії.

Що для неупередженого читача залишається не до кінця ясним?

- Хто саме віддав наказ на пуск ракети і знищення МН-17?

- Яка була мотивація замовників і організаторів теракту?

Джерела

Інформація, представлена ​​нижче, в основних рисах була викладена вперше 23 липня 2014 в тексті «Навіщо був збитий амстердамський «Боїнг»?, у розмові в той же день на «Эхо Москвы», потім у тексті від 5 серпня 2015 «Помилки не було», а також у численних авторських письмових та усних коментарях.

За майже 15 місяців, що минули з часу першої публікації, не виявилося якоїсь принципово нової інформації, яка змогла б спростувати висновки, сформульовані в липні минулого року. Зате проявилося чимало деталей, що ілюструють і уточнюючих зроблені тоді спостереження.

Важливими роботами, відсіває значна кількість дезінформаційного сміття, що розповсюджувався і як і раніше розповсюджуваного російським властями, стали численні публікації в російській блогосфері і зарубіжних ЗМІ, а також доповіді Беллінгката і Ради безпеки Нідерландів «Крах рейсу МН-17».

Найбільш істотна базова інформація про скоєний теракт в концентрованому вигляді зібрана тут.

Нижченаведений текст частково відтворює вже відоме, частково доповнює його деякими деталями.

Передісторія

Російська окупація і анексія Криму - спецоперація «Кримська весна» (20 лютого - 18 березня 2014), що пройшла досить швидко, з відносною легкістю, обмеженим застосуванням насильства і відносно невеликою кількістю жертв, породила у її авторів почуття неймовірної ейфорії. У них виникло стійке відчуття, що успіх «Кримської весни» може бути повторений без значних проблем в рамках набагато більш масштабної операції на території восьми регіонів України, названих В.Путіним у його виступі 17 квітня 2014 Новоросією.

У ніч з 6 на 7 квітня 2014 почалася військова частина спецоперації «Російська весна», в рамках якої групи російського спецназу почали захвати адміністративних будівель (СБУ, міліції, органів місцевої влади) у південно-східних регіонах України. Саме первісний (протягом перших десяти днів) успіх цього етапу операції підвів В.Путіна до вельми незвичайного кроку - публічного розкриття її кінцевої мети у вигляді створення проросійської Новоросії, що складається з 8 українських областей.

Проте завершити розпочату спецоперацію в повному обсязі не вдалося. У наступні дні процес розширення захопленої території істотно сповільнилося, в Харкові створення місцевої «народної республіки» було зірвано, а загарбники будівлі обласної адміністрації були арештовані.

Корінний перелом у здійсненні спецоперації «Російська весна» настав ввечері 28 квітня в ході розмови міністра оборони Росії С. Шойгу з міністром оборони США Ч.Хейгелом. Хейгел повідомив своєму візаві, що США починають просування натовської військової інфраструктури до російських кордонів.

У такій ситуації в Кремлі було прийнято рішення перейти від стратегії розширення плацдарму до стратегії утримання вже захопленого. У наступні кілька діб були припинені як захвати нових населених пунктів, так і масове порушення російським військовими літаками українського повітряного простору, почалося відведення частини російських військ від російсько-українського кордону, помітно знизилися масштаби військової активності.

Українські добровольчі батальйони і ВСУ, поступово нарощувати масштаби і ефективність своїх дій, почали визволення захопленої території. Через деякий час стало ясно, що ліквідація сепаратистських анклавів є питанням часу, причому, очевидно, не надто тривалого.

Не володіючи достатніми ресурсами для ведення повномасштабної війни проти України і одночасно побоюючись втручання (нехай навіть обмеженого) на її боці США та інших членів НАТО, Кремль змушений був радикально змінити свої стратегію і риторику, намагаючись вже не наступати, а лише утримувати та захищати те, що йому вдалося захопити в перші тижні «Руської весни».

Виходячи з власного уявлення про залежність «київської хунти» від її «західних заступників» В.Путін почав спецоперацію «Примус до миру дипломатією», намагаючись умовити західних лідерів чинити тиск на українську владу з метою припинення ними військових дій проти російських і проросійських бойовиків і забезпечити «мирне врегулювання конфлікту на Південному Сході України». За два місяці з 30 квітня по 30 червня 2014 Путін зробив не менше 50 спроб (приблизно 0,8 спроби в середньому на добу) переконати Б.Обаму, А.Меркель, Ф.Олланда, Д.Камерона, а також П. Порошенко зупинити військові дії на сході України. 24 червня Путін пішов навіть на відгук отриманого ним 1 березня дозволу Ради Федерації на використання російських військ в Україні. Проте всі ці зусилля не дали бажаного ефекту.

Військово-політична ситуація радикально змінилася 30 червня, коли після десятиденної паузи відновилося наступ ВСУ і добровольчих батальйонів, цього разу набагато серйозніше підготовлене, ніж їхні атаки в квітні і травні. У короткі терміни були звільнені Слов'янськ, Краматорськ, Костянтинівка, Амвросіївка, інші населені пункти, під час одного з рейдів танки ВСУ досягли залізничного вокзалу Донецька, українські війська почали глибоке охоплення сепаратистського анклаву, поступово просуваючись уздовж державного кордону з півночі на південь і з заходу на схід.

Мотивація

У цих умовах у кремлівських керівників залишилося, схоже, лише два інструменти, здатні, з їхньої точки зору, зупинити рух ВСУ, - терор у поєднанні з дипломатією і пряме вторгнення регулярних військ. Використання другого інструменту уявлялося в той момент не надто бажаним, оскільки через неможливість приховати масове вторгнення регулярних військ неприйнятно зростав би ризик оголошення таких дій агресією, що є по междунардний праву найтяжчим злочином - з усіма витікаючими звідси наслідками.

Залишався терор - як засіб управління західними лідерами, повноважними і здатними приймати необхідні рішення. Згідно кремлівським уявленням про підпорядкованість київських властей їх західним союзникам слід було так шокувати останніх, щоб ті змогли змусити Україну припинити вести військові дії. Такого можна було домогтися, очевидно, тільки в тому випадку, якщо загинуло б значна кількість громадян європейських країн. Ні територія самої Західної Європи, ні морські простори для здійснення такого теракту не були придатні. Залишалося лише повітряний простір над районом ведення бойових дій.

Далі необхідно було вибрати рейс, знищення якого могло б призвести до максимально бажаного ефекту і в той же час мінімізувати можливі небажані наслідки. На роль жертви не годилися літаки авіакомпаній, що належали державам - постійним членам Радбезу ООН та Групи 7 (США, Британії, Франції, Німеччини, Японії, Італії, Канади), а також рейси, що вилітають з аеропорту, що знаходилися в цих країнах, або ж летіли туди. Також не годилися літаки авіакомпаній з невеликих і периферійних європейських країн. Ідеальним кандидатом представлявся літак, що вилітав з Амстердама - як одного з «найбільш європейських» міст, розташованого між двома головними спонсорами «нормандського процесу» (Німеччини та Франції), столиці Гейропи, мер якого до того ж незадовго до цього встиг образити високого закордонного гостя, відмовивши в проведенні прийому з нагоди його офіційного візиту до Королівства.

Вибір часу

Через високу швидкості просування частин ЗСУ на сході України здійснення спецоперації відкладати надовго було неприпустимо. У той же час для забезпечення того, що можна було б розцінювати як якщо не повноцінне алібі, то хоча б якесь прикриття, необхідно було проводити спецоперацію тоді, коли головний підозрюваний не перебував би на території Росії. За шість років до цього - в серпні 2008 р - повномасштабне вторгнення росийских військ до Грузії було розпочато в ніч з 7 на 8 серпня, коли головний організатор агресії вже перебував у Пекіні для участі в урочистому відкритті Олімпіади.

У липні 2014 ідеальне прикриття для аналогічних дій представляла шестиденний поїздка по країнах Латинської Америки з 11 по 17 липня. При цьому час здійснення спецоперації не повинний був бути занадто зміщений до початку цієї поїздки, оскільки у разі розвитку будь-яких непередбачених подій довелося б опинитися занадто далеко від зручної та безпечної бази прийняття рішень та/або ж зривати програму офіційного візиту (як це довелося робити в 2008 р, повертаючись з Пекіна у Владикавказ). Тому ідеальний термін для здійснення теракту - це час польоту додому, бажано незадовго до приземлення в Москві.

Інтерпретація меседжу

Найважливішою умовою успіху спецоперації є правильна інтерпретація її меседжу - що саме по її здійсненні робити тим, кому вона була адресована? З вечора 17 липня протягом наступних 10 днів Путін провів не менше 24 розмов з лідерами західних країн (2,4 бесіди в день), в яких (а також в публічному просторі) відстоював по суті лише один ключова теза:

«... Цієї трагедії не сталося б, якби на цій землі був мир, у всякому разі, не були б відновлені бойові дії на південному сході України».

«Ми неодноразово закликали всі протиборчі сторони негайно припинити кровопролиття і сісти за стіл переговорів. З упевненістю можна сказати, що якби 28 червня бойові дії на сході України не були поновлені, то і цієї трагедії напевно не відбулося ... Зі свого боку Росія зробить все, що від нас залежить, щоб конфлікт на сході України перейшов з сьогоднішньої військової фази у фазу обговорення за столом переговорів мирними і виключно дипломатичними засобами».

Ступінь особистої залученості

Інтенсивності особистої участі В.Путіна в обговоренні з зарубіжними лідерами катастрофи МН-17 немає аналогів. Розмови на вищому рівні йшли регулярно, щодня, практично в режимі нон-стоп. Було проведено шість розмов із прем'єром Нідерландів М.Рютте, по три - з А.Меркель і прем'єром Австралії Т.Ебботом. 22 липня трапилася абсолютно небувала ситуація, коли російський президент розмовляв з М.Рютте двічі протягом одного дня. Така неймовірна активність керівника держави, формально жодним чином не причетного до катастрофи (авіакомпанія, до якої належав літак, не була російською; загиблих російських громадян не було; літак не вилітав з російського аеропорту і не направлявся в російський аеропорт; катастрофа відбулася не над територією Росії), безпрецедентна.

На цьому тлі абсолютно фрейдистським виявився офіційний коментар прес-служби Кремля про телефонну розмову В.Путіна з тим же М.Рютте 23 липня 2014 р.: «У цьому зв'язку була акцентована важливість урахування думок усіх зацікавлених сторін». Питається, з-за якихось своїх дій Росія, за наполяганням її президента, стала зацікавленою стороною, якщо офіційно ніякого відношення ні до катастрофи «Боїнга», ні до збройного конфлікту на Сході України вона не мала? І яка думка саме цієї зацікавленої сторони випливало, за наполяганням Путіна, врахувати голландському прем'єру?

Захопленість, з якою кремлівський керівник зайнявся катастрофою МН-17, кричущо контрастувала з майже тотальним байдужістю до інших авіакатастроф, що трапилися в тому ж році і практично в той же час. Коли 24 липня (через тиждень після краху МН-17) сталася авіакатастрофа MD-83 в Малі, то, очевидно, для створення враження про рівне ставлення до всіх жертвам зарубіжних авіакатастроф, чергові телеграми співчуття були направлені президентам Алжиру та Франції. У поспіху, правда, не були послані співчуття керівникам держав, які втратили в тій аварії більше громадян, ніж Алжир, - Буркіна Фасо та Лівану. А жертви порівнянних за масштабами авіакатастроф того ж року - С-130 в Алжирі 11 лютого, ATR-72 в Тайвані 23 липня (через 6 днів після катастрофи МН-17), А-320 в Індонезії 28 грудня - були проігноровані повністю. Очевидно, в цих випадках, на відміну від МН-17, Кремль і не приховував, що був абсолютно незацікавленою стороною.

Невдача спецоперації

Незважаючи на ретельну підготовку, щільне інформаційний супровід, активну особисту участь - незважаючи на всі вжиті зусилля - спецоперація «Примушення до миру терором і дипломатією» не привела до бажаного результату. Шок від загибелі пасажирського лайнера в Європі та світі дійсно виявився катастрофічним. Однак його спрямованість виявилася не цілком відповідала сподіванням авторів спецоперації. Західні лідери не змогли (або не захотіли) надати необхідного тиску на українську владу, і українські війська продовжили дії по звільненню сходу країни.

Переконавшись у тому, що спецоперація «Примушення до миру терором і дипломатією» не привела до зупинки військових дій в Донбасі, Кремль 26 липня 2014 почав підготовку спецоперації «Примус до миру військовою силою» - підготовку прямого (хоча і по можливості скритного) вторгнення регулярних російських військ в Східну Україну. Рівень прийняття рішення про проведення цієї спецоперації, так само як і його мотивація, принципово не відрізнялися від рівня і мотивації при ухваленні рішення про початок передувала їй спецоперації.

Андрій Ілларіонов