Словник історика

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ, ВСЕСВІТНЯ ІСТОРІЯ

від давнини до початку XXI століття

(термінологічний словник)

А

Абак (гр.) - 1) лічильна дошка у давніх греків і римлян; 2) горішня плита капітелі колони, пілястри.

Абат (лат., гр., арам.) - 1) у католицькій церкві - глава громади ченців, настоятель; 2) звертання до осіб католицького духовенства.

Абвер — німецька воєнна розвідка і контррозвідка. Утворений у 1919 р. Починаючи з 30-х років став впливовою силою у виробленні державної політики Німеччини. У 1935-1944 р. Абвер очолював адмірал Ф.В. Канаріс. У 1938 р. абвер був реорганізований в Управління розвідки і контррозвідки Верховного головнокомандування збройними силами Німеччини (ОКВ) і вирішував завдання по забезпеченню секретності підготовки і проведенню воєнних операцій збройних сил, їх переозброєнню, створенню "п'ятої колони" у запіллі ворога, його деморалізації, організації операцій по знищенню політичних діячів, воєнних керівників ворога тощо. 14 лютого 1944 р. абвер було розформовано. Він ділився на частини і його обов'язки і структурні підрозділи розподілялися між іншими відомствами. 

Абверштелле, абвернебеншелле — назви периферійних структур абверу, що створювалися у військових округах, при штабах армійських частин й підрозділів, військово-морських баз і центрів.

 

Абсентеїзм - (від лат. absens (absentis) – відсутній) – 1) відмова громадян від участі у виборах представницьких органів влади, глави держави, посадових осіб. Абсентеїзм – вияв соціально-політичної апатії, байдуже ставлення людей до своїх політичних прав, ухиляння від виконання громадянських обов'язків. Основні причини і мотиви абсентеїзму: низький рівень політичної активності громадян; пасивний протест населення проти антидемократичного законодавства, недосконалої виборчої системи, політичного режиму чи форми правління взагалі; прагнення ухилитися від політичної діяльності, що набрала характеру зіткнення егоїстичних інтересів та амбіцій; неприязнь до політичних лідерів; несприйняття конкретних рішень інститутів влади, економічних реформ, суспільно-політичних заходів та ін.; небажання депутатів парламенту, членів колегіальних органів, делегатів з’їздів, конференцій, симпозіумів ухвалювати певні законопроекти чи постанови тощо. Щоб запобігти виявам абсентеїзму, у деяких країнах практикують обов’язкове голосування у виборчих органах (Італія, Бельгія, Греція, Австрія та ін.), а в деяких – за відмову від участі у виборах карають відповідно до закону. В Україні громадяни мають право не брати участі у виборах. 2) Абсентеїзм землевласницький – форма землеволодіння, за якою земля як форма виробництва відокремлена від її власника. 

Абсолютизм — необмежена монархія, форма державного правління, за якої політична влада повністю належить одній особі — монархові та для якої характерний найвищий ступінь централізації державної влади.

Абсолютна монархія - необмежена, неподільна, самодержавна верховна влада однієї особи - монарха (від грецьк. «один»): еміра, шаха, короля, царя, імператора. Характерною була для періоду занепаду феодалізму в Європі ХVІІ-ХVIII ст. Царська Росія пройшла шлях від класово-станової (у ХVІ-ХVIII ст.) до абсолютної монархії (самодержавства) у ХVІІІ - на початку XX ст. Самодержавна влада одного правителя була несумісна з демократичним козацьким устроєм в Україні, і тому в другій половині ХVIII ст. Україна в складі Росії втратила свою автономію.

Абстрактний (лат. abstractio відвертання) – відвернений, відірваний, схематизований і спрощений образ реальності.

"Авангард" - орган Спілки Української Молоді (СУМ). Почав виходити 1946 р. у Мюнхені щоквартально. Видавець – Центральний Комітет Спілки (пізніше Центральна Управа). Місце видання змінювалося залежно від того, де був осідок керівництва СУМ. Від 7-го числа редакція була в Авґсбурзі; від 14-го – в Мюнхені, від 23-го – в Лондоні, відтак знову у Мюнхені, потім у Лондоні і Брюсселі. Нині протягом останніх десяти років – у Нью-Йорку. Від 4-го числа журнал став ілюстрованим. Офіційно він був додатком до журналу «Пу-Гу», що виходив у Авґсбурзі. Від 10–11 числа мав дві назви – «Молоде життя» і «Авангард». Головними редакторами були П. Кізко, П. Карпенко-Криниця, М. Кушнір, В. Шульга, Г. Наняк, О. Калинник, І. Крушельницький, В. Леник, Р. Зварич, О. Рожка. Журнал був місячником, двомісячником, квартальником. Тираж залежав від кількості членів СУМу. Авангард друкував науково-популярні праці з українознавства та загальних гуманістичних наук; торкався виховних проблем; подавав інформацію та хроніку з життя і діяльності СУМ в Європі та на інших континентах; висвітлював життя молоді в Україні; розповідав про визвольну боротьбу українського народу; коментував світові події.

Авантюра (фр. — пригода) — справа, зроблена без урахування реальних сил та умов, приречена на провал, на невдачу.

Авантюризм - (від франц. aventure – пригода, ризик) – схильність до ризикованих і сумнівних, з погляду моралі, діянь, нерідко з корисливими, безчесними цілями; схильність до акцій, що не враховують реальні можливості та умови і тому приречені на невдачу. Особливою формою авантюризму є авантюризм політичний – наміри та дії політичних сил (осіб, партій, груп, влад. структур тощо), які базуються на нехтуванні реальними умовами, незнанні обставин, співвідношення сил, закономірностей суспільного життя. Авантюризм політичний спирається на віру й обман, бажання й безпідставні переконання, прагнення до випадкового успіху. Авантюризм політичний здійснюють політики, які орієнтуються на політичні програми популістичного спрямування. Авантюрна політика, як правило, завершується поразкою і спричинює тяжкі матеріальні, соціальні, а часто й людські втрати. Авантюризм політиків згубно впливає на соціальні процеси, гальмує демократичний розвиток суспільства. За умов існування нових типів зброї масового знищення авантюризм особливо небезпечний у військовій та державній сферах і може загрожувати існуванню як окремих народів, так і людства в цілому.

Авари - у руських джерелах обри - великий племінний союз, в якому провідну роль відігравали тюркомовні племена. Уперше авари згадуються у давньогрецьких авторів 5-6 ст. - Пріска Понтійського, Феофілакта Сімокатти, Менандра та ін. Авари стали авангардом великої групи племен, які просувались в Україну з території Центральної Азії та складали основу Тюркського каганату. Уперше з'явилися на території сучасної України 558 р., напавши на населення Приазов'я. Наприкінці 50-х - на поч. 60-х аварські орди спустошили землю антів. У 558 - 568 рр. авари, просуваючись на захід, розбили племена гепідів і захопили  їхні землі в колишній римській провінції Паннонії (басейн середньої течі Дунаю та його приток Сави і Драви). На цій території після численних походів і підкорення кількох слов'янських племен заснували у 560-х рр. Аварський каганат. Очолював державу хан Баян. Паннонія стала центром каганату, звідки авари постійно нападали на слов'ян, франків, лангобардів. Протягом 601 - 602   рр. вели війну проти Візантійської імперії, союзниками якої у цій боротьбі були анти. Основним заняттям аварів було скотарство, хоча економічно вони залежали від підкорених ними народів. У першій половині VI ст. зазнали ряд поразок від Візантії, слов'ян, франків. У VII ст. авари були витіснені  з українського Причорномор'я. У 790-х були розгромлені франками, а наприкінці IX ст. аварська держава остаточно занепала під ударами угорців. Частина аварських племен відкочувала на схід, і про них більше в літописах згадки немає.

Авгій (грец. "сяючий") - цар елідського племені епеїв, що жили в Пелопонесі, син Геліоса (варіант: Посейдона) та Гірміни. Авгій володів подарованим йому батьком величезним стадом худоби, стійла якого не чистилися тридцять років.  Геракл пообіцяв за один день зробити всі стійла чистими. За цю працю Авгій повинен був віддати Гераклу десяту частину свого багатства. Герой відвів русло річки Алфея, що протікала неподалік, спрямувавши її на Авгієви стайні. Потужний потік води змив всі нечистоти (сьомий подвиг Геракла), але Авгій не збирався віддавати Гераклу обіцяну нагороду. Це викликало війну проти Авгія, спочатку невдалу для Геракла, оскільки на допомогу Авгію прийшли його племінники Моліоніди. Але нарешті Геракл таки одержав перемогу, вбив Авгія, його синів та племінників.

Автаркія - політика, спрямована на віокремлення економіки країни від економіки інших країн, що ставить на меті створення замкнутого самодостатнього господарського життя в рамках однієї держави.

Автентичний текст — оригінальний текст будь-якого документа. В міжнародному праві другою стадією заключення міжнародних договорів є встановлення автентич­ності тексту, яке означає, що текст міжнародного договору є остаточним. Якщо текст договору скла­дається на двох або кількох мовах, то в його за­ключних статтях обов'язково зазначається, що всі тексти «мають однакову силу», тобто вважаються автентичними, однаково оригінальними.

Автокефалія — незалежна, самоврядна, православна церква.

Автократія — система управління суспільством чи державою, за якої одній особі належить виключна й необмежена верховна влада.

Автономізація - спроба перетворення формально незалежних радянських держав, зокрема УСРР, на автономні республіки РСФРР, порядком зменшення розриву між реально низьким і конституційно високим статусом цих держав. Більшовики взяли на озброєння гасло національної радянської державності влітку 1917, щоб послабити конфронтацію з визвольним рухом пригноблених народів колишньої імперії. Воно допомогло їм захопити державну владу, встановити диктатуру своєї партії і перемогти у громадянській війні. Завдяки диктатурі РКП(б), яка не знайшла відображення в радянських конституціях, сукупність формально незалежних радянських держав перетворювалася на централізовану унітарну країну без назви. Після закінчення воєнних дій 1918–20 багатьом представникам центрального компартійно-радянського керівництва здалося, що гасло національної радянської державності втратило актуальність і настав час будувати єдину державу. Нарком РСФРР у справах національностей Й. Сталін запропонував надати УСРР та іншим «незалежним» державам статус уже існуючих у складі Росії автономних республік. Спроба автономізації здійснювалася за відсутності В. Леніна, який хворів. Переважна більшість керівників діячів національних республік виступила проти автономізму. Вони були стурбовані пониженням власного політичного становища і одночасно вважали, що пропагандистський ефект національної державності ще не вичерпаний. Голова РНК УСРР Х. Раковський звернувся від їхнього імені до В. Леніна за роз’ясненнями. Зі свого боку, в листі до Леніна Сталін наголосив: «Ми переживаємо таку смугу розвитку, коли форма, закон, конституція не можуть бути ігноровані, коли молоде покоління комуністів на окраїнах гру в незалежність відмовляється розуміти як гру, вперто приймаючи слова про незалежність за чисту монету й так само вперто вимагаючи від нас проведення в життя букви конституції незалежних республік». В. Ленін розв’язав конфлікт у компартійно-державному керівництві шляхом часткового врахування позицій обох сторін. Він погодився утворити єдину багатонаціональну державу, але не допустив автономізму національних республік. Було запропоновано утворити, поряд з Російською федерацією, федерацію «другого поверху»: всі незалежні республіки «разом і нарівні» з Росією утворювали нове державне утворення – СРСР.

Автономія — форма самоуправління частини території унітарної, а іноді й федеративної держави, наділена самостійністю у вирішенні питань місцевого значення в межах, установлених центральною владою. Населення автономної одиниці часто користується ширшими правами, ніж населення адміністративно-територіальних одиниць.

Поняття «Автономія» зазнавало змін в укpаїнській суспільній думці. За М. Гpушевським – це «пpаво жити по своїх законах, самим собі ставити закони, а не жити по чужих законах і під чужою владою» («Якої ми хочемо автономії й федеpації», К., 1991). За О. Шульгіним – це «пpаво встановлювати для себе закони чи пpавила. Повну автономію мають незалежні деpжави». Нині на означення такого поняття використовують термін «суверенітет». Пpо цю теpмінологічну pозбіжність слід пам’ятати, вивчаючи документи pізного часу. У радянській політології автономію трактували як «одну з деpжавно-пpавових фоpм розв’язання національного питання», як державну оpганізацію, в межах якої здійснюється самовизначення й сувеpенітет соціалістичних націй. Відповідно визначали дві фоpми автономії: політичну (автономна pеспубліка) і адміністpативну (автономна область, автономний окpуг) (УРЕ, т. 1). Ідея автономії була надзвичайно актуальною для Укpаїни, пpотягом віків позбавленої повноцінного деpжавного сувеpенітету. Українські землі в складі Великого князівства Литовського, а згодом Коpони Польської збеpігали елементи автономії до сеpедини 17 ст. (наявність окpемої пpавової системи, вживання «pуської» мови як офіційної тощо). Козацька держава, що приєдналася до Росії на умовах Пеpеяславського договоpу 1654, пpоіснувала зі статусом автономії до запpовадження в захоплених українських землях пpямого pосійського адміністpативного управління 1781. Пpоте елементи пpавової окpемішності в судовій системі на території Полтавської та Чеpнігійвсьої губерній збеpігалися до 1917. Явочним поpядком автономію Укpаїни пpоголосив 10 чеpвня 1917 1-й Унівеpсал ЦР: «Хай буде Укpаїна вільною. Hе одділяючись од всієї Росії, не pозpиваючи з деpжавою Російською, хай наpод укpаїнський на своїй землі має пpаво сам поpядкувати своїм життям». Де-юре цю автономію визнано постановою Тимчасового уpяду в Петpогpаді від 3 липня 1917 пpо визнання Генерального секpетаpіату вищим виконав. оpганом в Укpаїні в межах п’яти губерній – Київської, Подільської, Волинської, Полтавської та Чеpнігівської. Проте укpаїнську юpисдикцію на Слобожанщині, Донбасі, Катеpинославщині й Пpичоpномоp’ї російський уряд не визнавав. Статус УHР як автономію в складі федеpативної Росії пpоголосив і 3-й Унівеpсал ЦР 7 листопада 1917. Тільки 11 січня 1918 4-й Унівеpсал пpоголосив повну самостійність УHР. 9 січня 1918 Мала Pада ухвалила закон пpо національно-пеpсональну автономію, що визнавав за всіма меншинами пpаво на самовpядування в галузі культуpи та внутpійшній оpганізації, здійснюване чеpез національні союзи. Безпосеpедньо таке пpаво надавалося pосійській, польській та євpейській гpомадам; інші національні меншини могли отpимати його, подавши по 10 000 підписів гpомадян відповідної національності. Згодом цей закон увійшов як частина до Конституції УHР, ухваленої 2 квітня 1918. Пpоголошена більшовиками УСРР, попpи її явну залежність від Росії (Військово-господарський договіp від 28 гpудня 1920 пеpедавав «об’єднаним» з РСФРР комісаpіатам стpатегійчні функції упpавління), фоpмально pозглядалася не як автономія, а як «сувеpенна pадянська деpжава», що «добpовільно» передає РФ частину своїх повноважень. Після відмови напpикінці 1922 від обстоюваного Сталіним плану входження УСРР pазом з іншими pадянськими pеспубліками до РРФСР на правах автономії, було утвоpено СРСР як союз фоpмально pівнопpавних сувеpенних pеспублік. Пpоте пpотягом 1920–30-х рр. функції центpу навіть де-юpе настільки pозшиpено (до його повноважень, на додачу до сфери обоpони, закоpдонної політики, тpанспоpту й зв’язку, пеpедано й питання внутpішньої політики, земельних спpав, пpомисловості, вищої освіти та ін.), що навіть фоpмально у віданні «сувеpенної» УРСР лишалися тільки окpемі галузі місцевого господарства, деякі питання початкової освіти та культуpи. Де-факто гіпеpцентpалізована тоталітаpна система виключала будь-яку можливість pеальної автономії навіть у цих галузях. Hа теpиторії нинішньої Укpаїни в 1920– 46 існувала Кpимська АРСР (входила тоді до РРФСР, ліквідована 30 червня 1945 указом Президії ВР СРСР; цьому передувала пpимусова депоpтація у травні–червні 1944 кpимських татаp, інших коpінних етносів до Сеpедньої Азії і Казахстану) та в 1924–40 Молдавської АРСР (пеpетвоpена на Молдавську РСР після пpиєднання до СРСР Бессаpабії та Буковини; жодних пpавових актів щодо цього оpгани влади УРСР, від якої було вилучено частину теpиторій, не пpиймали). Крім того, у pамках здійснюваної у 20-х рр. політики «коpенізації» в УРСР було утвоpено 25 національних pайонів (німецький, болгарський, польський, євpейський, pосійський та гpецький) та близько 1000 національних сільських pад. Пpоте пpотягом 1935–39 усі ці національні автономії ліквідовано, функціонування національних шкіл (окpім укpаїнської та pосійської) постановою ЦК КП(б)У від 10 квітня 1938 визнано «недоцільним і шкідливим», відповідні національні кадpи pепpесовано. Політичні умови на землях Західної Укpаїни (окpім Закаpпаття, що за Сен-Жеpменським договоpом 10 веpесня 1919 пеpедавалося Чехо-Словаччині) виключали можливість автономії для укpаїнського населення. Закон пpо самовpядування тpьох воєводств Галичини, ухвалений польським Сеймом 26 веpесня 1922, не набув чинності. Hа пpактиці тут та в Буковині (контpольованій Румунією) здійснювався окупаційний pежим, хоча й лібеpальніший від того, що панував в УРСР. Часткову автономію здобуло тільки Закаpпаття (Підкаpпатська Русь), де згодом, з pозпадом Чехо-Словаччини, 15 беpезня 1939 пpоголошено незалежну Укpаїнську державу (пpотягом тpьох наступних днів її окупувала Угоpщина). Жоpстокий німецький окупаційний pежим так само виключав будь-яку, навіть номінальну, автономію на землях т. зв. Райхскомісаpіату Укpаїни. Пpедставників укpаїнського населення допускали лише до участі у функціонуванні нижчих ланок упpавління на місцевому pівні, а будь-які спpоби pеально pозбудовувати укpаїнське життя в легальних фоpмах (як-от у Києві в пеpші півтоpа місяця німецької окупації) нещадно каpалися. У зв’язку з пpоголошенням ВР УРСР «Деклаpації пpо деpжавний сувеpенітет Укpаїни» 16 липня 1990 постало питання пpо відpодження автономії Кpиму, у зв’язку з чим 12 лютого 1991 прийнято Закон України «Пpо відpодження Автономної Радянської Соціалістичної Республіки», пpоте не як національно-теpиторіальну автономію кpимських татаp, а як теpиторію автономії Кримського півотрова. Згідно з чинною Конституцією Укpаїна є унітаpною державою, а АР Крим – невід’ємною складовою частиною Укpаїни, яка самостійно виpішує віднесені до її відання повноваження щодо оpганізації місцевої влади, упpавління майном АР Крим, затвеpдження й виконання бюджету, визначення пpогpам соціально-економічного та культуpного pозвитку, pаціонального пpиpодокоpистування, охоpони довкілля, охоpони та викоpистання пам’яток істоpії, куpоpтної спpави, питань повеpнення депоpтованих наpодів тощо. Hа поч. 90-х рр. жваво дискутувалася ідея надання статусу автономії південним та східним pегіонам Укpаїни, де значна частка pосійськомовного населення. За цією ідеєю спеpшу стояли й деякі пpедставники національно-демократичних сил, які бажали, очевидно, зpобити унезалежнення Укpаїни пpийнятливішим для неукpаїнців. Коли ж пеpеважна більшість населення цих pегіонів 1 гpудня 1991 пpоголосувала на pефеpендумі за незалежність Укpаїни, ідея автономії в «Hовоpосії», Слобожанщині, Донбасі пеpейшла до лексикону маpгінальних пpоpосійських сил (як pеалізація «захисту пpав російськомовного населення») і поступово зійшла нанівець. Поняття «автономія» на pізних етапах pозвитку національного укpаїнського pуху існувало в певних конотаціях. За часів панування в Укpаїні чужоземних деpжав вимоги автономії вважалися pадикальними й часто викликали жоpстокі політичні pепpесії проти українців. Пpихильниками автономії Укpаїни в межах єдиної демократичної Росії були М. Дpагоманов, М. Гpушевський, В. Винниченко (останні двоє – до літа–осені 1917). Пеpші політичні пpогpами Укpаїнської Гельсинзької спілки (1988) та НРУ за пеpебудову (1989) також ставили тільки вимоги шиpокої політичної автономії Укpаїни в pамках «оновленого Союзу». Пpоте коли позиції національного pуху зміцніли і на пеpший план вийшло гасло повної політичної незалежності, сили, що лишалися на позиціях автономії Укpаїни в межах федеpативного чи конфедеpативного об’єднання з Росією, pозглядаються в сеpедовищі укpаїнства як відвеpто воpожі (непpийняття позиції гетьмана П. Скоpопадського, який 14 листопада 1918 пpоголосив федеpативне об’єднання з Росією, та пpогpами КПУ, яка ставить собі за мету відновлення Союзу-імперії). Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=42465

Автономія церковна - відносна самостійність (самозаконність) у внутрішньому управлінні православних церковно-територіальних об’єднань, що входять до складу окремих автокефальних церков. Главу автономної церкви (митрополита, архієпископа) обирає помісний собор і затверджує патріарх автокефальної церкви. До його компетенції належать питання внутр. життя: встановлення і зміни адмін.-тер. поділу, призначення духовенства, відкриття навч. закладів, видавн. діяльність тощо. Всі зовн. церк. зносини здійснюються з благословення патріарха, який виконує і роль вищої апеляц. інстанції. Нині у світі існують такі автономні церкви: Естонська, Критська, Фінляндська (Константинопол. патріархат), Синайська (Єрусалим. патріархат), Японська (Москов. патріархат). В Україні відомі дві спроби запровадження А. ц. Уперше автономію православ. церкви проголосила 2-а сесія Всеукраїнського православного собору, що відбулася 20 червня – 11 липня 1918. Відповідну грамоту, яка підтверджувала цей статус, видав 13 вересня патріарх Тихон (Бєлавін). У ній висувалася низка вимог: православ. єпископат в Україні є невід’єм. частиною єпископату РПЦ і становить на засадах А. ц. церк. область; А. ц. стосується лише місц. справ і не поширюється на заг.-церк.; постанови Всерос. церк. зборів мають обов’язкову силу для Укр. церкви. Очолював церкву митрополит Київський і Галицький Антоній (Храповицький). Після розгрому православ. церкви у 20–30-х рр. А. ц. втрачено. Друга спроба запровадження автоном. устрою припадає на період 2-ї світ. війни. Її проголосили православні єпископи зх. областей України на соборі у Почаїв. лаврі, що відбувся 18–28 серпня 1941. Собор висловився за підтримання канонічних зв’язків з Моск. патріархією та повернення права А. ц. Керівником церкви обрали архієпископа Олексія (Громадського). Автономну церкву визнала тільки окупац. адміністрація, РПЦ поставилася до неї вороже. З відступом фашистів припинила своє існування. Джерело : http://esu.com.ua/search_articles.php?id=42465

Авторитаризм - політичний режим, який характеризується концентра­цією влади в руках однієї людини або одного органу влади, нівелюванням ролі органів представницьких органів влади, зведенням нанівець опозиції, диктаторськими методами управління. В авторитарних режимах XX ст. провідну роль відіграють вожді, які користуються загальнонародною підтримкою, тим самим забезпечують легітимність режиму.

У політології розглядається як явище, протилежне демократії. Авторитар. устрій не настільки жорстко контролює сусп-во, як тоталітарний. Авторитарна влада, зазвичай, не втручається в приватне життя громадян і здатна допустити певну свободу в екон. відносинах, хоча й тут держава може свавільно змінювати «правила гри», роздавати пільги і встановлювати «винятки з правил». При А. політ. еліта формується шляхом кооптації, призначення; діяльність політ. партій та ін. громад. угруповань обмежується; до мінімуму зводяться можливості політ. опозиції; народ фактично не визнається гол. джерелом та сувереном влади; проти актив. опозиції застосовуються політ. репресії. Гол. опорою А. є силові структури – армія, служба безпеки, поліція (зокрема політична). А. всіляко сприяє пасивності мас, їхній відстороненості від політ. процесів. Пом’якш. варіантом А. є олігархічна форма влади, коли формально допускається поділ влади, багатопартійність, існування профспілок, але за умов їхньої підконтрольності виконав. владі, зрощеній із кланово-олігархіч. групами. Осн. сфера, де виявляється авторитарність влади,– політична. Показниками політ. А. є асиметричне зміщення влад. повноважень у бік однієї особи (президент, прем’єр-міністр) та виконав. структур; макс. обмеження місц. самоврядування як через принципи формування бюджету, так і через створення держ. «вертикалі», зокрема призначення «намісників» із центру; наявність державної, чітко сформульов. ідеології, держ. підтримка однієї з реліг. конфесій. Одна з гол. ознак авторитар. влади – «закритість», кулуарність рішень, відсутність дієвого контролю за діяльністю влади з боку сусп-ва (через представниц. органи, суд. владу та ЗМІ) й нерозвиненість громадян. сусп-ва. Авторитарна держава особливо пильно контролює інформ. процеси. Сама поява критики центр. влади в ЗМІ свідчить про те, що сусп-во вже не є тоталітарним. Але якщо влада має можливість заборонити небажані видання або радіо- чи телеканали, це означає, що сусп-во ще не є демократ., що «плюралізм» не перетворився на справжню свободу слова. В екон. сфері А. призводить до формування могутніх фінанс.-пром. груп, які отримують надприбутки, міцнішають завдяки протегуванню влади й зрощуються з нею. За таких умов зникають ринкові відносини, що ґрунтуються на принципах вільної конкуренції: стає неможливим займатися серйоз. бізнесом, не маючи владної протекції. Демократ. режим установлює закони, обов’язкові для всіх, зокрема і передусім для виконав. влади, тобто демократ. влада обмежена законом; громадськість має повну можливість контролювати владу через низку громад. орг-цій (включаючи опозиц. партії) та вільні ЗМІ. За А. закони обов’язкові для всіх, крім самої влади, у авторитар. сусп-ві чиновник є уособленням законодавства: «закон – це я». Психол. ґрунтом авторитар. політ. устрою є поширеність своєрідної авторитар. свідомості, авторитарно-патерналістичний комплекс, який поєднує А. «низів», тобто насел., що прагне «сильної руки», і А. «верхів», влади, ладної цією «рукою» стати. В основі авторитар. сусп. психології – покладання всіх сподівань, надій та повноти відповідальності на певну особу (напр., президента) і глибока недовіра до демократ. процедур (парламент., судових тощо) розв’язання сусп. про-блем, негативне ставлення до таких узвичаєних інституцій громадян. сусп-ва, як політ. партії, профспілки, різні позаурядові орг-ції. Для авторитар. свідомості є не вельми значущими особисті демократ. свободи, які, хоч і не заперечуються, мають інструментальну цінність як певний засіб для досягнення ін. цілей. Авторитарні тенденції в сусп-ві завжди наростають у періоди кардинал. соц. зрушень, особливо серед тих прошарків насел., які найбільше потерпають від цих змін і чиє існування в сусп-ві не убезпечене. Авторитар. тип особистості докладно проаналізували у 40-х рр. амер. дослідники під кер-вом Т. Адорно у ґрунтов. праці «Авторитарна особистість», що увійшла до класич. доробку соціол. науки. У цьому типі особистості поєднано такі психол. якості, як догматизм мислення, схильність керуватися усталеними стереотипами, некритична готовність коритися будь-якому авторитетові, нетолерантне ставлення до іноземців та нац. меншин, до нетрадиц. сусп. поведінки тощо. Витоки формування такого психол. типу автори вбачали в особливостях первин. соціалізації в сім’ї, у тих стосунках, які існували між батьками й дітьми. Ієрархічні авторитарні відносини між батьками та дітьми здатні виливатися у владно-орієнтовні установки залежності, які в політ. філософії та соц. світогляді спричиняють схиляння їхніх носіїв перед усім, що видається індивідові «сильним», «могутнім», і зневажливе ставлення до всього «слабкого». Від часу публікації названої праці поняття «авторитарна особистість» і (особливо) викладена в ній концепція її формування були предметом інтенсив. наук. дискусій. Критиці передусім було піддано твер-дження щодо прямої залежності між типом ранньої соціалізації та формуванням авторитар. установок, між психологічним та політ. А. Подальші дослідж. засвідчили, зокрема, що в демократ. сусп-ві психол. А. не завжди породжує авторитарні політ. погляди. Авторитарні режими були поширені насамперед як абсолютист. форми правління середньовіччя та Нового часу – монарх. режими 18 ст., які згодом, завдяки буржуаз. революціям, трансформувалися в демократії. До авторитар. режимів належали Рос. та Австро-Угор. імперії, до яких входили землі України. У 20 ст. більшість країн, де збереглися авторитарні режими, належать до країн «третього світу». Сучасна Україна, згідно з класифікацією Дому Свободи, що проводить щоріч. моніторинг рівня свободи й демократії в світі, класифікується як «частково вільна» держава. З одного боку, їй притаманні риси розвин. демократії – демократ. конституція, поділ влади між різними гілками, вільні вибори, багатопарт. система, вільна діяльність опозиції, наявність недерж. ЗМІ тощо. З іншого – низький показник верховенства закону, вкрай нерозвинена суд. влада, яка зазнає постій. втручання представників виконав. влади, високий рівень корумпованості влади та її свавіл. втручання в екон. процеси, залежність більшості ЗМІ від влади або від різного роду «кланів», слабке місц. самоврядування, а головне – незнач. вплив громадськості на діяльність влади через недостатню розвиненість громадян. сусп-ва. Дальший розвиток України – шляхом демократизації чи А. – залежатиме насамперед від успішності екон. реформ, які мають поліпшити становище насел. і тим самим послабити авторитар. настрої, сприяти формуванню серед. класу, який є надійним соц. підґрунтям стабіл. демократії. Щодо особи, то А. проявляється у соціально-психол. особливостях її характеру. Така особа прагне максимально підкорити своїй владі чи впливові інших людей, колектив або суспільство в цілому. Їй притаманна агресивність, завищені самооцінка й рівень домагань, схильність до стереотипів, слабка рефлексія, недостатня самокритичність, намагання досягти панів. становища за будь-яку ціну тощо. У межах концепції авторитар. особи, яку розробили соціологи Франкфурт. школи, такий тип сусп. психології розглядається як масова основа диктатор. і тоталітар. режимів. Авторитар. керівник (лідер) – натура, яка намагається усунути ін. людей від участі у вирішенні найважливіших питань стратег. і тактич. характеру, жорстко контролює розв’язання будь-якого завдання, обмежує ініціативу членів колективу, сприймаючи її як вияв непокори чи зазіхання на його авторитет, суб’єктивно оцінює отримані результати тощо. Якщо йдеться про авторитар. тип політ. керівника, то такий кер. може діяти за умов демократії як лідер популіст. авторитар. партії, а в сусп-ві з авторитар. режимом – як представник панів. угруповання.

Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=42475

Автохтони - (від грецьк. «місцевий», «корінний») - корінне населення певної території. За теорією автохтонного походження слов'ян (її дотримується більшість істориків), вони (слов'яни) є споконвічними жителями Європи від Дніпра до Вісли і Дунаю. Автохтонними - місцевими жителями (тубільцями, аборигенами), а не мігрантами на території Середнього Подніпров'я є й українці. За традиційним господарсько-культурним типом - осілі землероби.

Агент - (від лат. agens (agentis) – діючий, чинний) – особа, що діє за чиїмось дорученням, уповноважена закладом, організацією, підприємством тощо для виконання службових, ділових доручень (А. з постачання, страховий А. тощо). А. також називають особу, яка виконує конфіденц. доручення (напр., приват. детектив). У міжнар. праві й дипломат. практиці А. дипломатичний (А. д.) – збірне найменування дипломат. представників і членів дипломат. персоналу посольств, місій. Згідно з Віден. регламентом 1815 термін «А. д.» застосовувався тільки щодо глав дипломат. представництв. Нині поняття «А. д.» набуло ширшого значення. Відповідно до Віден. конвенції про дипломат. зносини 1961 А. д. – глава або член дипломат. представництва (тобто член дипломат. персоналу). А. д. – посадова особа держави, яка його акредитує у державі перебування для виконання завдань, пов’язаних зі здійсненням офіц. зносин. Обов’язковою ознакою А. д. є дипломат. ранг, який визначає його протокольне старшинство у дипломат. корпусі, показує ступінь повноважень та служб. компетенції. А. д. України за кордоном може бути тільки громадянин України. А. консульський – один з консульських рангів у деяких країнах. У практиці деяких держав (зокрема й України) – службова особа консульської установи. У комерц. практиці А. – фіз. чи юрид. особа, яка виконує роль довір. особи з певним колом дій брокера, дилера, комісіонера, маклера від імені ін. фіз. чи юрид. особи за її дорученням і в її інтересах; готує угоди. А. виконує свої обов’язки на основі агент. угоди з доручителем; угода визначає характер та обсяг доручення. Свої дії А. здійснює, як правило, за винагороду. А. називають негласних працівників розвідувальної чи розшукової служби, що виконують завдання розвідки, контррозвідки, боротьби зі злочинністю тощо. У 1919–23 в Україні А. називали штатних працівників судово-кримінал. розшуку міліції, які виконували посадові обов’язки гласно або негласно. Створені згідно з декретом РНК УСРР «Про організацію кримінального розшуку» (1919) оперативні підрозділи залучали також таємних А. з числа громадян з метою запобігання та розкриття скоєних злочинів. А. називають шпигунів, диверсантів, тобто осіб, які ведуть збір, передачу, викрадення чи вербування нових джерел конфіденц. інформації, що становить держ., військ., служб. або комерц. таємницю на користь іноз. держав. В Україні функції боротьби зі шпигунством виконують підрозділи СБУ. Згідно із Законом України «Про оперативно-розшукову діяльність» (1992) операт. підрозділам дозволено мати гласних і негласних штатних працівників, а також установлювати конфіденц. співроб-во з особами на добровіл. засадах. У ряді країн (напр., США) А. – посад. особа таєм. правоохоронних служб. Сукупність А., які підпорядковані певному операт. підрозділу чи органу і виконують завдання ведення розвідки чи контррозвідки, боротьби зі злочинністю, охорони безпеки суспільства, держави, вищих посадових осіб називається агентурою, або агентурною мережею. Агентура мала важливе значення у боротьбі з кримінальною злочинністю. У той же час репрес. органи використовували її для переслідування людей за політ. чи ідеол. діяльність, нац. самосвідомість, реліг. погляди тощо (див. Репресії). А. називають також чинники, що викликають те або інше явище у природі чи організмі людини.

Агент впливу - (від лат. agens, agantis — діючий) — особа, яка здійснює систематичну діяльність з реалізації інтересів певного політ, середовища. Роль А. в. зазвичай виконують політ., громад. діячі, які користуються довірою суспільства, в якому вони діють. Практика інфільтрації А. в. відома з ант. часів. Напр., Олександр Македонський у 328 до н. е., захопивши Согдіану, викликав з Македонії і Греції 100 юнаків з вищих суспільних верств і своєю владою оженив їх на дівчатах з місцевої знаті, особисто виступаючи в ролі свата і керівника весільних торжеств. Зовні ідея цієї акції мала вигляд акту примирення колишніх ворогів і зміцнення уз дружби між ними. Водночас цим кроком Македонський створив потужну владну структуру нової знаті, що забезпечувала корінні інтереси греко-македонської імперії. Нині «агентура впливу», як правило, не впроваджується ззовні, а формується з людей того середовища, яке обрано об’єктом впливу. З цією метою можуть використовуватися різні міжнародні конференції, професійні міжнародні асоціації, т-ва дружби, візити, особисті контакти. У ролі А. в. найчастіше намагаються використати представників наук, інтелігенції, високопоставлених співробітників державних установ, що мають доступ до закритої інформації, власників великих банків чи фірм, службовців, що виконують різні допоміжні функції, членів родин перших осіб д-ви, які симпатизують інтересам того політ, середовища, що зацікавлене в їх використанні. А. в. можуть розрізнятися за позиціями, формами і способами дії. Найчастіше вони діють легально, лобіюючи «чужі» інтереси в органах законодавчої, виконавчої і судової влади, на своєму службовому поприщі в галузі науки, техніки, економіки, у ЗМІ. Діяльність агента впливу. виявляється у створенні атмосфери, сприятливої для прийняття рішень, в яких зацікавлений суб’єкт, що спрямовує його діяльність. Виділяють ряд характерних ознак, властивих Агент впливу: здатність впливати на суспільну свідомість; об’єкт, спрямованість їхньої діяльності на сприяння досягненню певної мети; приналежність до числа функціонерів другого плану, що знаходяться в тіні перших осіб («сірі кардинали»). При довгостроковій стратег, оперативній комбінації агентура впливу розділяється на актуальну (таку, що відіграє відведену їй роль на певному етапі) і перспективну (таку, що має замінити першу після її дискредитації).

Агент дипломатичний — міжнародно-правове визначення глав та членів дипломатичного персо­налу дипломатичних представництв іноземних дер­жав у країні перебування, яке в нинішній диплома­тичній практиці вживається дуже рідко. Згідно з Віденським регламентом 1815 р. це визначення стосувалося лише глав диппредставництв. Проте активізація міжнародних відносин, збільшення кількості постійних посольств і місій та їх спів­робітників спричинилися до того, що й останні по­чали розглядатися як дипломатичні агенти, а не як прислуга посла чи посланника. Згідно з положенням Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 р. дипломатичними агентами визначені глави і члени дипломатичного персоналу диппредставництва. Вони входять до дипломатичного корпусу в країні перебування, мають однаковий міжнародно-правовий статус і відрізняються лише згідно з протокольним стар­шинством. Вони мають відповідні дипломатичні ранги і, як правило, дипломатичні паспорти. Після офіційної акредитації в країні перебування в МЗС цієї країни вони отримують дипломатичні картки, які дають їм право користуватися дипломатичними привілеями та імунітетами.

Агітація - (від лат. agitatio – спонукання) – поширення ідей, теорій, концепцій, програм, гасел для впливу на свідомість, настрій, громадську активність мас. А. – одна з форм політ. або просвітн. діяльності різними способами переконувати у чому-небудь людей, спонукати їх до певних дій – страйків, мітингів, демонстрацій, революцій, голосування на виборах за тих чи ін. кандидатів або партії тощо. За змістом А. буває політ., екон., екол., мед. спрямування; за суб’єктами – держ., парт., громад., індивід., об’єднана. Різниться формою – бесіда, промова, доповідь, реклама, друкування матеріалів, концерт, театр. вистава, фільм тощо; способами – усна, письмова, радіо- і телеагітація та ін.; засобами ведення – ЗМІ, політ. реклама, мист-во тощо. Ефективність А. залежить від авторитету її суб’єктів, якості інформації та тех. забезпечення. Агітац. діяльність у всіх державах регулюється законами, традиціями, нормами моралі. А. може здійснюватися загальнопланово на всі соц. верстви сусп-ва; цілеспрямовано, за змістом та адресою, відповідно до специф. інтересів соц. груп, партій, рухів. А. тісно пов’язана з пропагандою. У СРСР А. була важливим елементом ідейно-політ. роботи компартії, методом виховання мас, інструментом політ. кер-ва. Вона активно проводилася через ЗМІ, усні виступи числен. спеціально навчених агітаторів під час т. зв. бесід і політінформацій, засобами літ-ри й образотвор. мист-ва (див. Агітбригада, Агітплакат, Агітпоїзд, Агітпроп, Агітпорцеляна, Агіттеатр, Агітфільм). Запроваджено спец. щоміс. «єдині політдні», коли до «трудящих» доносили останні парт. настанови, розтлумачували зміст політики КПРС на сучас. етапі. При цьому рад. А. була єдиною формою дозволеної А. Спроба обстоювати (навіть у вузькому колі) погляди, що не відповідали офіц. ідеології та парт.-держ. політиці в СРСР, кваліфікувалися як «антирадянська А.» й каралися в кримінал. порядку (див. Антирадянщина). Саме за цими статтями засуджено переважну кількість учасників дисидент. руху. Від 1919 у СРСР на всіх підпр-вах та установах створювалися постійні чи тимчас. агітпункти. Особл. значення їм надавали під час «виборчих кампаній». Саме вони мали забезпечити необхідні 99,99 % при голосуванні за єдиного запропонов. владою кандидата. А. в сучас. розумінні вперше стала можливою у часи горбачов. «перебудови» під час підготовки до перших напіввільних виборів нар. депутатів СРСР у березні 1989. Гол. формами цієї А. стали особисті зустрічі канд. та їхніх довір. осіб з виборцями, виступи в ЗМІ, листівки й плакати. А. політ. завжди спрямовано на роз’яснення позиції якоїсь партії, орг-ції чи канд. на виборах з метою збільшення кількості прибічників цієї позиції. Форми передвибор. А. в Україні регламентуються чинними Законами України про вибори Президента України, нар. депутатів України, депутатів та голів місц. рад. Ці закони передбачають створення рівних умов щодо ведення А. шляхом надання однак. часу чи друков. площі для виступів у ЗМІ, друку однак. кількості передвибор. плакатів в однаковому полігр. оформленні для всіх канд. на виборну посаду. Згідно із законом канд. можуть одержувати додаткові час чи площу в ЗМІ, друкувати додаткові агітац. матеріали тільки за рахунок власних вибор. фондів, розмір яких обмежується, а використання коштів контролюється відповід. вибор. комісіями. Проте, як показує досвід минулих виборів, це положення закону повсюдно порушується. Безумовну перевагу отримують ті канд., які мають достатні кошти для оплати агітац. матеріалів та виступів у ЗМІ, або ж ті, що мають адм. важелі тиску на вибор. процес. Дедалі частіше формою А. в Україні стає й розповсюдження (інколи анонімне) матеріалів, які компрометують суперн. партії чи кандидатів.

Джерело - http://esu.com.ua/search_articles.php?id=42537 

Агломерація (лат. agglomerare - приєднувати, нагромаджувати) - група міських поселень навколо великого міста.

Аграрна політика - (від лат. «земельний», «той, що відноситься, до землеволодіння», «той, хто користується землею») - система заходів, які здійснює держава у галузі аграрних відносин, пов'язаних з володінням і користуванням землею як основним засобом виробництва в сільському господарстві; аграрна політика - складова частина економічної політики держави.

Аграрне суспільство— перший вид створеної людьми цивілізації. Його озна­ки: 1) основою господарства є землеробство. Переважна більшість людей живе у селах, веде натуральне господарство. Товарно­-грошові відносини розвивають­ся, як правило, лише в містах; 2) суспільство складається з окремих станів, пра­ва та обов’язки людини визначаються її походженням; 3) більшість населення зазвичай не має політичних прав. На управління державою може впливати лише землевласницька знать; 4) культура та світогляд більшості людей перебували під впливом релігії, традицій і звичаїв предків. У суспільстві мало освічених людей.

Аграрно-промисловий комплекс (АПК) - єдність галузей і сфер діяльності, які на основі міжгалузевих зв'язків беруть участь у виробництві, заготівлях, переробці, зберіганні, транспортуванні та оптовій реалізації готової сільськогосподарської продукції.

Агреман (фр. agrement — згода) — згода уря­ду приймаючої держави на призначення певної особи главою дипломатичного представництва ак­ридитуючої держави. Як правило, агреман запитується через міністерство закордонних справ приймаючої держави письмово або усно. Таким самим чином і надається відповідь. При запиті на агреман МЗС приймаючої держави надається довідка про особу, що пропонується на главу дип­ломатичного представництва з короткими біог­рафічними даними (рік народження, освіта, службова діяльність, знання іноземних мов, сімейний стан). Переписка про запит на агреман та відповідь на нього, а особливо коли це відмова, не розголо­шуються. В разі отримання агреману кандидат на посаду глави диппредставництва стає persona grata, а у випадку відмови він вважається persona non grata. Негативна відповідь на запит агреману в офіційно­му порядку не надається, а затримка з відповіддю протягом довшого часу розцінюється як небажан­ня приймати запропоновану особу. Мотивів відмови приймаюча країна повідомляти не зобов'язана.

Агресія - 1) пряме або непряме застосування сили, здебільшого збройної, однією державою проти політичної незалежності або територіальної цілісності іншої (або співучасть у такому застосуванні); 2) напад, що його здійснила будь-яка держава першою; 3) акція з агресивним наміром. А. може бути екон., психол., ідеол. тощо. Найнебезпечніша форма А. – збройний напад. Дії держави, що зазнала нападу та відповідає на нього військ. діями у вигляді самооборони, зокрема наступальними, не є А. Такі дії законні й відповідають нормам міжнар. права. Акти прямої А. – вторгнення або напад збройних сил однієї держави на територію іншої, будь-яка військ. окупація, навіть тимчасова, – результат такого вторгнення чи нападу. У випадку непрямої А. держава-агресор застосовує збройну силу приховано, шляхом використання озброєних банд, найманців, нерегуляр. військ. формувань. Співучастю в А. вважається надання державою своєї території для А. супроти ін. держави. Після 2-ї світ. війни питання про визначення А. не раз обговорювалося на сесіях ГА ООН, а також у Комісії міжнар. права та у спец. ком-ті, створ. з цією метою. 1972 остаточно вироблено єдиний текст визначення А., який затверджено на 29-й сесії ГА ООН у грудні 1974. Статут ООН зобов’язує її чл. розв’язувати свої суперечки лише мир. засобами, утримуватися в міжнар. відносинах від погроз силою чи застосування сили проти територ. цілісності або політ. незалежності будь-якої держави чи в якийсь ін. спосіб, несумісний із цілями ООН. Застосування державою сили допу-скається лише в крайніх випадках: або при здійсненні права на індивід. чи колект. самооборону у відповідь на збройний напад, але тільки до того моменту, доки Рада Безпеки не вживе заходів, необхідних для підтримання міжнар. миру та безпеки; або при здійсненні, за рішенням Ради Безпеки, заходів примусу, спрямованих на запобігання й усунення загрози миру та придушення акту А. У сучас. міжнар. праві існує принцип міжнар. правової відповідальності за А., за злочини проти людства. Відповідальність за А. передбачає передусім вжиття заходів примусу, спрямованих на припинення А. та відновлення миру, а також різноманітних засобів ліквідації наслідків А. й попередження можливостей її відновлення. Міжнар. право передбачає політ. відповідальність за А. (держава-агресор зазнає тимчасових обмежень суверенітету) та матеріальну (агресор відшкодовує збитки за свої дії). Особи, винні в плануванні, підготовці, розв’язанні або здійсненні А., несуть кримінал. відповідальність. До економічної агресії належать бойкот, ембарго, економічні диверсії тощо.
У психології А. – індивідуальна або колективна поведінка чи дія з метою завдати псих. ушкодження. Така А. є одним із механізмів псих. захисту, виникає як реакція суб’єкта на фрустрацію і супроводжується емоц. станом гніву, ворожості, ненависті. Агрес. дії можуть спрямовуватися як назовні, так і на себе (автоагресія). Мед. зміст А. – схильність деяких хворих до нападу на ін. людей та нанесення їм тілес. ушкоджень. Об’єктом А. можуть бути й неживі предмети. Така А. найчастіше виникає внаслідок галюцинації, у випадках маячні чи як імпульс. вчинки. Спостерігається також у стані порушення свідомості. Існують і деякі інші види агресії.

Адміністративна область - певна частина державної території, яка має чітко встановлені адміністративні межі  й систему органів місцевого самоврядування та місцевих органів державної влади.

Адміністративно-командне управління - сукупність форм, методів і засобів централізованого управління господарством і суспільством в цілому; стиль управління, заснований на директивно-розпорядних а не на економічних методах управління. Його наслідками є одержавлення власності; монополія на владу; її зосередженість в руках казенно-бюрократичного апарату. Установилось адміністративно-командне управління в СРСР на зламі 20-30-х років XX ст., що в кінцевому результаті призвело до застою, спаду, виробництва - до передкризової ситуації в країні в середині 80-х років. Адміністративно-командне управління проявилось також у зниженні культури управління: поширенні некомпетентності керівництва, у практиці перестраховок приписок, безкарності при порушенні закону, переоцінці політичних та ідеологічних чинників управління.

Адміністративно-територіальний (державний) устрій - спосіб територіальної організації держави, який характеризується певною формою конституційно-правових відносин між державою в цілому та її складовими частинами, виявляється в особливостях правового статусу адміністративних одиниць та розподілу владних повноважень між центральними та місцевими органами влади.

Адоніс (із семітської "володар", "пан") - фінікійське божество природи, уособлення рослинності, що помирає та воскресає. Центром культу Адоніса було місто Гебал (Бібл), де його шанували разом із жіночим божеством родючесті - володаркою Гебала. У V ст. до н.е. культ Адоніса було перенесено до Греції, а пізніше він досягає Риму. Грецькі міфи представляють Адоніса сином красуні Мірри (або Смірни), перетвореної богами на миртове дерево, що дає пахучу смолу - мирру. Малюк Адоніс відзначався небаченою красою, тож Афродита, яка полюбила дитину, віддала її на виховання володарці підземного царства Персефоні, яка в результаті не схотіла розлучатися з прекрасним юнаком. Суперечку богинь вирішив сам Зевс: Адоніс повинен був третину року проводити у Персефони, третину - у Афродити, а третину використовувати на свій власний розсуд.  Дуже скоро Адоніс загинув на полюванні від страшної рани, що була нанесена йому диким вепрем.  З крапель крові Адоніса виросли чудові троянди. Деякі міфи називають причиною смерті Адоніса гнів Зевса, який розсердився на те, що юнак добився кохання Еріноми, яку кохав сам Зевс. Варіативні легенди - гнів Арея, який ревнував Афродиту до Адоніса. Міф про Адоніса - одне з найпопулярніших і широко розповсюджених в багатьох давніх релігіях уявлень про божество, що померло та воскресло. В Фінікії та Сирії в середині літа проходили свята на честь Адоніса - адонії - містерії з оплакуванням померлого бога і радісні урочистості на честь воскресіння й повернення його на землю. В Греції на честь Адоніса ранньою весною та восени саджали "садочки Адоніса" - недовговічні квіти, що швидко в'янули в горщиках. Жінки, що брали участь у цих святах, приносили в дар Адонісу своє волосся. В мистецтві Адоніса зображували юнаком надзвичайної вроди, зазвичай поряд із Афродитою, а іноді пораненим та помираючим. До міфу про кохання Адоніса та Афродити часто зверталися художники епохи Відродження (Джорджоне, Тиціан, Тінторетто, Веронезе), нового часу (Пуссен, Канова, Торвальдсен) та письменники (Шекспір, Лопе де Вега, Лафонтен). В переносному значенні Адоніс - чоловік надзвичайної краси.  

Ад'ютант - (від лат. adjutans – помічник) – військова посада у збройних силах багатьох держав; особа, яка її обіймає. У ЗС України посаду А. займають офіцери, прапорщики чи мічмани при керівниках військ. формувань від з’єднання і вище для виконання служб. доручень. У рад. армії (до 1954) А. – штабна посада в батальйоні (дивізіоні), пом. командира підрозділу. У цар. армії А. – посада офіцера, який завідував діловодством у штабах та управліннях. Уведена в 2-й пол. 17 ст. Існували батальйонний, полковий, бригадний, старший А. Остан. очолював діловодство у штабах дивізій, польових армій, військ. округів. У Франції в 19 ст. А. – офіцер у полку, який відповідав за навч. унтер-офіцерів і капралів.

"Азбучна війна" - боротьба української громадськості Галичини в 19 ст. проти полонізаторських спроб латинізувати український алфавіт. Мали місце два спалахи «Азбучної війни». Перший був викликаний появою 1834 ст. «О wprowadzeniu abecadła polskiego do pismiennictwa ruskiego» українського вченого Й. Лозинського, в якій він запропонував увести замість не відповідної фонетичній системі української мови «мертвої» кирилиці польський алфавіт (абецадло). Для наочного переконання в такій доцільності він 1835 цим алфавітом опублікував свою етнографічну працю «Ruskoje wesile». Однак, захопившись чисто предметною стороною питання, Й. Лозинський не врахував, що в умовах штучної державної роз’єднаності українського народу та здійснюваної австрійсько-польською верхівкою полонізаторської політики в Галичині латинізація українського алфавіту була, по суті, спрямована на відрив Зх. України від Сх. України та становила сприятливий ґрунт для здійснення цієї політики, а отже, була політично шкідливою. Ця пропозиція Й. Лозинського зазнала гострої критики, зокрема в публікації Й. Левицького «Відповідь на погляд про запровадження польської азбуки в руську писемність» (1834, польською мовою) та брошурі М. Шашкевича «Азбука і abecadło» (1836). Другий спалах «Азбучної війни» спричинила спроба губернатора Галичини 1859 запровадити в українських школах латинку законодавчим шляхом. Хвилю масового протесту проти цієї спроби, зокрема в пресі, з боку української інтелігенції підтримали відомі славісти П.-Й. Шафарик і Ф. Міклошич.

Айнзацгрупи або Ейнзацгрупи (Einsatzgruppen) — оперативні групи; мобільні поліцейські формування, призначені для боротьби з диверсійними і терористичними групами на окупованих територіях. Виділялися зі складу СС, СД, поліції безпеки й підпорядковувалися головному імперському управлінню безпеки (К5НА).  Перед вторгненням на територію СРСР було створено чотири А. Групи поділили фронт між собою за географіч­ною ознакою і діяли у запіллі відповідних груп армій: група "А"(командир Вальтер Шталекер, згодом Юст (Йост), Ахамер-Піфрадер, Панцингер, Фукс) - Прибалтика; "В" (командир Артур Небе, згодом Науман, Ганс Беме, Ерліпгер, Зеетцен, Хорст Беме) - напрям Мінськ-Смоленськ-Москва; "С"(командир Отто Раш, згодом Томас і Хорст Беме) - Україна; "О" (командир Отто Олендорф, згодом Біркален) - південні райони України, Крим, Кавказ. До складу кожної А. входило 1000-1200 чол., які були складалися з декількох айнзацкоманд. До складу А. входило приблизно 350 есесівців, 150 шоферів і механіків, 100 членів гестапо, 80 співробітників допоміжної поліції, які набиралися, як правило, на місці, 130 співробітників поліції порядку, 40-50 співробітників кри­мінальної поліції, а також 30-35 співробітників СД. Також за штатом передбачалось певне число перекладачів, радистів, телеграфістів тощо. Керівний склад був з гестапівців, співробітників СД і кри­мінальної поліції. Дії на радянській території А. розпочали в липні 1941 р. Згодом було створено ще чотири А.: "Е","С","Н", "Хорватія". Головним завданням А. було знищення комісарів, співробітників НКВС,  диверсантів-партизан.  Влітку 1942 р. А. були розформовані.

Аксіологія (грец. axios цінний + logos) – учення про духовні, моральні, естетичні й ін. цінності.

Акт 30 червня 1941 р. - проголошення в окупованому німецькими військами Львові відновлення Українських Національних Зборів під проводом ОУН-Б, створення уряду - Українського Державного Правління на чолі з Я. Стецьком. Така акція, однак, наштовхнулась на різкий протест з боку нацистського керівництва. Гестапо заарештувало й кинуло до в'язниці керівника ОУН С. Бандеру та його прибічників, адже дії ОУН-Б суперечили стратегічному курсу фашистської Німеччини.

Акт Злуки УНР і ЗУНР - політико-правове об’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в одну Українську державу, урочисто проголошене Директорією Української Народної Республіки 22 січня 1919 на Софійському майдані Києва. Визначний етап нац.-визв. руху на сх.- та зх.-укр. землях, якому передували важливі події. 18 жовтня 1918 в умовах розвалу Австро-Угорської імперії у Львові сформувалась Українська Національна Рада як політ. представництво українців (УНРада). Наступ. дня вона проголосила, що Сх. Галичина, Пн. Буковина та Закарпаття «творять цілісну українську територію, уконституйовуються... як Українська держава». 1 листопада у Львові перемогло збройне повстання українців. Тим часом на Наддніпрянщині опозиція готувалася до повалення гетьман. режиму П. Скоропадського. 5 листопада УНРада вирядила до Києва двох представників (О. Назарука і М. Шухевича), щоб установити контакт із гетьман. урядом і визначитися щодо якнайшвидшого об’єднання зх.-укр. земель з Наддніпрян. Україною. В один день – 13 листопада 1918 – постали і Директорія, і нова держава – ЗУНР. Наступ. дня гетьман П. Скоропадський проголосив Акт федерації з майбут. небільшов. Росією та сформував новий уряд, з якого майже повністю усунув українців. Почалась агонія Гетьманату. Проте й становище ЗУНР погіршувалося. Під натиском поляків УНРада і Держ. секретаріат ЗУНР переїхали зі Львова до Тернополя, а потім – до Станіслава (нині Івано-Франківськ). Незважаючи на складне становище обох укр. держ. утворень, їхнє кер-во продовжувало справу об’єднання України. Розуміючи, що возз’єднання повинно мати принципове правове обґрунтування, Держ. секретаріат ЗУНР виробив проект поперед. договору і направив до Директорії, яка перебувала в той час у Фастові, делегацію (Д. Левицького і Л. Цегельського). Після доклад. обговорення цього проекту Директорія і делегація ЗУНР 1 грудня 1918 підписали Передвступ. договір, у якому говорилося: «Західно-Українська Народна Республіка заявляє цим непохитний намір злитися в найкоротшім часі в одну велику державу з Українською Народною Республікою, значить, заявляє свій намір перестати існувати як окрема держава, а натомість увійти з усею своєю територією і населенням як складова частина державної цілісності в Українську Народну Республіку... Правительства обох Республік уважають себе зобов’язаними сю державну злуку можливо в найкоротшім часі перевести в діло, щоб обі держави утворили справді одну неподільну державну одиницю...» Цей договір від імені Директорії підписали В. Винниченко, О. Андрієвський, Ф. Швець, С. Петлюра, а від імені уряду ЗУНР – Л. Цегельський і Д. Левицький. 19 грудня до Києва урочисто в’їхала Директорія. 3 січня 1919 на сесії УНРади у Станіславі прийнято Ухвалу «Про злуку Західноукраїнської Народної Республіки з Українською Народною Республікою» в «одну, одноцільну, суверенну Народну Республіку», тобто ратифіковано Фастів. угоду від 1 грудня. Було також обрано делегацію в кількості 65 осіб на чолі з Л. Бачинським. Делегація, складена з представників Галичини, Буковини і Закарпаття, прибула до Києва 16 січ. і взяла участь у спільних засіданнях Директорії і КМ УНР. 22–24 січня 1919 за сценарієм І. Огієнка в Києві відбулися всенар. свята з нагоди річниці ІV Універсалу УНР і народження соборної України. З цього приводу Директорія видала Універсал, у якому говорилося: «Віднині воєдино зливаються століттями відірвані одна від одної частини єдиної України – Західно-Українська Народна Республіка (Галичина, Буковина, Угорська Русь) і Наддніпрянська Велика Україна...» Ідея соборності укр. земель стала реальністю. 22 січня о 12 год. в Києві на Софій. майдані у святк. обстановці (день був оголош. неробочим) відбулася урочиста церемонія Злуки. У присутності багатьох тисяч людей Л. Цегельський зачитав Ухвалу УНРади від 3 січня, а священик П. Корсунський оголосив Універсал Директорії. 23 січня в столиці почав роботу Конгрес трудового народу, який відкрився оголошенням тих самих документів. Конгрес одноголосно ратифікував Універсал Директорії. До складу Директорії було введено голову УНРади Є. Петрушевича. Після об’єднання ЗУНР ставала Західною областю УНР (ЗО УНР), а золотий лев на блакит. тлі як герб ЗУНР поступився тризубові. Вирішено, що Декларацію про злуку мали затвердити Установчі збори, скликані найближчим часом із теріторії всієї України. До того часу ЗО УНР залишалася при влас. законодавчих і адм.-виконавчих органах влади – УНРаді й Держ. секретаріаті. Погоджено військ. командування на фронтах, уведено спільну валюту, створ. окреме мін-во для справ ЗО УНР, а також обрано спільну делегацію на Париз. мирну конф. Однак об’єднання УНР і ЗУНР в одну державу через низку обставин не було тоді доведене до кінця. Гол. причина – скрутне становище, що в ньому незабаром опинилися Директорія та її уряд, які змушені були під натиском окупаційних більшов. військ залишити майже всю тер. України. Не менш трагіч. виявилася і доля ЗУНР. Через об’єктивні обставини поглибилися незгоди між урядами УНР і ЗУНР: для першого гол. небезпекою були денікінці та більшовики, для другого – поляки. Намагаючись урятувати ситуацію й заручитися підтримкою Польщі в обороні від більшов. Росії, УНР погодилася на польс. територ. домагання. 2 грудня 1919 представники УНР і Польщі підписали проект Декларації, згідно з якою Польщі було віддано Холмщину, Полісся, Підляшшя, Зх. Волинь і Сх. Галичину. ЗО УНР подала два протести, але діячі УНР їх проігнорували. Тоді 20 грудня 1919 Є. Петрушевич скликав у Відні засідання уряду ЗУНР, на якому було прийнято рішення про одностороннє скасування Акта Злуки (див. Варшавський договір УНР з Польщею). Хоча соборність України не вдалося утвердити, Акт Злуки залишився тією знамен. подією, що мала велике істор. значення. Він заманіфестував перед усім світом неподільність укр. земель, єдність і солідарність укр. народу, став прологом до постання сучасної собор. суверен. України. 22 січня 1990 укр. патріотична громадськість, перейнята визв. духом, утворила між Києвом і Львовом живий ланцюг єднання – «Українську хвилю» – з нагоди 71-ї річниці проголошення Акта Злуки УНР та ЗУНР. Відтоді 22 січня відзначається як День соборності України.
Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=43521

Акт проголошення незалежності України 24.08.1991 р. - документ, прийнятий Позачерговою сесією Верховної Ради УРСР. На території України становились чинними тільки її Конституція, закони, постанови уряду та інші законодавчі акти держави. Положення Акту дістали схвалення на загальноукраїнському референдумі (плебісциті) 1 грудня 1991 р. і відкрили шлях побудові суверенної і незалежної, демократичної України.

Акція - (від лат. actio – дія, дозвіл, виступ; франц. action – цінний папір) – дія, вчинена всередині країни чи на міжнародній арені для досягнення і вирішення конкретної політичної, дипломатичної, економічної та іншої мети. Поняття «акція» вживається також на позначення цінних паперів.

Алегорія - іносказання.

Алчевські - родина харківських діячів української культури. Олексій Кирилович - промисловець, банкір, меценат, засновник харківської «Громади»; його дружина Христина Данилівна - педагог, діяч народної освіти (керувала з 1862 по 1919 рік заснованою нею безкоштовною Харківською жіночою недільною школою, обстоювала українську мову, пропагувала твори Т.Г. Шевченка; керувала підготовкою і виданням посібників «Що читати народові» та «Книга дорослих»; залишила спогади «Передумане й пережите»), віце-президент Міжнародної ліги освіти. їх діти: три сини - Григорій Олексійович (композитор), Микола Олексійович (театральний критик, автор першого українського радянського букваря, 1919 р.) та Іван Олексійович (співак) і донька Христина Олексіївна - літературний критик і публіцист, поет. На жаль, у Харкові немає не тільки вулиці імені Алчевських, а навіть і меморіальних дощок на будинках, де вони мешкали, за адресами: Сумська, 110 і Мироносицька, 81.

Альтернатива - (в пер. з лат. - «один із двох») - вибір між двома можливостями, що виключають одна одну; в політиці - вибір одного з двох або декількох взаємовиключних рішень, напрямків чи необхідних варіантів.

Амвросіївська стоянка - пізньопалеолітичний комплекс. Знаходяться побл. Амвросіївки Донец. обл., у верхів’ї балки Казенної та притоки р. Кринка. Відкрив 1935 В. Євсєєв, у 40–50-х рр. їх досліджували І. Підоплічко та П. Борисковський, у 80–90-х рр. – О. Кротова. Датуються серед. періодом пізнього палеоліту (18– 19 тис. рр. тому). Заг. відкрита пл. – 450 м2. Кістковище знаходиться на схилі балки в давній вимивині, яку заповнював культур. шар завтовшки 0,2–1,0 м, що містив кістки бізонів (бл. 500 особин), кістяні вістря до списів та кремінні мікроліти, вкладені до них, мор. раковину, червону вохру. Більшість кремін. виробів мали сліди різання м’яса, обробки кістки та рогу. Кістковище інтерпретують як місце загінного полювання на бізонів та обробки мислив. здобичі. Стоянка знаходиться за 200 м від кістковища на платоподібному мисі. Осн. горизонт культур. залишків залягав у сірувато-бурому суглинку завглибшки 0,35–0,65 м та містив сліди інтенсив. оброблення кременю (знаряддя праці, відходи вироб-ва), фрагменти кістяних вістрів до списів, прикраси з каменю та викоп. скам’янілостей, червону й жовту вохру, сліди використання вогню, дрібні фрагменти кісток бізонів. Стоянку інтерпретують як сезонний базовий табір мисливців на бізонів. За характером обробки кременю належить до оріньяко-граветської культурно-технол. традиції, певна аналогія до неї – у комплексі стоянки «Нововолодимирівка-2» у Нижньому Подніпров’ї.

Американська адміністрація допомоги (АРА) - (American Relief Administration, АРА) – неофіційна добровільна благодійницька організація США, утворена для надання гуманітарної допомоги європейським країнам, що потерпіли від 1-ї світової війни. Діяла у 1919–23 під головуванням міністра торгівлі США Г. Гувера. Об’єднувала діяльність благодійниц. ком-тів США. В Україні працювала під час голоду на поч. 20-х рр. Уперше повноваж. представники АРА Л. Гатчинсон і Ф. Ґолдер прибули до Харкова з пропозицією допомоги у листоп. 1921. 10 січня 1922 було укладено договір між АРА і урядом УСРР, але через заборони ЦК РКП(б) поширювати допомогу голодуючим поза Поволжям АРА розгорнула свою діяльність в Україні лише у травні. До 15 серпня 1922 пайки АРА одержали 848 тис. дітей і 800 тис. дорослих (44 % голодуючих). Щоправда, калорійність цих пайків була невисокою (460 ккал на день). До того ж діяльність АРА була пов’язана зі значними наклад. витратами, які оплачував рад. уряд. Згідно з новим договором, підписаним у жовтні 1922, ці витрати скорочувалися (АРА взяла на себе оплату співробітників, згорнула власні їдальні і почала надавати допомогу через харчувальні пункти ЦК Допгол ВУЦВК), а калорійність у пайках збільшилася (до 660 ккал). До зменшення розмірів допомоги АРА призвів і вихід із її складу більшості орг-цій, що раніше діяли під її кер-вом. За весь час діяльності АРА видала 180,9 млн пайків, ліків на суму понад 3 млн дол., розподілила 400 тис. продовольчих посилок вартістю 10 дол. кожна та 11 тис. речових – вартістю 20 дол. кожна. У врятуванні голодуючих УСРР АРА зіграла важливу роль.

Американська асоціація українознавства (ААУ) - об’єднання дослідників України й українського народу, які працюють у США. Засн. на установ. конф., скликаній Укр. наук. ін-том Гарвард. ун-ту 8–9 грудня 1989 в Кембриджі (шт. Массачусетс). Проводить заг. збори під час щоріч. конф. Амер. асоціації розвитку славіст. досліджень. ААУ брала участь у всіх міжнар. конгресах україністів. Преміює кращі українознавчі монографії, статті й перекл. амер. авторів, видає в журн. формі та Інтернеті інформ. бюлетень (AAUS Newsletter). Перший президент ААУ – І. Фізер, пізніше – Н. Кононенко, А. Гумецька, М. Найдан, від 2000 – Р. де Лоссос. Секр. – А. Діллон.

Американська народна рада (АНР) угро-русинів - представницький орган закарпатських емігрантів у США. Створ. 23 липня 1918 у Гомстеді (Пенсильванія) для впливу на вирішення політ. майбутнього Закарпаття після 1-ї світ. війни. Голова Ради Г. Жаткович. На першому з’їзді АНР передбачалися такі можливі варіанти подальшого істор. розвитку Закарпаття: отримання незалежності; об’єднання з Галичиною та Буковиною; входження до складу іншої держави на правах широкої автономії. Згодом Рада зблизилася з чехо-слов. діячами в США, а 26 вересня 1918 у Філадельфії з Т. Масариком ухвалено проект резолюції про приєднання Закарпаття до майбут. Чехо-Словаччини «як федеративної частини». Цей проект прийнято на з’їзді у Скрентоні і схвалено голосуванням закарпатців у всіх парохіях США з таким результатом: 67 % – за Чехо-Словаччину, 28 % – за об’єднання з Україною, 5 % – за незалежність Закарпаття чи унію з ін. державами: Угорщиною, Галичиною, Росією. Рішення АНР затвердила 8 травня 1919 Центр. Руська Нар. Рада в Ужгороді, його прийняв уряд у Празі. АНР існувала ще кілька років, 1920 і 1922 виступала з протестами проти політики чехо-слов. уряду, що не надавав автономію Закарпаттю.

Американський жидівський об'єднаний розподільчий комітет - (American Jewish Joint Distribution Committee) – громадська єврейська організація США, що надавала допомогу населенню України під час голоду 1921–23. Відомий під назвою «Джий. Ді. Сі.», або «Джойнт». Створ. 1914 у США для допомоги євреям, що постраждали під час 1-ї світ. війни. Після війни переніс свою діяльність у Сх. Європу, а 1921 включився в акції Американської адміністрації допомоги (АРА) в Росії. Восени 1921 за посередництвом АРА отримав дозвіл рад. уряду на поїздку в Україну з метою з’ясування ситуації з голодом. Його представники відвідали Київ, Харків і Одесу. Наслідком поїздки було підписання договору між АРА і укр. урядом про надання допомоги голодуючим в Україні. Фінансування амер. допомоги взяв на себе Комітет.

Амністія - повне або часткове звільнення від покарання та його правових наслідків, пом'якшення покарання, а також зняття судимості з осіб, що відбули його.

Амулет - (від лат. amuletum – ладанка, привісок) – предмет, якому приписують надприродну властивість відвертати нещастя, хворобу, чари, біду тощо. Інша назва – талісман. Відомі з первіс. сусп-ва. А. створювали з глини, способом лиття з металу; вирізьблювали з кістки, дерева, оздоблювали гравіруванням, черню, емалями тощо. У первіс. мист-ві за А. правили антропоморфні силуети, зображення птахів, звірів та ін. символи язичн. міфології. Серед різних прикрас 10–13 ст. трапляються талісмани, які свідчать про залишки язичн. релігії серед насел. України-Русі: круглі підвіски – символи Сонця, лунниці – Місяця, підвіски-дзвіночки – обереги від злих духів, ключики – символи багатства, сокирки – символи Перуна та ін. Християн. А. – натільні хрестики, енколпіони (хрести-складні), іконки із зображенням Христа, Марії, святих Миколи, Пантелеймона та ін. Частину хрестів оздоблено емалями. Часто язичн. та християн. символіка зливаються в одному виробі: хрести в колі чи на лунниці; круглі підвіски, де на одному боці зображено християн. святих, на ін. – оточену зміями жін. голову, язичн. амулети з написами християн. змісту. Переплетення язичн. та християн. мотивів зафіксовано в етногр. матеріалах аж до початку 20 ст. А. у первіс. значенні слова в 20 ст. практично зникають – це вже вироби декор. характеру. Колекції А. різних епох зберігаються в Музеї істор. коштовностей (Київ), Києво-Печер. заповіднику, НМІ України та ін.

Амуніція— речі (окрім зброї та одягу) військовослужбовця (ранець, патрон­ні сумки та ін.).

Анархізм — (грец. ἀναρχία – безвладдя та грец. суфікс, що позначає належність до теорії, вчення) – сукупність політичних концепцій, споріднених між собою тим, що вони заперечують централізоване керування суспільством, пропонуючи натомість побудову суспільного ладу на засадах добровільного об’єднання людей у спілки або спільноти. Найважливішою підставою, яка дає змогу дослідникові політ. ідеологій називати політ. концепцію анархістською (або близькою до А.), є утвердження цінності окремої особистості та індивід. свободи у найрадикал. формі. Віддалене ідейне коріння А. можна знайти в деяких течіях давньогрец. філософії (стоїцизм), а також в індивідуаліст. та комунітарист. елементах християнства. Перше більш-менш чітке формулювання ідей А. дав англ. політ. філософ, романіст та есеїст В. Ґодвін у кн. «Дослідження політичної справедливості» (1793), де обґрунтував ідею бездержавного сусп. ладу. Але тільки від 40-х рр. 19 ст. А. оформлюється в окрему течію політ. думки, яка в 2-й пол. 19 – на поч. 20 ст. набуває істот. впливу, особливо у деяких європ. країнах (Франція, Іспанія, Італія та ін.). А. як політ. ідеологія не має однієї, добре продуманої ідейної основи, він є, найімовірніше, сімейством спорідн. варіантів. Дослідники політ. ідеологій, даючи типологію А., називають переважно три осн. різновиди: індивідуалістський; комуністичний (анархо-комунізм); проміжний між першим та другим – індивідуалістсько-комунітаристський. Основа цього поділу – різниця у підході до проблеми «особистість – спілка (спільнота)». Залежно від засобів, якими пропонується досягати мети, анарх. політ. концепції поділяють на реформістські та революційні. Крайній індивідуаліст. варіант А. заперечує будь-які сусп. установи (сім’ю, церкву, традиції, політ. партії, державу) та форми колект. свідомості (мораль, релігію, ідеологію), які б обмежували свободу особи. Вважають, що класичне формулювання цього різновиду А. дав нім. філософ, лівий геґельянець Й. К. Шмідт (псевд. Макс Штірнер). У творі «Єдиний та його власність», опубл. 1845, він доводив, що всі речі, установи, ідеї – інакше кажучи, всі продукти люд. діяльності – не повинні у відчужувальній формі підпорядковувати собі окрему людину, обмежувати її творчі можливості, волю. З цього погляду він піддав критиці сім’ю, мораль, релігію, державу і прийшов до ідеї абсолют. егоїзму («суспільство егоїстів»): кожна людина має єднатися з ін. людиною, дбаючи передусім про збереження своєї унікал. особистості, своїх зацікавлень, інтересів, бажань тощо, жертвуючи своїми особистими прагненнями цілком добровільно, самостійно визначаючи міру жертовності. Утопізм цього ідеалу очевидний. Тому ін. анархіст. політ. концепції намагаються якось урівноважити захист автономії окремої особи – потребою єднання людей у спілки (громади) або спільноти. Це дає перехідну форму А. – індивідуалістсько-комунітаристську: особи, добровільно жертвуючи частиною своєї свободи, об’єднуються у відносно невеликі спілки, які, у свою чергу, можуть утворювати спілки спілок (для розв’язання питань, що виходять поза межі можливостей окремої низової спілки). Анархісти неоднаково розуміють, якими мають бути такі спілки: одні вирізняють місц. («природні») спілки, що склалися історично (напр., рос. «община»), інші мають на увазі просто місц. об’єднання; пошир. варіантом є розуміння спілок як вироб. об’єднань, профспілок («синдикатів») тощо. До індивідуаліст.-комунітарист. А. належить політ. концепція П. Прудона – франц. філософа, який у кн. «Що таке власність» піддав критиці капіталіст. ринок як спосіб гноблення виробника, який має об’єднуватися у спілки, аби взяти під свій контроль товар. обмін та поступово перебрати до своїх рук орг-цію всього сусп. життя: в такий спосіб усі держ. структури поступово будуть витіснені знизу – держава зникає. Це має бути досягнено шляхом реформ, а не рев., насильниц. засобами. Оскільки в цій концепції наголос зроблено на взаємності обміну, то розвиток такої ідеї політ. філософи кін. 19 ст. іноді називають концепцією взаємності (або ж м’ютюелізмом – англ. Mutuallism). Ідеї Прудона відіграли важл. роль у стимулюванні профспілк. руху – реформіст. анархо-синдикалізму та водночас стали одним із джерел рев. анархо-синдикалізму. Найвпливовіший теоретик останнього – франц. інж. та соц. філософ Ж. Сорель – зазнав впливу ідей Ф. Ніцше, К. Маркса та А. Берґсона, поєднавши марксист. орієнтацію на практ. дію з волюнтаризмом та інтуїтивізмом.
Він відкинув марксист. віру в істор. необхідність та поєднав із нею «еволюційний соціалізм» (К. Каутський та ін.) і твердив, що тільки етич. ідеалізм, утілений у міфі, а не в розумових аргументах, спроможний згуртувати робітн. рух і надихнути його енергією та вірою. Від К. Маркса Ж. Сорель запозичив віру у важливість практ. дії (активізм) та необхідність застосування насильства для зруйнування держави як механізму гноблення. Цього, на його думку, можна досягти засобами «прямої дії» (тобто дії, яку робітники здійснюють шляхом безпосеред. участі, а не через своїх представників у різних орг-ціях – профспілках, політ. партіях та парламенті): страйк, саботаж, особливо заг. страйк. Концепція Сореля, хоч і є рев. А. (бо пропонує досягати мету рев. засобами), з погляду розв’язання проблеми «особа – спілка» прагне урівноважити поцінування особи з потребою гуртування людей у спілки; не заперечує вона також приват. власності на засоби вироб-ва. На противагу цьому, рев. А. рос. політ. філософа М. Бакуніна виявляє виразні ознаки суто комунітарист. (колективіст.) А.: він уважав, що держава має бути зруйнована насильниц. чином (зокрема шляхом збройного повстання) і замінена федерацією вільно утворюваних селян. та робіт. спілок, які б колективно володіли власністю і спільно контролювали розподіл (кожному відповідно до його труд. внеску). Колективіст. тенденції концепції М. Бакуніна були посилені в політ. філософії П. Кропоткіна, де спільноти (рос. общини) є основою всього сусп. ладу – колект. власником засобів вироб-ва та (шляхом їх об’єднання у федерації) замінником держави. У формулюванні П. Кропоткіна комунітарист. різновид А. набув крайніх форм і став комуніст. А. (анархо-комунізмом). Проте і М. Бакунін, і П. Кропоткін не сприймали марксист. комунізму, який, хоча й містить анархіст. ідею «відмирання» держави, все-таки шлях до цього бачить через посилення ролі держави у вигляді диктатури пролетаріату, що аж ніяк не прийнятне для А.
Тема захисту автономії особи і навіть її реальності за умов, коли в індустріаліз. сусп-ві на людину дедалі більше тиснуть відчужені продукти люд. діяльності (у вигляді екон., держ., військ. структур та відповід. ідеологій), залишається актуал. і в політ. філософії 20 ст.: ця тема розроблялася в критич. філософії, а пізніше – у постструктуралізмі. Ідеї крит. філософії у поєднанні з деякими ін. (фройдизм, маоїзм тощо) утворили ідеол. конгломерат, що став основою студент. рухів 60-х рр. у європ. та ін. країнах із високим рівнем життя (Франція, Велика Британія, Японія, Німеччина, Нідерланди, США). Але ці рухи продемонстрували також серйозну ваду, властиву всім різновидам А.: він, зазвичай, сильний і дошкульний у критиці, але фундам. його слабкість полягає у відсутності реаліст. позитив. програми. Саме це прирікає А. на незнач. вплив і на постійне місце лише в опозиції. Це підштовхує рев. анархістів до утворення невеликих терорист. груп або ж до застосування індивід. терору. Від кін. 19 ст. нагромадився довгий список страхітливих злочинів, скоєних анархістами різних відтінків: 1893 кинуто бомбу, начинену сотнями цвяхів, у приміщення франц. парламенту; 1901 здійснено замах на президента США Мак-Кінлі; протягом 2-ї пол. 20 ст. анархісти лівих ухилів (Червона бригада в Італії, Червона армія в Німеччині тощо) здійснюють терорист. акції. Загалом місце А. в спектрі традиц. зх. політ. ідеологій таке, що своїм правим крилом він перехрещується та зрощується з лібералізмом у його радикально-індивідуаліст. різновидах (на зразок лібералізму сучас. англ. філософа Р. Нозіка), лівим крилом – із комунізмом. Але в лібералізмі він не приймає погляду на державу як засіб побудови «розумного» порядку, а в соціалізмі й комунізмі – як засіб здійснення ідеалу рівності, свободи та соц. справедливості. Він також перехрещується й зрощується у своїх реформіст. різновидах з консерватизмом, коли йдеться про покладання на власні сили, приватну ініціативу та місцевого самоврядування, хоч консерватизм та А. – діаметрально протилежні, непримиренні між собою політ. ідеології: консерватизм наголошує на пошануванні порядку, закоріненого у безперервності культур. традиції, А. обстоює цінність свободи, зокрема свободи від традицій.
Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=44059

Анархізм в Україні - явище, що виникло у 1918-1921 рр. під час Української революції і мало різні течії; анархізм став основою багатьох селянських рухів, особливо махновщини. Анархісти боролися проти всіх влад - німецьких окупантів, українських державних білогвардійців, більшовиків (лідери: Н. Махно, В. Волін (Ейхенбаум), П. Аршинов (Марін). Серед анархістів були керівники селянського партизанського руху, найвизначнішим із яких був Нестор Махно, що переходив то на бік червоних, то воював з ними; користувався великою підтримкою місцевого населення. Тільки після тривалої боротьби частини Червоної Армії розбили махновців (1921 р.).

Анархізм в Україні – тема, що потребує глибшого осмислення та дослідження. Традиц. землероб. культура українців має дуже сильні консерват. тенденції – поцінування ладу, упорядкованості життя тощо, які дуже пізно оформилися в політ. філософію. Можна припускати, що осн. причиною цього є входження українців (з їхнім поцінуванням своєї культур. самобутності) у чужонац. держави: нав’язаний зверху політ. порядок українці сприймали як щось неорганічне, чужорідне. А наявність безперервної держ. традиції та політ. еліти є важливими сусп. передумовами для філософії консерватизму. Відчуження політ. сфери посилювало політ. нігілізм або, інакше, аполіт. індивідуалізм (висловл. найвиразніше у філософії Г. Сковороди). Цей індивідуалізм мав і деякі ідеол. та екон. передумови (елементи приват. власності, вплив козац. ідеології з її ідеалом особистої свободи тощо). Приховуване й стримуване невдоволення накинутим ззовні і жорстоким політ. порядком часом виливалось у гнів і бунт. Такий стан речей не виробляв звички до самоорганізації, об’єднання та узгодження дій, пошанування правопорядку, набуття політ. досвіду. У Росії осн. причиною відчуження від держави був бюрократ. централізм, який загалом не руйнував ні традиц. общини, ні відчуття колект. єдності росіян: це зумовило появу колективіст. різновидів А. В Україні істор. та сусп. передумови інші: вже перше свідоме формулювання ідей А. (як складника лібералізму) – у політ. концепції М. Драгоманова – репрезентує індивідуалістсько-комунітарист. та реформіст. різновиди А. Хоча М. Драгоманов і ліберал (вірить у поступ, розум, емансипацію шляхом просвіти тощо), конституціоналіст, однак ідейна противага бюрократ. централізмові та імперіалізмові зосереджена передусім в анархіст. елементах його концепції. Ідеям М. Драгоманова не випало стати джерелом ідеології анархіст. політ. руху в Україні. Зате успадков. несхильність до єднання та узгодження дій, самоорганізації, самообмеження й самодисципліни, брак поваги до влади та правопорядку стали тією особливістю укр. етнопсихіки, що зіграла фатальну роль у рев. подіях 1917–21. Анархіст. політ. (військ.) рух 1917–21, що його очолив Н. Махно, виявив брак історично нагромадж. політ. досвіду та конструктивізму: він був руйнівним щодо впровадження тих елементів порядку, які пов’язані зі становленням укр. незалеж. держави (фактично він сам дозволяв, аби рос. більшовики використали його як засіб такого руйнування, і, зрештою, пішов з ними на спілку). На час своєї появи він не спирався на попередньо розроблену ідеологію (його ідеологами та наставниками були, зазвичай, вихідці з Росії, він тільки в ході власне військ. дій «доростав» до усвідомлення значення нац. моменту і т. ін.). Усе це прирекло його на роль деструктив. сили (принаймні, на роль загонів сільс. самооборони) і зумовило неминучу поразку укр. А.
Виходячи із ситуації кін. 1990-х рр. в Україні, можна зробити висновок, що А. не має перспективи. Адже А. сильний своєю крит. опозицією в країнах з добре розбудов. і усталеним («розумно» спроектов.) політ. та правовим порядком. Ці передумови відсутні в сучас. Україні: тут невпорядкованість межує з хаосом. Сплеск егоїст. інтересів і відсутність політ. еліти з її етикою служіння держ. та нар. інтересам можна, хай іронічно, оцінювати як здійснення анархіст. ідеалу «суспільства егоїстів». Убивства політ. діячів, бізнесменів, журналістів та ін. можна, знову-таки з іронією (чорною), оцінювати як успіхи терорист. А. Хіба що ідея самоорганізації в добре згуртовані вироб. та місц. спілки, здатні захищати інтереси своїх членів без посередництва централіз. структур (партій та профспілок), може мати певний успіх (фактично люди вдаються до способів прямої дії – пікетування, блокування руху тощо, протестуючи здебільшого лише проти невиплати заробітної платні).

Анархістські організації - об’єднання прихильників анархізму. В Україні вперше з’явилися прибл. 1903 у Львові, Чернівцях, Ніжині, Одесі, Катеринославі. Це були громади «робітничої змови» – «махаївці» (існували лише у 1903–04) та анархісти-комуністи (орг-ція «Хліб і воля», «хлібовольці» – кропоткінського спрямування; їхній ідеол. та організац. центр був у Лондоні та Женеві). У складі цих об’єднань переважали декласовані елементи міста, були дрібні виробники, бідні селяни, інтернац. інтелігенція та студентство. Форми боротьби: політ. і екон. терор, експропріації, селян. бунти, стихійні повстання, широка пропаганда та агітація. У 1903– 10 анархісти співчували ідеї незалеж. України, але після проголошення УНР більшість із них виступила проти укр. державності. Станом на 1906 майже у 70-ти укр. містах і селах існували анарх.-комуніст. орг-ції, не зв’язані між собою ні організаційно, ні ідеологічно; нараховували бл. 3 тис. чл. Крім «хлібовольців», в Україні виникають А. о. «безначальців» – прихильників терорист. дій; «чорнознаменців» та «безмотивників» – провідників невмотивованого терору проти буржуазії; «комунарів» – організаторів мас. повстань і створення комун. Того ж 1906 більшість «комунарів» заарештовано в Катеринославі. Одними з перших творців А. о. в Україні стали Н. Музель, І. Ґросман, А. Барон, І. Жук, В. Антоні, Н. Романов. Анархісти-комуністи провели низку гучних терорист. актів проти вищих представників імпер. влади, керівників поліції, фабрикантів.
А. о. синдикаліст. спрямування (бл. 1 тис. чл.) виникають 1905 з початком мас. профспілк. руху в Києві, Одесі, Кривому Розі, Харкові. Центром синдикалізму в Україні була Одеса, лідером – кер. «Союзу комуністів» і «Південно-російської групи анархістів-синдикалістів» Д. Новомирський. 1906–07 група видрукувала «Програму синдикального анархізму» та «Маніфест анархістів-комуністів», орієнтуючись на які, здійснила низку терорист. актів: пограбування Одес. відділення Петербур. комерц. банку, вибухи на пароплавах Рос. т-ва пароплавства і торгівлі та інші, внаслідок чого була ліквідована поліцією. Анархісти-синдикалісти, що вважали профспілки найвищою формою орг-ції робітничого класу, відомі акціями «прямої дії» – бойкотами, саботажами, страйками, актами екон. терору: вибухами на з-дах, пароплавах, експропріаціями в банках; убивствами підприємців і кер. вироб-ва. Нечисленні гуртки анархістів-індивідуалістів (усього 200–250 осіб) існували в Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Севастополі, Ялті від 1905. Одним із лідерів цього напрямку був А. Андреєв- Богданов, який 1907 створив бойову дружину «Свобода всередині нас». Анархісти-індивідуалісти не відіграли помітної ролі в історії України.
Найбільший вплив анархісти мали в Катеринославі, Одесі, Олександрівську, робітн. містечках Донбасу, де у 1905–07 переходили до мас. актив. дій проти уряду: до «міської партизанської війни» з допомогою загонів самооборони, орг-ції мас. заворушень, експропріацій і терору, страйків (страйк моряків і портовиків у Одесі 1906–07, захоплення околиць Катеринослава і створення там «анархістських республік»). Деякі А. о. перетворилися на банди (Одеса, Катеринослав). Держ. терор призвів до винищення майже всіх А. о. в Україні до 1910. За кордоном у Парижі та Женеві у 1912–16 існувала єдина укр. А. о. – «Вільна громада». Від березня 1917 почалося відновлення анархіст. федерацій і груп. Анархісти виступали зі зброєю проти Тимчас. уряду й уряду УНР (Київ, Одеса, Катеринослав, Олександрівськ, Єлисаветград), у 1917–18 входили в союз із більшовиками та рос. лівими есерами. Майже в кожному місті України існувала анархіст. федерація або кілька анархіст. громад різного спрямування. Анархісти створили в Україні свої збройні загони, зокрема «Чорну гвардію», лідерами яких були М. Никифорова, Н. Махно, М. Япончик. Найбільша анархіст. федерація тих часів – Бюро анархістів Донец. басейну. За часів Гетьманату анархісти боролися в підпіллі і партиз. загонах Н. Махна проти влади, що сприяло руйнації Української Держави. 1918 формується велика А. о. – Конфедерація анархістів України «Набат», що намагалася об’єднати всі анархіст. громади і течії. Крім «Набату», існувало більше десятка місц. А. о. (1919–23), які належали до анархіст. союзів та федерацій різного спрямування. Від 1919 анархісти України перейшли у відкриту опозицію до більшов. уряду, брали участь у повстаннях проти диктатури більшовиків у Микол., Чигирин., Катеринослав., Махнів. повітах. Більшовикам засобами «червоного терору» вдалося ліквідувати осн. анархіст. федерації і групи вже 1921. Окремі підпіл. і напівпідпіл. громади анархістів існували в Україні до 1924.
Процес демократизації у 2-й пол. 1980-х рр. призвів до відродження анархіст. груп і поширення їхніх ідей. Насамперед це були молодіжні угруповання, які не ставили за мету створення політ. партій та боротьбу за владу. Стихій. анархізм поширюється у молодіж. середовищі, переважно у вигляді анархізму-індивідуалізму, особливістю якого є нехтування законами держави та сусп-ва. Такий анархізм – одна з рис світосприймання молодіж. угруповань «панків», «рокерів», «гіпі». Анархіст. групи політ. спрямування виникли (під впливом моск. анархіст. орг-цій) в Сх. і Пд. Україні 1988–90-х рр. серед них найвідоміші: «Світове братство анархістів», махновці, «Січ», анархісти-комуністи Пд. України, «Набат», «зелені» анархісти (екологісти), анархо-пацифісти, біокосмісти, анархо-містики. Об’єднавчим центром укр. анархістів стала газета анархістів-синдикалістів «Набат» (Харків). У травні 1990 анархісти-синдикалісти спробували об’єднати всіх анархістів у Конфедерацію анархістів України і заснували в Харкові інформ. центр; 1994 створили окрему Конфедерацію анархістів-синдикалістів України. Ідеологія сучас. анархізму ґрунтується на ідеях П. Прудона, М. Бакуніна, П. Кропоткіна, Н. Махна. Гасла децентралізації, самоврядування, соціалізації підпр-в поєднуються з такими новими гаслами гуманізму, як свобода людини, захист прав людини, екол. гасла, підтримка мирних нар. рухів, «мирної народної антибюрократичної революції». Сучасні укр. анархісти виступають проти насильства й терору, ведуть свій родовід, як вони вважають, від запорожців та махновців. На їхню думку, комп’ютерне, інформатизоване сусп-во сприяє свободі інформації, а відтак і анархізмові. У 1989–91 укр. анархісти підтримували гасла руйнації СРСР та створення суверен. України, але розглядали Україну як федерацію з широкою автономією істор.-етногр. р-нів, підтримували ідею Укр. духов. республіки, проводили спільні дії з Рухом (будучи його асоційов. чл. у 1989) та Партією демократ. відродження України. Після 1991 анархісти України відійшли від нац.-демократ. напряму й почали виступати з позиції гострої критики держави, обстоюючи ідеї самоврядування та регіоналізації, добробуту народу і капіталіст. перетворень, проти комуніст. і кримінал. мафії. А. о. мають деякий вплив у студент. і робітн. середовищі Сх. України. Але чисельність анархіст. груп мала (бл. 1000 осіб), членство в групах не фіксоване (немає парт. квитків і внесків). У серпні 1999 в Одесі на установ. з’їзді створ. Союз-партію «Анархісти України» (лідер В. Чорний), яка провела ревізію старих анархіст. догм; визнала приватну власність і державу, партійну систему і парламент. форми боротьби, однак вважає державу та бюрократів гол. експлуататорами і ворогами, проти всевладдя яких пропонує створити союз буржуазії, дрібних власників і робітників. Програма партії схиляється до анархо-індивідуалізму та лібералізму. Ідеологія анархізму зі знач. часткою екстремізму та комуніст. ідеями домінує серед сучас. укр. «лівих» молодіж. угруповань, що інколи блокуються з КПУ і СПУ.

Анархо-синдикалізм - теорія і практика, що вважає профспілки найвищою формою організації робітників. Сучасна держава, з точки зору анархо-синдикалістів, повинна бути знищена і замінена суспільством, яке керується федерацією синдикатів (профспілок).

Англіканство— національне віросповідання, що прийшло на зміну католи­цизму під час Реформації в Англії. Главою англіканської церкви став король. 

Андрусівський мир 1667 р. — договір про перемир'я між Річчю Посполитою та Московською державою, укладений 30. 1. (02.) 1667 р. у с. Андрусів поблизу Смоленська, внаслідок якого під владою Московської держави залишилася Лівобережна Україна, Сіверська земля з Черніговом і Смоленськ. До Речі Посполитої відходили Правобережна Україна, Білорусь. Київ на два роки передавався Московській державі, Запорозька Січ опинилася під спільним управлінням Речі Посполитої та Московщини, які зобов'язалися спільно виступати проти кримського хана в разі його нападу на українські землі. Цей договір, порушивши умови Переяславської Ради, закріпив насильницький поділ України на Лівобережну та Правобережну.

Анексія (лат. аnnехіо — приєднання) — насильницьке приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави, народу.

Аненштайн ("Свідоцтво про походження") - документ, який засвідчував арійське походження його володаря. На його основі видавався аненпас.

Анклав - територія або частина однієї держави, оточеної з усіх сторін територією іншої держави або частина території однієї держави, яка не має спільних меж зі своєю материковою частиною і є оточеною територією іншої держави. Якщо анклав має морський берег - напіванклав.

Анклав етнічний - невелика частина етнічної території певного етносу, оточена зусюдибіч іншоетнічною територією. Етнічний анклав - острівець в іншоетнічному морі. Межі етнічних островів та державно-політичних анклавів не збігаються.

Аннали – (лат. annales, від annus - рік) давньоримські, а також середньовічні літописи. У широкому значенні - запис найбільш значних подій по роках.

Аннівське городище - пізньоскіфське городище (2 ст. до н. е. – 2 ст. н. е.). Знаходиться біля с. Дудчани Нововоронцов. р-ну Херсон. обл., на правому березі р. Підпільна у гирлі Дніпра (нині Кахов. водосховище). Відкрив В. Гошкевич 1913. Розкопки проводили М. Абікулова, Н. Гаврилюк, Є. Черненко у 1984–87. Городище складалося з акрополя та передмістя. Акрополь захищали земляний вал та рів. На гребені валу – кам’яна стіна заввишки 2,5 м (тришарова кладка – лицьові шари складалися з кам’яних брил, забутовка – з дрібного каменю та фрагментів кераміки). Досліджено вхід на городище та прямокутну вежу (4,2 × 4,6 м) біля входу. З внутр. боку до неї добудовано невелику напівкруглу будівлю. На акрополі будинки кам’яні зі значною кількістю приміщень. Простежено чітке планування цієї частини городища. У передмісті – садиби з глинобитних будинків на кам’яних цоколях. У будинках – глиняна підлога та вогнища, викладені каменем. Речовий комплекс: ліпна, червонолакова, сіроглиняна, світлоглиняна кераміка, амфори, вироби з каменю, кістки, металу. Іноді трапляються монети, фрагменти амфор з клеймами, графіті.

Ансамбль (фр. — разом) — взаємна узгодженість, довершене ціле.

Антагонізм - непримиренна суперечність між кимось або чимось (А. науковий, А. ідейний. А. політичний, А. національний та ін.).

Антагонізм соціальний - (грец. ἀνταγώνισμα – суперечка, боротьба, лат. socialis – громадський) – форма соціальних суперечностей або конфліктів між класами (групами, спільнотами), що характеризується непримиренністю економічних інтересів, позицій, систем цінностей і гострою боротьбою між їх суб’єктами-носіями. Особливістю А. с. є те, що пов’язані з ним суперечності можуть бути розв’язані тільки шляхом взаємної боротьби, яка призводить або до повної деструкції того соціуму, в якому вона точиться, або ж до виходу соціуму в якісно новий стан зі зняттям суперечностей чи подоланням їхнього антагоніст. характеру. Категорія А. с. притаманна передусім марксист. соціології, згідно з якою цей феномен, по-перше, зумовлюється експлуататор. приватновласн. відносинами (привласненням меншою частиною сусп-ва додатк. вартості, виробленої більшою його частиною); по-друге, пов’язаний лише з певними фазами розвитку продукт. сил сусп-ва (їх відносно низьким рівнем) і, отже, має історично минущий характер; по-третє, долається шляхом соц. революції, діалект. перетворенням одного сусп. ладу на інший. А. с. має місце як у тих суперечностях, що стосуються розвитку приватновласн. (експлуататор.) сусп-в, так і в тих, що становлять основу їхнього існування (функціонування). Якщо розглядати А. с. стосовно капіталізму, то в першому випадку (суперечності розвитку) йдеться, за К. Марксом, про суперечність між сусп. характером засобів вироб-ва і приватновласн. формою їх привласнення, у другому (суперечності функціонування або суперечності самої форми існування капіталіст. ладу) – про суперечності між працею і капіталом. Проте марксист. соціологія не розрізняє ці різновиди суперечностей, а поєднує їх, вбачаючи лише рев. шлях їх подолання. Однак істор. практика свідчить, що суперечності між працею і капіталом мають функціон. характер і розв’язуються в такій формі боротьби (між роботодавцями-власниками і профспілками, що репрезентують інтереси робітників, за арбітраж. ролі держави), яка не завжди призводить до соц. вибуху. Хоч у найбільш теор. систематиз. вигляді А. с. постає саме в марксист. соціології, це поняття виникло задовго до К. Маркса. Неабияке місце воно посідало в соціол. поглядах Т. Гоббса, який розглядав А. с. саме як форму існування капіталіст. сусп-ва, ототожнюючи останнє з люд. сусп-вом як таким. Він тлумачив А. с. як одну з одвіч. і вихід. засад люд. буття, коли «війна всіх проти всіх» породжує інституціональні (державні) чинники, завдяки яким сусп-во утримується в межах «соц. порядку» і віднос. взаємоузгодженості протилеж. інтересів. Наприкінці 19 – поч. 20 ст. ідеї інтернального характеру А. с., що походять від Т. Гоббса, розвивав Г. Зіммель, розглядаючи – у дещо абстрактно-формаліз. формі – «антагоністичну тенденцію» як похідну від соціально масштабнішого та глибшого процесу – дисоціації, що діє на противагу асоціації («моністичній тенденції»). На відміну від К. Маркса, який акцентував на зовнішніх чинниках, соц.-екон. детермінантах А. с., Г. Зіммель уважав, що останній породжується інстинктом ворожнечі, люд. «потребою ненавидіти й боротися», а в ширшому контексті розглядав його як негатив. бік соц. взаємодії. У сучас. конфліктології категорія «А. с.» трапляється зрідка, фактично вона трансформувалась у такі поняття, як «гострий соціальний конфлікт» або «насильницький характер конфлікту», що часто вживаються в діалект. конфліктології Р. Даррендорфа. В Україні ідеї А. с. мали місце в соціол. поглядах С. Подолинського, І. Франка, М. Туган-Барановського (кін. 19 – поч. 20 ст.), О. Назарчука, С. Рудницького, Д. Садинського (20– 30-і рр. 20 ст.). Більшість із зазначених наук. та громад. діячів були знайомі з марксист. концепцією, повністю або частково поділяли її. Проте для них було властивим прагнення синтезувати марксист. ідею клас. боротьби з соціал-дарвініст. поглядами одвічної боротьби за існування та гоббсівським принципом «війни всіх проти всіх» (С. Подолинський, С. Рудницький, Д. Садинський). При цьому витоки антагоніст. ворожнечі між людьми укр. суспільствознавці, зокрема С. Подолинський, вбачали переважно не в «людській натурі», не в біол. засадах люд. буття, а у «відносинах господарських», які змушують найманих робітників працювати «чужими машинами та чужим струментом для чужого здобутку». Що ж до «боротьби за існування» (конкуренції), то не вона сама собою, а матеріал. умови життя створюють у сусп-ві ворожнечу, в якій конкуренція між індивідами є лише механізмом добору, селекції конкрет. людей, їх «розміщення» на ієрарх. сходинах соц. структури сусп-ва. Поділяючи погляди К. Маркса на класово-антагоніст. характер істор. процесу, на непримиренність клас. інтересів, відомий укр. економіст і соціолог М. Туган-Барановський водночас виступав проти абсолютизації ним визначал. ролі А. с. в житті сусп-ва, звертаючи увагу на об’єднавчу роль заг.-люд. чинників, духов. культури, морал. та естет. цінностей. На думку М. Туган-Барановського, сам собою клас. антагонізм не має конструктив., життєстверджувал. засад і ніяк не може бути критерієм «калакогатії» – єдності добра, істини і краси. Розвиток заг.-люд. культури обмежує соц. поле і гостроту міжкласових конфліктів, тому, як стверджував учений, у цивілізов. сусп-ві боротьба між класами точиться уже не за фіз. виживання, а за вільніше, повніше, культурніше існування.

Антанта (франц. Еntentе — згода) — союз держав-учасниць 1-ї світової війни (Англія, Франція, Росія, США, Італія, Японія, Бельгія, Сербія, Греція, південно-американські республіки – всього понад 20 держав), що протистояв «почвірному союзові» (Німеччина, Австро-Угорщина, Туреччина, Болгарія). Веде початок із англо-франц. угоди 1904 та англо-рос. угоди 1907. Держави А. до більшов. перевороту 1917 укр. справу зігнорували. Улітку 1917, після 1-го Універсалу, франц. амбасада в С.-Петербурзі вислала до Києва публіциста Ж. Пелісьє за інформацією. Після більшов. перевороту 1917 і перших спроб рад. уряду зав’язати контакти з центр. державами до Києва прибула франц. військ. місія на чолі з генералом Ж. Табуї, який 3 січня 1918 офіційно повідомив Ген. секретаріат закордон. справ УНР про призначення його комісаром Франц. Респ. при укр. уряді; 4 січня 1918 представник Франц. Респ. був прийнятий головою Ген. секретаріату В. Винниченком; за ним заявив про своє призначення представник англ. уряду Д. Беґґе. Цими переговорами вони прагнули дістати запевнення, що укр. уряд не укладе миру з центр. державами й продовжуватиме війну на Пд. і Зх. фронтах (хоча більшов. Раднарком почав уже переговори, зокрема й від імені України); при цьому А. пропонувала фінанс. і тех. допомогу. Однак обставини змушували укр. уряд вести переговори з центр. державами й укласти 9 лютого 1918 Берестейський договір, що перервало переговори з представниками держав А., і вони перед вступом укр. і нім. військ до Києва покинули місто. Протягом наступ. місяців уряди держав А. ставилися до України вороже. Після поразки центр. держав у листопаді 1918 А. взялася до об’єднання антибільшов. сил, виступаючи, однак, проти самостійності України і роблячи ставку на А. Денікіна та О. Колчака. Підписання гетьманом П. Скоропадським 14 листопада 1918 грамоти про «федеративну злуку» з Росією прискорило повстання в Україні і прихід до влади Директорії. Тоді ж А. повністю підтримувала Добровольчу армію, що намагалася відновити «єдину, неподільну Росію», і розглядала позицію укр. уряду як «більшовицьку». У грудні 1918 Одесу окупував десант із франц. і грец. частин генерала Боріюса, у січні 1919 генерал Д’Ансельм поширив окупацію на 60 км навколо Одеси. Переговори у лютому 1919 між командуванням десанту А. і урядом УНР (прем’єр С. Остапенко) успіху не мали, бо Д’Ансельм, не визнаючи прав України, вимагав влиття укр. армії в заг. антибільшов. рос. фронт. Під тиском червоних частин, отамана М. Григор’єва й під загрозою повстань на франц. флоті десант А. на поч. квітня 1919 залишив укр. територію.
У січні 1919 уряди УНР і ЗУНР увійшли в контакт із дипломатами А., надіславши на конф. у Версалі об’єднану делегацію; у липні 1919, зважаючи на складну для заг.-укр. справи геополіт. ситуацію і перспективу конституювання себе як суверен. держави, ЗУНР сформувала окрему делегацію з членів спільної делегації; у листопаді 1919 представники ЗУНР вийшли зі спільної делегації. Укр. делегації весь час наштовхувалися на русо- та полонофільську упередженість керівних дипломатів А. (Т.-В. Вільсон, Д. Ллойд-Джордж, Ж. Клемансо, В.-Е. Орландо), перед якими ворожа пропаганда представляла укр. армії як «більшовицькі». Після виступу польс. делегата Р. Дмовського, який вимагав для Польщі усю Сх. Галичину, А. у лютому 1919 надіслала до Варшави місію на чолі з Нулансом, який закликав А. ввести до Галичини польс. дивізії, а сам вислав до уряду ЗУНР у Львові місію з представників держав А. для укладення перемир’я українців з поляками. Місія запропонувала припинити воєнні дії, відвівши укр. війська на лінію, що залишала полякам третину Сх. Галичини зі Львовом і Дрогобиц. нафт. басейном; пропозицію українці не прийняли. 26 квітня 1919 у Парижі розпочала роботу міжсоюзна комісія з перемир’я. Пропозиції комісії генерала Л. Боти були для ЗУНР сприятливіші (в її складі залишався Дрогобиц. пов. із борислав. нафтою), укр. сторона їх прийняла, але Польща направила проти укр. військ надіслану з Франції для боротьби з більшовиками добре озброєну армію генерала Ю. Галлера (див. Армія Галлера) й продовжила успіш. наступ. У зв’язку із ситуацією на польс.-укр. фронті Найвища Рада мирної конф., посилаючись на потребу захистити «мирне населення Східної Галичини від звірств большевицьких банд», уповноважила провідників Польс. Респ. продовжити військ. операції до Збруча, одночасно надавши Сх. Галичині автономію, щоб держ. належність краю була згодом вирішена шляхом самовизначення його населення. У серпні 1919 В. Черчіль і Ж. Клемансо зробили спробу схилити генерала А. Денікіна до порозуміння з урядом УНР, але не мали успіху, і напруж. стосунки між військами УНР і А. Денікіна, що вели наступ проти рад. армії, перейшли у війну, незважаючи на втручання амер. військ. аташе у Варшаві, який приїжджав до Києва (19 вересня 1919). Після поразки укр. армій у 1919–20, незважаючи на акцію екзил. уряду ЗУНР, зокрема його протест проти Ризького договору перед президією мирної конф. (1920), конференція послів держав А. всупереч ухвалам Ради Ліги Націй (1921) про потребу унормувати правовий стан Сх. Галичини й заново висунути справу на міжнар. форум у 1922, 14 березня 1923 ухвалила рішення про приєднання Галичини до Польщі при застереженні для неї режиму автономії, що його ніколи так і не було запроваджено.

Анти - (така назва зустрічається у візантійських та готських письменників IV - поч. VII ст.) - могутня племінна група давніх слов'ян, яка займала територію на північ від Чорного моря між Дніпром і Дністром у VI- VII ст. н.е., вела столітню війну проти візантійців та аварів (обрів), сприяла формуванню ранньофеодальної держави - Київської Русі. Основне заняття - землеробство; суспільний устрій - військова демократія. Після 602 р. у письмових джерелах не згадуються. Узагальнивши повідомлення візантійських істориків Прокопія Кесарійського і Псевдо-Маврикія, готського історика Йордана (VI ст.) та інших авторів, видатний український вчений Грушевський Михайло Сергійович у своїй багатотомній «Історії України - Руси» та інших працях висунув припущення, що порогом історичних часів для українського народу можемо вважати IV ст. н.е., «коли починаємо вже десь знати спеціально про нього. Перед тим про наш нарід можливо говорити тільки як про частину слов'янської групи...». Безпосередніми пращурами українського народу Грушевський вважав антські племена IV-VI ст. Думку Грушевського поділяли I. Крип'якевич, Н. Полонська-Василенко та інші історики, приєднуються до їх думки і сучасні українські історики та історики українських діаспор.

Антибільшовицький блок народів - (АБН) – координаційний центр організацій поневолених народів СРСР та сателітних країн. Засн. з ініціативи ОУН 21–22 листопада 1943 на таємній конференції у житомир. лісах за участю делегатів 12-ти нерос. народів, де була сформульована платформа спільної рев. боротьби проти рос. імперіалізму. Метою діяльності АБН було розчленування СРСР на нац. держави. Блок мав згуртовувати народи під гаслами: «Свобода народам! Свобода людині!». Після реорганізації 1946 зусилля АБН зосереджуються на залученні до його діяльності представників сх.-європ. еміграції. Від часу заснування та в різні періоди діяльності АБН його членами були такі орг-ції: Ком-т «Вільна Вірменія», Болгар. Нар. Фронт, Білорус. ЦР, Козац. Нар.-Визв. Рух, Хорват. Нар.-Визв. Рух, Чеський Рух за Свободу, Чеський Нар. Ком-т, Естон. Визв. Рух, Союз Естон. Борців за Свободу, Грузин. Нар. Орг-ція, Угор. Визв. Рух, Угор. Рух Міндсенті, Латв. Асоц. Боротьби проти комунізму, Литов. Рух Відродження, Словац. Ком-т Визволення, Ком-т Нар. Єдності Туркестану, Укр. Гетьман. Союз, ОУН під проводом С. Бандери. У 1970-х рр. до АБН приєдналися орг-ції «За свободу В’єтнаму» і «Вільна Куба». До АБН увійшло також кілька місцевих еміграц. орг-цій. У деяких країнах (США, Канада, Велика Британія) діють нац. орг-ції АБН і групи підтримки, напр., Амер. друзі АБН; в інших (Бельгія, Італія, Австралія, Арґентина тощо) орг-ція представлена філіями і групами. У Великій Британії і США створ. молодіжні секції АБН. Від 1946 АБН очолив Я. Стецько як голова його ЦК, переобраний 1954. ЦК складався з представників усіх народів (по одному). Крім ЦК, була створ. Рада Народів. Її Головами були В. Берзіньс, В. Каюм-Хан, Ф. Дюрчанський, Ф. Фаркаш де Кісбарнак, Р. Островський, ген. секр. – Н. Накашидзе і С. Покорни. Інформ.-пропагандист. роботу АБН проводив за допомогою період. і неперіод. видань різними мовами, зокрема двомісячника «ABN – Correspondence» (від 1950, спочатку англ., нім. і франц., пізніше лише англ. мовою; ред. С. Стецько) і «Resestencia y Liberacion» (Буенос-Айрес). З АБН співпрацює ж. «L’est Еuropéen» (Париж). 1994 засн. журнал АБН «Свобода народів» (Львів, Київ, Торонто, Нью-Йорк) укр. мовою. 1995–96 побачили світ 6 номерів. Шеф-ред. М. Базелюк. АБН влаштовував масові антибільшов. збори, демонстрації протесту, пресові конференції і міжнар. конгреси, надсилав різноманітні меморандуми до провідних політиків. АБН співпрацює зі Світ. Антикомуніст. Лігою і Європ. Радою Свободи. 20–21 листопада 1993 у Києві з нагоди 50-річчя Конференції поневол. народів відбувся Конгрес АБН. Делегати від України, Казахстану, Чечні, Азербайджану, Грузії, Вірменії, Литви, Білорусі, Татарстану, Таджикистану та ін. держав ствердили, що імперська, загарбниц. політика Москви загрожує людству, і тому нагальною потребою є формування єдиного протиімпер. фронту з центром в Україні. Після конференції у Києві нац. ком-ти АБН з’явилися в Азербайджані, Білорусі, Грузії, Казахстані, Таджикистані, Татарстані, Чечні, країнах Балтики. Осередки АБН – у багатьох місцях поселення українців у РФ. Координуючим центром їхньої діяльності став Укр. Ком-т АБН. Українці становлять найактивнішу групу в АБН, особливо ОУН(б) і орг-ції Укр. Визв. Фронту, вони і фінансують гол. чином його діяльність. Кер-во АБН знаходиться в Мюнхені. Від 1986 АБН очолює С. Стецько, Укр. Ком-т АБН – М. Базелюк (Київ). Після розвалу комуніст. системи діяльність АБН триває. Гол. завданням АБН в умовах незалеж. Укр. Держави і надалі залишається боротьба проти рос. імперіалізму та протидія спробам комуніст. реваншу в Україні.

Антигітлерівська коаліція - військово-політичний союз держав проти Німеччини та її європейських союзників у 2-й світовій війні. А. к. виникла внаслідок гітлерів. нападу на Польщу 1 вересня 1939. Англія і Франція ультимативно зажадали від Німеччини припинити агресію і, не отримавши відповіді, оголосили їй війну. Так склалася А. к. з метою знищення гітлеризму. У вересні 1939 цей блок не спромігся надати допомогу Польщі, пасивно спостерігав її розгром і поділ між Німеччиною та СРСР, що приєднався до гітлерів. нападу на Польщу. Даючи А. к. офіц. оцінку, голова Раднаркому СРСР В. Молотов 31 жовтня 1939 у доповіді ВР заявив, що «не лише безглуздо, а й злочинно вести таку війну, як війна за знищення гітлеризму». У травні – червні 1940 гітлерів. вермахт розгромив низку дріб. держав і англо-франц. блок. Франція капітулювала, Англія продовжувала воювати. Її союзниками залишилися тільки емігрант. уряди окупованих Гітлером країн, що знайшли притулок у Лондоні. Як воєн. союз А. к. перестала існувати.
Напад нацист. Німеччини на СРСР 22 червня 1941 докорінно змінив становище. СРСР вступив у війну, і утворилася друга А. к. Її формування завершилося 11 грудня 1941, коли Гітлер оголосив війну США. Юрид. оформлення другої А. к. мало своїм початком укладену в Москві 12 липня 1941 англо-рад. угоду про спільні дії у війні проти Німеччини, а завершенням – підписану 1 січня 1942 у Вашинґтоні Декларацію 26-ти держав, які вважалися членами воєн. союзу. Проте фактично з гітлерів. блоком воювали тільки Англія з домініонами, СРСР і США. Історично саме вони репрезентували А. к. Їм належить істор. заслуга розгрому фашист. держав, які розв’язали війну з метою встановлення свого світ. панування. Найбільший тягар боротьби проти гітлерів. Німеччини припав на СРСР. США до 1944 осн. масу своїх діючих зброй. сил спрямовували проти Японії. СРСР вступив у війну з Японією через три місяці після підписання акту капітуляції Німеччини. Всупереч претензійним твердженням рад. історіографії про керівну роль СРСР, політ. лідером А. к. були США – економічно наймогутніша країна світу, від допомоги якої вирішал. мірою залежала решта союзників. Заг.-визнаною політ. програмою А. к. була Атлантична хартія, запропонована президентом США Ф. Рузвельтом. Продовженням А. к. у повоєн. час стала Організація Об’єднаних націй, задум якої також належав амер. президентові.

Антикомінтернівський пакт 1936 р. - союз, укладений 25. XI. 1936 р. в Берліні фашистською Німеччиною та Японією під гаслом боротьби з Комуністичним Інтернаціоналом (Комінтерном), а справді - для боротьби за світове панування. «Антикомінтернівський пакт» був доповнений спеціальною таємною угодою, яка передбачала спільну боротьбу капіталістичних країн проти СРСР. До «Антикомінтернівського пакту» у 1937 р. приєдналася Італія, в 1939 р. - Угорщина, Маньчжоу-Го, Іспанія. В 1939-1940 рр. «Антикомінтернівський пакт» перетворився на відкритий військовий союз Німеччини, Італії та Японії. У листопаді 1941 р. цей пакт був розширений: до нього приєдналися інші сателітні держави Німеччини: Болгарія, Фінляндія, Румунія, Словаччина, Хорватія. Після розгрому фашистської Німеччини та її союзників «Антикомінтернівський пакт» припинив існування.

Антикомунізм - (від анти… і лат. communis – спільний, загальний) – у широкому розумінні – політична течія, що заперечує доктрину комунізму, тобто ідею насильницького встановлення загальної майнової рівності через усуспільнення принаймні основних засобів виробництва. Антикомуністичними в такому заг. значенні слова були не тільки правоконсервативні або ліберальні ідеології та політ. орг-ції, а й ліві, зокрема соціаліст. течії. Так, ідеологію і практику рос. комуністів рішуче засудив один із лідерів світ. соціал-демократії К. Каутський ще 1918 (кн. «Диктатура пролетаріату», що стала об’єктом брутал. критики з боку В. Леніна – див. його «Пролетарська революція і ренегат Каутський», 1919). Серед найглибших критиків комунізму були ліві франц. філософи і політ. мислителі А. Камю та Ж.-П. Сартр, ліві англ. письменники Дж. Орвел, О. Гакслі та ін. Серед непримирен. критиків комунізму – міжнар. соціаліст. діяч і публіцист, українець Віктор Серж (справжнє прізвище Кибальчич). В укр. сусп.-політ. думці критич. аналіз комунізму на демократ. платформі здійснювали І. Франко (ст. «Що таке поступ?», «Поза межами можливого»), у діаспорі І. Лисяк-Рудницький (ст. «Обережно з утопіями!»), у дисидент. літ-рі – Ю. Бадзьо (монографія «Право жити»). У критиці комунізму представники демократ. течій указують як на гол. його істор. ваду – зневажання засадничих прав і свобод індивіда, здобутих людством на шляху прогресу цивілізації. Нехтуючи гуманіст. принципами (хоч у теорії він декларує сусп. ідеал «царства свободи» як «натурального гуманізму»), марксист. комунізм у своїй практиці ціною створення нелюдського тоталітар. режиму насильниц. чином розв’язав деякі соц. проблеми, породивши нові глибокі сусп. суперечності. Це й стало визначал. причиною краху «реального соціалізму» на межі 80–90-х рр.
У вузькому значенні слова А. – оцінка комунізму з правоконсервативних позицій, що служить підставою для критики будь-якого ліберального та лівого руху. За праворадикал. критикою комунізму приховується неприйняття самої ідеї соціально солідар. сусп-ва, усіляких форм захисту бідних, соціально упосліджених груп, класів і прошарків населення, гноблених та принижуваних етніч. меншин тощо. Агресивний і войовн. А., критикуючи комуніст. спроби ліквідації бідності шляхом насильниц. зрівнювал. перерозподілу власності та її одержавлення, використовує страх власника перед можливими посяганнями незаможних для боротьби проти будь-яких спроб сусп. обмеження приват. інтересів та егоїст. прагнень. У результаті в комунізмі звинувачують усіх лівих, лібералів та інтелігентів. Найповнішим виразником ідеології і політики праворадикал. А. був у 20 ст. фашизм у різних проявах, найжорстокішим з яких став нім. націонал-соціалізм. Нацизм виявляв велику подібність до рос. комунізму в тоталітар. методах керування сусп-вом, але мав протилежну спрямованість, будучи ідеологією і практикою агресив. нім. націоналізму. Зх. демократія, опинившись перед стратегіч. вибором у визначенні гол. небезпеки, могла обрати фашизм союзником проти комунізму або спертися на комуніст. диктатуру в боротьбі проти фашизму, насамперед нім. нацизму. Вибір на користь першої альтернативи обстоювали політики, близькі до правого А., але Зх. змушений був обрати ін. стратегію, оскільки реально нацизм і фашизм становили для європ. демократії та світ. цивілізації більшу загрозу. Комуніст. держава СРСР стала гол. збройною силою зх. демократії в боротьбі з націоналіст. тоталітаризмом. Тому посилання правих радикал. антикомуністів на те, що націоналіст. тоталітарні сили виконували прогрес. місію захисту європ. цивілізації від комунізму, безпідставні. Після воєн. розгрому нацизму та його союзників демократ. сили всього світу виступають проти комуніст. тоталітаризму; за умов «холодної війни» в різних країнах зх. світу нерідко великий політ. вплив мали праві антикомуніст. сили (напр., маккартизм у США в 50-х рр.). Розвал комуніст. системи іноді розцінюється як всесвітня перемога правого радикал. А., що не відповідає дійсності.
Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=42881

Антиномія - парадокс або нерозв'язана суперечність, суперечність між двома твердженнями, що взаємно виключаються, але визнаються в однаковій мірі істинними. 

Антирадянщина - за радянської доби ключове поняття комуністичної тоталітарної ідеології на позначення світоглядної позиції чи громадянської поведінки, що суперечать «єдино правильному вченню марксизму-ленінізму», поточним ідеологічним та політичним настановам комуністичної партії. Калька з рос. політичного та мовного першоджерел. Частіше це тавро вживалося саме в оригін. звучанні – «антисовєтчик», «антисовєтчина». Звинувачення в А. комуніст. імперська влада особливо активно використовувала для репресивної політики в сфері наук. та мист. творчості, а також нац. відносин. До безперечної А. належали «самвидав», заборонені видання (твори засуджених або ідеологічно затаврованих авторів), не апологетичні щодо СРСР видання діаспори в капіталіст. країнах, «ідейно незрілі» публікації діаспори в соціаліст. таборі. І розповсюджувачів, і «споживачів» А. переслідували за законом. Але влада задля конкретної політ. мети могла й відступити від свого ідеол. принципу боротьби з А. Так, напередодні Олімп. ігор 1980, аби продемонструвати іноземцям демократичність рад. ладу в Україні, протягом кількох днів у київ. кіосках продавалася зарубіжна періодика. З цією ж метою підвладні спецслужбам т-ва (напр., Т-во дружби з українцями за кордоном) публікували для спец. читацької аудиторії деякі твори заборонених авторів.

Антирелігійний терор -  найгостріша форма політичної боротьби з релігією із застосуванням насильства аж до фізичного знищення ідеологічних супротивників. Під А. т. розуміють політику, спрямовану на нехтування свободою совісті та реліг. свободою. А. т. слід відрізняти від терору щодо конкрет. реліг. меншин. У країнах із тоталітар. режимом, ідеологія яких ґрунтувалась на атеїст. поглядах і які проводили політику відвертої антиреліг. пропаганди, А. т. був засобом боротьби з релігією як ворожою для системи ідеологією. У таких державах свавільно обмежували свободу виконувати реліг. обряди, окремо чи разом з ін. віруючими, публічно чи приватно; право вибирати своїх реліг. наставників, священиків і проповідників; свободу створювати семінарії чи реліг. школи, вести видавн., місіонер., доброчинну діяльність; позбавляли віруючих можливості користуватися правами людини та осн. свободами в усіх сферах громад., екон., соц. та культур. життя; порушували принцип рівності віруючих і невіруючих перед законом, а також принцип однакового ставлення з боку держави до різних реліг. об’єднань. Здебільшого А. т. можна зустріти в держ. практиці комуніст. країн. СРСР вважають першою країною, яка ввела А. т. у ранг офіц. держ. політики. А. т. є наслідком тотальної антирелігійної пропаганди і антигуманної суті комуніст. держ. режиму, що розглядає А. т. як засіб ліквідації впливу релігії на всі сфери духовної діяльності людини. А. т., по суті, скасовує проголошений більшов. владою принцип відокремлення церкви від держави, ставлячи за остаточне розв’язання релігійного питання – повну ліквідацію церкви та релігії. Гол. об’єктами А. т. у СРСР були Рос. православна церква, Укр. греко-катол. церква, Укр. автокеф. православна церква, Римо-катол. церква, різні протестант. релігійні об’єднання, мусульм. і юдей. спільноти та ін. Гол. форми А. т.: фіз. терор – репресії, ув’язнення, катування, розстріл духовенства, ченців та вірних; сексуал. знущання над черницями чи віруючими жінками тощо; адм. сваволя – руйнація та закриття храмів, монастирів з конфіскацією майна; обмеження культових відправ та обрядів; закриття реліг. навч. закладів та установ; заборона на видавн. діяльність і вилучення реліг. літ-ри з ужитку; закриття місць для паломництва, розтини мощей святих, передача їх до музеїв та ін.; психол. терор – розгортання широкомасштаб. антиреліг. пропаганди; зневаження святинь, знущання над почуттями віруючих. Відповідно до обставин і вимог комуніст. партії А. т. змінював свої завдання й форму. Початком планомір. наступу на релігію з боку парт. і держ. органів вважають кін. 1918 – поч. 1919, зокрема рішення й постанови 8 з’їзду РКП(б), що відбувся у березні 1919. У прийнятій на з’їзді парт. програмі, на пропозицію П. Красикова, який керував здійсненням церк. політики рад. влади, передбачалося проведення на заг.-держ. рівні заходів, що мали призвести до «повного відмирання церкви». Ще наприкінці 1918 деякі більшовицькі ідеологи (М. Бухарін, Є. Преображенський та ін.) закликали до наступу на «релігійне мракобісся» задля якнайшвидшої перемоги «над темрявою мас». 1918 рад. влада своїми декретами відділяє церкву від держави й школу від церкви, проголошуючи принцип, згідно з яким реліг. об’єднання позбавлялися права на власність: «Жодні церковні та релігійні спільноти не мають права на власність. Прав юридичної особи в них немає». 19 березня 1923 В. Ленін надсилає В. Молотову листа суворої таємності для членів Політбюро ЦК РКП(б) з приводу вилучення церк. цінностей та необхідності в зв’язку з цим рішучого придушення спротиву духовенства. Документ вражає своєю жорстокістю і цинізмом, лицемірним прикриттям потребами нагромадження коштів для допомоги голодуючим. Насправді цінності передбачалося використати на держ. роботу, господарче будівництво, для закордон. комун. центрів тощо. У листі Ленін рекомендує провести таємну нараду всіх або майже всіх делегатів з цього питання разом з основними працівниками ДПУ, НКЮ та Ревтрибуналу і прийняти рішення про вилучення цінностей, особливо у багатих монастирях та церквах. Конфіскація мусить бути проведена у найкоротший строк з нещадною рішучістю: «Чим більшу кількість представників реакційного духовенства та реакційної буржуазії пощастить з цього приводу розстріляти, тим краще. Потрібно саме нині провчити цю публіку так, щоб декілька десятків років ні про який спротив вони навіть не сміли й думати». Кампанія конфіскації церк. майна під приводом допомоги голодуючим, одним з ініціаторів якої був Л. Троцький (відповідальний у політбюро ЦК РКП за боротьбу з релігією), набула небачених масштабів. Лише за 1922 згідно з «Відомістю кількості зібраних церковних цінностей по 1 листопада 1922 р.» було вилучено: золота – 33 пуди 32 фунти, срібла – 23 997 пудів 23 фунти, коштовного каміння (діамантів) – 35 670 штук. Загальна оцінка всього вилученого (без вартості 964-х «антикварних речей») за тією ж Відомістю становила 4 650 810 рублів у золотих рублях. Антиреліг. кампанія 20–30-х рр., спрямована передусім проти РПЦ, що мала найбільшу кількість віруючих, призвела до того, що перед 2-ю світ. війною ця церква як повноцінна інституція була практично знищена: на свободі перебувало кілька єпископів і функціонувало лише 500 із понад 50 тис. храмів. В Україні розгорнуто А. т. насамперед проти УАПЦ. На засіданні Політбюро ЦК КП(б)У 25 лютого 1926 затверджено «Пропозиції комісії в питанні про церковні справи», серед яких були схвалені намічені комісією «репресії керівників (Потієнка, Ярещенка і Шараєвського) автокефальної церкви, висвітлення у пресі їхньої контрреволюційної роботи». Щодо католиків продовжувався курс на знищення існуючої залежності католицької церкви в Україні від польського уряду, використовуючи з цією метою прорадянськи налаштовану частину польс. населення, як і уніатів, німців-католиків, чехів, литовців і т. д. З метою послабити вплив УАПЦ, влада використовувала т. зв. обновленську церкву. В Україні обновленці починають діяти від 1922, спочатку під назвою «Живої Церкви», а від 1923 як «Українська Православна (Синодальна) церква»; вони захопили низку парафій РПЦ та УАПЦ. Позицію ЦК КП(б)У щодо обновленців оприлюднив секретар ЦК Д. Мануїльський у листі губкомам партії від 8 липня 1922. Висловлюючи незадоволеність керівництва партії від уповільнення темпів вилучення церк. цінностей, він рекомендує парт. організаціям робити більш рішучі кроки в проведенні А. т. На його думку, вже настав час проводити кампанію, спрямовану на розклад церкви, що «має піти двома шляхами: з одного боку, у загальнофедеративному масштабі щодо панівної російської екзархічної церкви шляхом виділення з неї обновленських елементів. З другого боку, належить звернути особливу увагу на розкол самої оновленої автокефальної церкви (УАПЦ), яка є політичною фортецією петлюрівщини. Потрібно розпочати кампанію за виділення із цієї останньої тих верств духовенства, які засуджують петлюрівський рух та стоять на ґрунті визнання соціальних та політичних завоювань Жовтневої революції». Одною з перших жертв А. т. став екзарх України (РПЦ), митрополит Михаїл. У 30-і рр. більшовицька влада знищила всіх єпископів УАПЦ на чолі з митрополитом В. Липківським, духівництво та багатьох віруючих. Під час нім. окупації України УАПЦ віднови- ла свою діяльність (1942), однак окупаційна німецька влада закатувала в ґестапо сотні священиків УАПЦ, звинувативши їх у зв’язках з укр. повстанцями. З поверненням рад. військ 1944 УАПЦ зазнала нових репресій. Від поч. 2-ї світ. війни рад. влада з тактич. міркувань пішла на деякі поступки церкві. Для підкріплення морал. і патріот. духу населення та зростання міжнар. симпатій до СРСР Сталін відмовляється від А. т. по відношенню до РПЦ. Однак він залучає її керівництво до продовження А. т. по відношенню до інших церков, передусім українських. 1957 діяло вже бл. 2 тис. храмів РПЦ. 1959 розпочалася нова кампанія проти РПЦ: закрито 12 тис. церков, багато священнослужителів ув’язнено або вислано за межі СРСР, а їхні місця займали покірні виконавці, які погоджувалися співпрацювати з КДБ. 1961 під тиском влади внесено зміни до «Положення про керування Російською православною церквою», прийнятому ще в 1945. Священиків відлучено від фінанс.-госп. сфери церк. життя. Почала діяти система суворого контролю за людьми, які справляли реліг. обряди (хрещення, вінчання, похорони тощо). Церк. староста був зобов’язаний подавати їхні паспортні дані у місц. виконавчі комітети. При всіх виконкомах було створено т. зв. «комісії сприяння спостереженню і контролю за діяльністю релігійних товариств і духівництва». Було проведено перереєстрацію священиків, кожний із яких одержав довідку й був ознайомлений із новими правилами. Кампанії проти ін. реліг. об’єднань часто трактувались ще й як боротьба з націоналізмом; особливо це стосувалося реліг. спільнот, що мали свій центр поза межами СРСР. 1926 РКЦ не мала на тер. СРСР жодного єпископа, 1947 діяли тільки 2 із 1200 храмів, наявних на 1917. Після 1939 до категорії «ворожих» і «націоналістичних» потрапила й УГКЦ. Спочатку більшов. влада за сприяння місц. комуніст. осередків установила суворий контроль над реліг. життям зх.-укр. краю, а від 1940 перейшла до відкритого терору – депортації греко-катол. духовенства до Сибіру. Влітку 1941 більшовиками були закатовані владика Симон, о. д-р Микола Конрад, ігумен о. Василіан о. Баранник та тисячі вірних УГКЦ. В останні роки сталін. періоду УГКЦ знов стає об’єктом А. т. Після смерті митрополита Андрія Шептицького з ініціативи органів НКВС і за згодою Сталіна було розпочато ліквідацію УГКЦ. 11 квітня 1945 ув’язнено укр. владик на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим. Використавши відступництво від УГКЦ відомого проповідника і вченого-теолога Г. Костельника, більшовики організували групу греко-катол. священиків для агітації за скасування Берестейської унії. В умовах політ. терору проти духовенства та вірних, нехтуючи видимістю церковної канонічності, ініціативна група на чолі з Костельником, якого інспірували органи безпеки та РПЦ, провела «Собор Греко-Католицької церкви» (8–10 березня 1946), який оголосив про розрив з Римом і приєднання до РПЦ. Подібна процедура була проведена 28 вересня 1949 на Закарпатті. Всіх священиків і віруючих, які противилися цьому, було заслано до Сибіру. Однак УГКЦ не припинила існування, перейшовши на нелегальний стан – у «катакомби». Свідченням цього був арешт 1969 єпископа Василя Величковського. 9 вересня 1982 створено «Ініціативну Групу захисту прав віруючих і Церкви» на чолі з Й. Терелею, о. Григорієм Будзинським і С. Петраш-Січко. Група звернулась до уряду УРСР з вимогою поновити УГКЦ, а від 1984 почала випускати самвидавну «Хроніку Католицької Церкви на Україні». Наступ. року за реліг. діяльність було заарештовано і засуджено Й. Терелю і В. Кобрика. Протестант. об’єднання та церк. спільноти також зазнали гонінь. Від 1928 до 1935 репресовано чимало керівників та активістів союзів баптистів та євангел. християн СРСР, закрито більшість церков і молитов. будинків (див. Табл. 3), припинено діяльність друков. органів. У 60–80-х рр. протестант. об’єдн. та церк. спільноти перетворились на впливові релігійно-громад. сили, завдавали значного клопоту партійним та рад. органам, оскільки відмовлялися реєструватися в органах влади, виховували дітей відповідно до постулатів своєї віри. Влада посилила проти них репресії. Так, лише в 1982 відбулось понад 40 процесів над п’ятдесятниками, котрі намагались виїхати з СРСР. Провадились також кампанії проти ісламу. Терор проти мусульман систематично проводився до 1941, однак після нападу нацист. Німеччини уряд СРСР пом’якшив політику щодо ісламу, одночасно посиливши атеїст. пропаганду серед мусульман. Показовими є цифри: з 28 тис. мечетей, які були в Рос. імперії, залишилося 400. На 1786 рік у Криму було понад 1600 мечетей, у 1890 – 737, 1918 – 632, 1937 – 23. У 80-х рр., з приходом до влади М. Горбачова, антицерк. політика іде на спад як наслідок демократизації режиму та розвалу апарату ідеолог. контролю.

Античність (лат.) — стародавність; стосується історії стародавніх Греції та Риму.

Антропогенез (від грец. anthropos - людина та genesis - виникнення) - процес виникнення й формування фізичного типу людини, первинного розвитку її трудової діяльності, мови й суспільних відносин.

Антропологія - (від грецьк. «людина» і «наука») - наука про людину. В нашій традиції антропологією називають науку про фізичну, біологічну природу і будову людини. У країнах Заходу антропологією часто називають комплексну науку про людину, тобто це слово є синонімом гуманітарних наук в цілому і особливо культурології.

Аншлюс - возз'єднання, приєднання; назва політики насильницького приєднання, включення Австрії до складу Німеччини, здійсненого нацистами у березні 1938 р.

Антропогенез — процес виділення людини з тваринного світу, олюднення мавпи під впливом суспільної практики.

Антропосфера (грец. antropos - людина, sphaira - куля) - складова частина соціосфери, яка охоплює людство як сукупність індивіда. 

Апатриди - (від грец. ἄπατρίς (ἀπάτρίδος) – який не має вітчизни) – особи, які втратили громадянство однієї держави й не набули іншого, а також особи, яких органи влади або суд позбавили прав громадянства. Інша назва – аполіди.

 
"Апостол" - перша друкована книга в Україні. Видана у лютому 1574 р. Іваном Федоровим у Львові.


Араби - народи країн арабського світу – Західної Азії і Північної Африки. Говорять арабською мовою. Найдавнішими письмово зафіксованими вихід. формами терміна ’arab («араби») є фонет. варіанти цього слова, які містяться в аналах ассирій. та нововавилон. царів (8–6 ст. до н. е.), і походять від семіт. кореня ’rb – «бути сухим, пустельним». У перші століття н. е. слово «А.» вживалось і як військ. термін у значенні «воїни-кочівники» (на верблюдах, рідше – на конях). В антич. книжк. традиції та у авторів 1–5 ст., які наслідували її, термін вживався як заг. назва жителів Аравії. Проте це слово не мало конкретного етнолінгвіст. змісту і використовувалося для позначення різних кочових племен та племен. союзів. Прийняте середньовіч. араб. філологами та істориками визначення поняття «А.» не мало власне етніч. ознаки, а обмежувалось географічною та мовною. Геогр. термін для позначення усієї тер. Аравій. п-ова утворився саме за допомогою етноніма ал-’араб: ’ард ал-’араб, біляд ал-’араб, а пізніше – джазірат ал-’араб – «Земля арабів», «Країна арабів», «Острів арабів». У 1-й пол. 8 ст. він почав поширюватися разом з новою релігією ісламом, експансією новоутвореної імперії Халіфату та араб. культури. У результаті цього процесу виникла нова етносоц. спільнота, яка отримала назву і сама називала себе словом ал-’араб – «араби». Міграція цієї спільноти далеко за межі Аравії і поширення нею мусульман. ідеол. системи заклали підвалини для формування сучас. етнополіт. структури величез. регіону – Арабського Сх. Нині в ньому проживає понад 200 млн осіб, з яких А. – не менше 180 млн осіб, серед них чотиримільйонний араб. народ Палестини, державотворення якого відбувається в наші дні. Палестин. араби живуть нині у різних країнах – Йорданії, Ізраїлі (враховуючи Палестинську автономію), Лівані, Сирії, країнах Перської затоки, Єгипті, Іраку, Тунісі та ін. А. кожної країни сучас. араб. світу (Ірак, Йорданія, Ліван, Сирія, Саудівська Аравія, Ємен, Кувейт, Бахрейн, Катар, ОАЕ, Оман, Єгипет, Судан, Лівія, Туніс, Алжир, Марокко, Мавританія, Зх. Сахара) називають звичайно за назвою їхньої держави – іракці, йорданці, ліванці, саудити, еміратці, марокканці і т. д. У результаті міграції араб. племен з Аравії та змішання їх з аборигенами багатьох країн Азії та Пн. Африки на етногенез А. справили поміт. вплив перси, тюрки, негроїдні народи, малайці і т. д. Усередині араб. світу існують свої суперечності міждержавного, політ., регіон., реліг. характеру; в деяких араб. країнах великого розмаху набув іслам. фундаменталізм, що добивається створення теократич. режимів. Заг. чисельність арабів, враховуючи 17 млн арабської діаспори на всіх п’яти континентах, становить бл. 200 млн осіб. Араб. колонії існують у Бразилії (3 млн), Франції, Чаді (по 1,3 млн), США (0,8 млн), Ірані, Туреччині (по 0,7 млн), Канаді (0,6 млн), Ніґерії (0,3 млн), Ніґері, Ефіопії, Танзанії, Малі, Березі Слонової Кості та Індонезії (по 100 тис.), Камеруні (80 тис.), ФРН (70 тис.), Кенії, Афганістані (по 30 тис.), Австралії (25 тис.), Узбекистані (Бухарська та Самаркандська обл., 8 тис.) та ін. Переважна більшість А. – мусульмани, однак є і араб. християн. громади (Ліван, Сирія). Між СРСР та окремими араб. державами розвивалося широке наук.-тех., військ. та культурне співроб-во. В його межах тисячі араб. громадян отримували освіту і в укр. ВНЗах, укладали змішані арабо-укр. шлюби. Після набуття незалежності Україна встановила дипломат. взаємини з усіма араб. країнами, розвиває й поглиблює з ними контакти в різноманіт. галузях. Посольства України функціонують в Єгипті, Алжирі, Тунісі, Лівії, Марокко, Лівані, Сирії, ОАЕ, Саудівській Аравії. В Україні діють Посольства Єгипту, Алжиру, Лівії, Кувейту. Сучас. вчений-еколог, випускник Київ. ун-ту бахрейнець д-р М. Шуббар опублікував 1999 в ОАЕ низку матеріалів про Чорнобил. трагедію, ліванець д-р С. Фарах досліджує історію християнства на Русі. А. (переважно ліванці, йорданці, єгиптяни) активізують свою підприємницьку та бізнесову діяльність в Україні, розвивають двосторонню торгівлю.

Ар'єргард -  (франц. arrière-garde – тилова охорона) – сили прикриття, що виділяються зі з’єднань (частин) сухопутних військ під час відступу та при переміщенні чи маневруванні. Осн. завдання А. у разі відходу: затримати противника, що наступає; виграти час, необхідний для відступу гол. сил; забезпечити їм організований відхід та зайняття призначеного рубежу. А. безперервно веде розвідку з метою виявлення складу угруповання й напряму руху військ противника. А. широко застосовувалися у війнах минулого. У середні віки вони, як і авангарди, складали найважливішу частину не лише похідного, а й бойового порядку військ, коли А., або резерв, становив окрему колону військ, яка розташовувалася зазвичай на одному з флангів. До А. виділялися значні сили із різних родів військ; він уводився в бій у кульмінац. момент, нерідко вирішуючи його долю. Згодом А. втрачає своє значення однієї з осн. частин бойового порядку й стає лише органом охорони (прикриття). Під час 2-ї світ. війни до складу А. виділяли від дивізії – підсилений полк, від полку – підсилений батальйон, іноді від корпусу (армії) – дивізію, яка прикривала відхід військ на кількох маршрутах. А. вів маневрову оборону та застосовував загородження вздовж усієї смуги відходу гол. сил. При визначенні бойового складу А. беруть до уваги його спроможність виконати завдання самостійно, без підтримки гол. сил. До А. приєднуються танкові та механізовані частини (підрозділи), підсилені підрозділами ін. родів військ за підтримки авіації. У ВМФ ар'єргард – це остання ескадра або група кораблів у бойових порядках (відповідно, флоту або ескадри), що прямувала на певній відстані від гол. сил для їх охорони з тилу. Від 2-ї світ. війни, у зв’язку з суттєвими змінами в умовах і характері бойових дій на морі, ар'єргард на флоті не використовувався.

Аристократія - (від грец. ἀριστοκρατία – влада найкращих) – форма правління, за якої державна влада належить привілейованій знатній меншості; вища верства родової знаті (шляхта, дворянство). У перенос. значенні – прошарок, верхівка соц. групи чи іншого сусп. утворення, що має виняткові права й положення, напр., А. військова, купецька, інтелектуальна, козацька, робітнича. Аристократич. республіками в давнину були Спарта, Рим, Карфаґен; у середньовіч. Європі – Венеція, Псковська і Новгородська феодальні республіки. Суттєвою рисою аристократ. способу правління є дистанція між правителями і тими, ким управляють, що полягає у встановленні і узасадненні численних духов., ритуал. актів, якими вона затверджується і визнається як гол. механізм збереження і утримання влади. В аристократ. сусп-ві контакт між «вищими» і «нижчими» зводиться до строго формаліз. ритуалу. Домінування над нижчими групами не визначається лише виданням наказів і впровадженням у життя законів, що спонукають чи примушують до покірливості або слухняності, а виявляється у дотриманні вертикал. дистанції, що стає органіч. частиною думання і правителів, і тих, ким управляють. Ця духовна віддаленість є не лише частиною аристократ. ієрарх. устрою, вона визначається нерівністю розподілу переваг і ризиків, які А. бере на себе значно більшою мірою, ніж інші. Суворі і вибагливі стандарти поведінки, що диктували церемонний етикет на кожен випадок, є владним інструментом для утримування дистанції. Аристократ. культури несхвально сприймають спонтанну, імпульс. поведінку, яку вважають вульгарною. Вони керуються такими ідеалами поведінки, як грецька «kalokagaqi/a», середньовічне нім. mase (міра), т. зв. кодекс честі шевальє (поведінки дворянина), вироблений провансал. шляхтою, який став до певної міри універсал. нормою європ. дворянства, системи виховання, що застосовувались, напр., в англ. школах «Ітон» і «Гарроу», в рос. ін-тах шляхет. дівчат і Пажеському корпусі. Аристократ. культури намагаються максимізувати дистанцію не лише у вертикал. вимірі – між «вищими» і «нижчими», але й поміж рівними, навіть у вузькому колі. Аристократ. еліти, як правило, намагаються створ. власну елітну культуру, вважаючи, що певні істотні риси культури їхньої групи, такі, як форми соц. стосунків, моделі промов, розваги, ігри, тех. прийоми і системи знань, які передаються з покоління в покоління (генет. підхід, систематика, стратегія, тактика військ. справи, політ. мист-ва тощо), не можуть перейти у спільне володіння з масою. Напр., інтелект. елітні групи аристократ. типу, такі, як священницькі касти, часто спілкувалися між собою лише санскритом або латиною. Аристократ. спосіб поведінки є типово офіц.-формал., стереотип. і стилізованим. Він суворо регламентований. Речі, що важливі для інших верств, а також засоби задоволення елементар. потреб в аристократичному середовищі не мають згадуватися взагалі або ж лише як щось не важливе чи не істотне. Така манірність і делікатність стає більш екстремною, коли аристократ. група складається із членів, які успадкували, а не самі створили своє привілейоване становище. «Перше покоління» правлячої групи аристократ. способу правління, яке має прямий досвід ризику і боротьби у війні за створення своєї держави або завоювання чужої, за посідання свого способу правління у змаганні з демократ. або олігарх. режимом, у здобуванні становища, влади, фінансів тощо, не володіє повною мірою цією екстремною делікатністю. Їхні нащадки, як правило, вже схильні не помічати «фактів життя», звичних для більшості, оскільки успадковують традицію життя не стільки у світі реальних речей, скільки в ін. світі традиц. штучних символів. Культивована мова аристократів відділяє їх від простих людей, що є одним з важливих соц. бар’єрів між класами у стратифікованих суспільствах. Там, де «вища» і «нижча» мови існують поруч, повне спілкування між ними неможливе. Простій людині елегантна мова видається ненатуральною і гіперкритичною; для вищої страти нар. мова є брутальною, деградуючою, грубою і навіть непристойною. Інтелект. групи з аристократ. оточення (здебільшого при монарх. формах правління) схильні вбачати особливий престиж у взаєминах з родовою А. і родиною монарха. Самооцінка митця, артиста залежить від його успіху серед покровителів із середовища А., те саме можна сказати про вчителя, який має певну кількість учнів-аристократів, що складає предмет його особливої гордості. Поступово ці групи інтелектуалів, які працюють в аристократ. сусп-вах, розвивають стандарти, незалежні від вердикту соціально домінуючих груп. Важливішою стає оцінка власної А. (кращих людей своєї професії). З подальшим розвитком аристократ. сусп-ва термінол. стандарти, якими культурна, наукова чи освітня еліта оцінює себе, стають менш винятковими і вузькими. Найкращі інтелектуали, військовики, промисловці, вихідці як з вищих, так і нижчих соц. груп, вже не трактують родову А. як найвищу люд. групу. Вони, як правило, не дивляться згори вниз на людей фіз. праці і знизу вгору на аристократів, трактуючи свою спеціальність як таку, що вимагає більше знань і навичок, але не таку, що є вищою в істотних якісних вимірах і реалізується «вищою» люд. особистістю.
На відміну від А., демократія характеризується ін. способом відбору, порядком формування та критеріями самоінтерпретації елітних страт. У періоди кардинальних змін, трансформацій, революцій завжди існують малі групи, які досліджують нові культурні можливості у побудові сусп-ва і здійснюють експерименти для життя ін. у новому сусп-ві. Таким чином, вони створюють нові типи досвідів (майбутнього демократ., аристократ., олігарх. чи ін. правління), що пізніше можуть стати заг. взірцем. Під час утворення нових сусп-в для цих елітних груп велике значення має традиція чи її інтерпретація. Демократ. еліта має масову основу. На відміну від орг-ції аристократ. сусп-в, орієнтуючись на демократ. уклад сусп-ва, вона може зректися своєї ролі. Мобілізовані маси знову «скинуть» або «з ініціативи народу» захоплять чи нівелюють експерим. еліту, і сусп-во може регресувати до примітив. рівня замість просування вперед до заможнішого життя. На відміну від такого сценарію, експерим. еліта для становлення аристократ. сусп-в поєднує «генетичний» і «систематичний» типи мислення. Аналіт. думка при орг-ції аристократ. сусп-в надає перевагу генет. підходові, в той час як авторитарні культури шукають та досягають тимчасової правди, не позначеної істор. змінами. Для авторитар. думки дійсність та обґрунтованість має бути незалежною від розвитку.
Концепцію аристократ. способу правління для України запропонував В. Липинський. Він поєднував ідею гетьман. влади з ідеєю парламент. форми правління: парламент складається з виборних представників різних класів і станів. Обґрунтовуючи ідею гетьмансько-парламентарної форми правління, В. Липинський надавав у ній найбільшого значення побудові саме такого парламенту, у якому повинні були засідати кращі представники класократичних трудових орг-цій, перш за все професійних спілок – селянсько-хлібороб., робітн., кооп., а також професійних спілок, визнаних державою: реліг., наук., освіт., юрид., мед., пром., торг., фінансових. Аристократ. правління Україна мала в епоху Київської держави (монархія аристократ. типу) і Козацької держави – аристократична республіка з окремими спробами утворити монархію (Б. Хмельницький, І. Самойлович, І. Мазепа, П. Скоропадський).

Арійці - назва народів, що належать до індоєвропейської мовної спільноти. 

Армія - (від лат. armo – озброюю) – сукупність усіх сухопутних, морських і повітряних збройних сил країни; частина збройних сил держави, що перебуває на фронті (діюча А.); військове з’єднання з кількох корпусів або дивізій. У перенос. значенні – велика маса людей, об’єднаних спільною справою, наділених однаковими ознаками.

Армія Галлера - польське військове об’єднання, сформоване 1917–19. Названа за прізвищем командуючого генерала Ю. Галлера. Комплектувалася з поляків у країнах Антанти і США та військовополонених армій Австро-Угорщини й Німеччини після згоди рад. Росії на незалежність Польщі та після налагодження співроб-ва з Польс. нац. ком-том (ПНК) і польс. орг-ціями в Америці. Перші формування А. Г. зосереджувалися у Франції, де утримувався Зх. протинім. фронт. У Парижі діяла франц.-польс. військ. місія. Офіц. функціонування А. Г. було започатковане 5 червня 1917 декретом президента Франції Р. Пуанкаре. Загони добровольців формувалися з тих, хто не підлягав призову до армії США, а також мав трудощі з отриманням громадянства; солдатами ставали як з патріот. почуттів, так і з розрахунку отримати громадянство США. Початкова військ. підготовка проходила у канад. таборах. Офіцерський і знач. мірою унтер-офіцер. склад переважно становили французи, що ускладнювало взаємини з польс. солдатами й цивіл. населенням. А. Г. створювали з метою використання у Польщі та на її кордонах. ПНК домагався автономії та політ. кер-ва А. Г., уведення до неї польс. формувань у р-нах розташування білогвард. частин, а також її використання в боротьбі за владу в самій Польщі. Одразу ж після укладення перемир’я з Німеччиною 11 листопада 1918 як ПНК, так і Й. Пілсудський порушили питання про переведення А. Г. до Польщі, яке неодноразово розглядалося на Париз. мирній конф. 1919. Перевезення частин залізницею через Німеччину розпочалося у серед. квітня і завершилося 9 червня 1919. Однією з проголошених умов переїзду до Польщі було невикористання А. Г. у польс.-укр. війні. Всього було переправлено бл. 40 тис. військових, з них понад 20 тис. американців польс. походження, 1291 франц. офіцер і 3313 солдатів. Вони були на командних посадах в дивізіях А. Г. та забезпечували обслугу артилерії і 80 танків, ін. бойового оснащення найбільш озброєної частини польс. армії. За утримання й спорядження А. Г. Польща заборгувала 400 млн франків. Усупереч офіц. запевненням, частини цієї армії одразу ж спрямовано до Сх. Галичини. У заг. польс. наступі на зх.-укр. землі, що розпочався 15 травня 1919, їй належала ударна роль. 14 червня 1919 було складено спец. угоду про підпорядкування польс. ЗС франц. головнокомандуючому Ф. Фошу. 27 червня 1919 союзні держави уповноважили польс. уряд використати всі наявні ЗС з А. Г. включно у Сх. Галичині, що дозволило Польщі перейняти ініціативу у боях з Українською Галицькою армією. 28 червня 1919 прибулі з Франції війська забезпечили окупацію Сх. Галичини до р. Збруч і Волині до р. Горинь. 4-а дивізія А. Г. брала участь в інтервенції Антанти на Пд. України. У листопаді 1918, на вимогу Ф. Фоша, польс. формування були перебазовані з Кубані в Одесу. В Україні до них мали приєднатися польс. військовополонені з Італії, однак цього не сталося. Чисельність 4-ї дивізії не сягнула й 4 тис., офіцери становили 2/3 її складу. Коли інтервенція Антанти зазнала краху, дивізію через Бессарабію та Буковину переправили до Сх. Галичини й переформували на 10-у піхотну дивізію польс. армії. Після окупації Сх. Галичини А. Г. розформовано, солдати роззосереджені в окремі частини польс. армії. Серед тих, хто вимагав повернення до США, спалахнули заворушення. Наприкінці 1919 у зв’язку з «походом Й. Пілсудського на Київ» було припинено демобілізацію людей старшого віку й відновлено лише наприкінці 1920. Усі американці польс. походження, які залишилися живими, за рішенням Конгресу США повернулися додому на амер. транспорті.

Артефакт (arte штучно; factus зроблений) – річ, предмет, що є продуктом цілеспрямованої людської діяльності (на відміну від природних об’єктів).

Архантроп (від грец. archaios - стародавня та anthropos - людина) - найдавніші викопні люди (пітекантроп, синантроп, атлантроп, олдувайська людина, гейдельберзька людина та ін.), близькі за рівнем еволюційного розвитку і характеру культури. Кісткові залишки архантропів знайдено в Азії, Африці, Європі. Час їх існування - 2,8 млн - 350 тис. р. тому. У зовнішньому вигляді архантропа зберігалося багато мавпоподібних рис. Ранні архантропи виготовляли грубі кам'яні знаряддя. Основні заняття - полювання й збиральництво; форма соціальної (суспільної) організації - праобщина (інакше - первісне людське стадо). Мовне спілкування знаходилося на початковій стадії розвитку. Архантропи являють собою початковий етап процесу антропогенезу, їхній розвиток (еволюція) призвів до виникнення палеоантропів.

Археологічна культура - група споріднених пам'яток (поселення, поховання, оборонні споруди та ін.), які належать до однієї історичної епохи, займають певну територію, характеризують життя окремого етносу або етнічної спільності людей. Подібність форми й оздоблення посуду, типу прикрас, особливостей будівництва жител і рис поховального обряду свідчить про належність археологічних пам'яток одному народові чи близьким народам. Назви археологічних культур зазвичай утворюються від назв місцевостей, де було вперше виявлено типову пам'ятку (наприклад, черняхівська культура - від села Черняхів на Київщині), або за характерними ознаками археологічних знахідок (культура кулястих амфор, шнурова культура), від особливостей поховань (ямна, зрубна культура). 

Археологія - наука про минуле, яка займається вивченням матеріальних: залишків діяльності людей, переважно на підставі розкопок.

Архітектура (гр. — будівник) — будівельне мистецтво, архітектура, мистец­тво проектувати й будувати.

Асиміляція — добровільний або вимушений процес розчинення (втрата традицій, мови тощо) раніше самостійного народу (етносу) чи якоїсь його частини в середовищі іншого, як правило, численнішого народу (етносу); засіб досягнення етнічної однорідності.

Аскетизм— зречення земних, «грішних», задоволень заради порятунку душі.

Ашкеназі (ашкенази) — термін, яким у середньовічній літературі позначали євреїв, що за походженням є нащадками хозарів. У сучасному розумінні охоплює частину єврейського народу, приналежну до цього соціального і культурного комплексу.

 

Б

"Багатовекторна політика" - зовнішньополітична орієнтація певної держави водночас на декілька сильних сусідів.

Багатопартійність - одна з передумов демократичного ладу, коли інтереси різних суспільних верств відповідно відображаються політичними партіями, які змагаються між собою за владу і здійснюють визначальний вплив на події в суспільстві. Реальна багатопартійність не там, де багато партій, а там, де партії мають міцну соціальну базу, репрезентують суттєві інтереси і дієво впливають на розв'язання нагальних суспільних потреб. На жаль, цього не можна сказати про багато партій в сучасній Україні.

Багаторічна мерзлота - наявність у поверхневому шарі земної кори протягом від кількох років до тисячоліть температури, нижчої від 0, що призводить до замерзання води в ґрунті та та нижчих шарах на глибині до 400 м.

Базавлуцька Січ - адміністративний і військовий центр запорозького козацтва в 1594-1638 рр., розташований на острові біля гирла р. Базавлук. З нею пов'язана діяльність П. Сагайдачного, М. Дорошенка; тут формувалися загони, що ставали ядром козацьких повстань С. Наливайка, М. Жмайла, Т. Федоровича (Трясила), І. Сулими, Д. Гуні, Я. Острянина. Після розгрому козацького повстання 1637-1638 рр. зруйнована і перенесена поляками (тепер це місце вкрите водами Каховського водосховища).

Байдужість — особливий стан суспільства, окремих його членів, який характеризується апатією, відсутністю реакції на факти обмеження прав, дискримінації, знищення певних осіб, етнічних груп. 

Барак — приміщення для примусового утримання великої кількості в'язнів у концтаборах тощо.

Барочний (італ. barocco вигадливий, чудернацький) – належний художньому стилю бароко, що визначався пишнотою й вигадливістю форм (XVI-XVIII ст.).

Батурин - місто на р. Сейм у Чернігівській області, під час Хмельниччини сотенне містечко Батуринської сотні Стародубського полку. У 1669-1708 рр. - резиденція гетьманів Лівобережної України (Д. Многогрішного, I. Самойловича, I. Мазепи). 1663 р. підписано Батуринські статті; 1708 р. - московські війська під командуванням О. Меншикова захопили і зруйнували місто, знищили його населення - жінок, дітей, пристарілих, козацьку старшину розіп'яли на хрестах. 1750-1764 рр. - резиденція гетьмана К. Розумовського. Цінні пам'ятки: палац К. Розумовського, парк і будинок В. Кочубея.

Безробіття - соціально-економічне явище, при якому частина працездатного населення бажає й може працювати, але не може знайти роботу.

"Березіль" - (назву отримав від давньоруської назви весняного місяця березня) - зразковий український театр, заснований у 1922 р. в Києві мистецьким об'єднанням «Березіль» як експериментальна студія під керівництвом режисера-новатора Леся Курбаса, який робив спробу об'єднати слово, рух, жест, музику, світло й декорації в єдиний ритм, єдину театральну мову в дусі театральної реформи. Визнаний за державний, театр «Березіль» до 1926 р. працював у Києві, а з 1926 - в Харкові. Його провідний принцип - театр не відтворює, а формує життя - був покладений в основу праці над п'єсами світового і українського репертуару. Підданий гострій критиці в радянській пресі, звинувачений у формалізмі та націоналізмі й боротьбі з партійною лінією в театрі, «Березіль» у кінці 1933 р., після арешту Курбаса, був перебудований у дусі офіціального соціалістичного реалізму, отримавши назву театру ім. Шевченка (зараз Харківський академічний театр імені Т. Шевченка). «Шевченківці» після проголошення України незалежною, самостійною державою на малій сцені відродили театр з назвою «Березіль».

Березневі статті 1654 р. - (Статті Богдана Хмельницького) - договірні умови, що визначали правове й політичне становище Козацької держави (Війська Запорозького) під протекторатом московського царя; укладені в результаті переговорів козацького посольства з московським урядом 13-27.03 (23. 03-6. 04). Військо Запорозьке зберігало широке самоврядування, встановлювався 60-тисячний козацький реєстр, збір податків на користь царської скарбниці доручався гетьманським урядовцям, встановлювалися розміри платні козакам і старшині, московський уряд обіцяв розпочати війну проти Польщі, гетьман був зобов'язаний повідомляти царя про свої зовнішні контакти і не вступати без його дозволу в переговори з польським королем і турецьким султаном. Статтями й окремими царськими указами підтверджувалися права, привілеї та вольності Війська Запорозького, української шляхти, духовенства.

Берестейська Унія 1596 р. - церковно-історична подія, яка відбулася в умовах глибокої кризи в українській церкві другої половини XVI ст., - об'єднання руської православної церкви з католицькою в Речі Посполитій, проголошене на церковному соборі в Бересті (Бресті в Білорусії). На єпископських з'їздах 1590-1594 рр. складалися плани щодо зв'язків з Римом. 22.06.1595 р. усі дев'ять ієрархів підписали листа до Папи Римського, вислали повноважну делегацію, яка склала сповідання віри. 23.12.1595 р. Папа Климентій VIII затвердив унію. Проти неї виступила православна шляхта і міщанство на чолі з князем Костянтином Острозьким. Для налагодження спору і для її затвердження 16-20 жовтня 1596 р. було скликано собор у Бересті. Він 18 жовтня розколовся на дві групи (на два собори - уніатський і православний) - за і проти об'єднання з Римом. Собор прихильників унії, де була більшість ієрархів (митрополит і п'ять єпископів з частиною духовенства), затвердив це об'єднання і повідомив народ. Відповідний універсал з цього приводу видав і польський король. Берестейська унія і опозиція проти неї розкололи українську церкву та народ і викликали тривалу внутрішню боротьбу. Розлом поглиблювався в процесі боротьби з Польщею та переговорів з Москвою (1654 р.). У ХVІІ ст. уніфікаційний процес на користь католицизму охопив Правобережжя, Галичину і Карпатську Україну, царизм же український католицизм заборонив. Греко-католицька церква, збережена на українських землях у межах Австро-Угорської імперії (до 1918 р.), була знищена радянською владою в 1945-1950 рр. Нині в Україні існують складні відносини між трьома церковними конфесіями і потребують невідкладного їх врегулювання. Греко-католицька церква після жорстоких сутичок 90-х років з православними повернула собі колишні храми в Львівській, Тернопільській, Івано-Франківській та Закарпатській областях, де більшість місцевого населення є греко-католиками.

Берестейський мир (Брест-Литовська мирна угода) РСФРР з державами Четверного Союзу 3.03.1918 р. - договір про припинення між ними війни та про принципи вирішення долі західних провінцій Росії. РСФРР зобов'язувалася визнати право українського народу на самовизначення, законність Центральної Ради на території України і мирного договору держав австро-німецького блоку з Україною (9.02.1918 р.), укласти з останньою мир, негайно вивести з її території формування Червоної гвардії, припинити будь-яку агітацію і пропаганду проти уряду і громадянських установ УНР. З російського боку договір був анульований постановою ВЦВК РСФРР від 13 листопада 1918 р. у зв'язку з капітуляцією Німеччини.

Берестейський мир (Брест-Литовський мирний договір) УНР з державами Четверного Союзу - договір, підписаний 9 лютого 1918 року, перший міжнародно-правовий документ, який визначав міжнародний статус України та її західні кордони. Зокрема Підляшшя та Холмщина відходили до УНР, Галичина та Буковина з наданням українцям автономії - до Австро-Угорщини. УНР, в свою чергу, зобов'язувалась забезпечувати права національних меншин. Однак Австро-Угорщина анулювала цей договір. Після капітуляції Німеччини (1918 р.) та анулювання Росією Брестського договору з нею Україна як суверенна держава втратила міжнародне визнання і протягом 1919-1920 рр. її землі були поділені між Росією, Польщею, Чехословаччиною та Румунією. 

Берестяні грамоти - пам’ятки давньої східнослов’янської писемності (11 — 15 ст.), написані на доступному дешевому матеріалі — бересті (давньоруське бересто, українське берест, діалектне березто, російське береста ‘кора, луб берези’). Текст продряпувався, видавлювався писалом — загостреним металевим або кістяним стрижнем, на протилежному кінці якого (нерідко оздобленому) було вушко для підвішування його до пояса. Завдяки такому способу нанесення текст зберігався і в ґрунті. Ймовірно, берестяна писемність існувала повсюдно на Русі, але не скрізь місцевий ґрунт сприяв консервації берести. Про поширеність Б. г. свідчать численні знахідки писал у різних містах, у т. ч. в Києві. Вперше Б. г. знайдено влітку 1951 під час археол. розкопок у Новгороді (звідси переважна більшість їх, на 1988 — бл. 690). Чимало Б. г. виявлено згодом у м. Старій Русі (на 1988 — 23), Пскові, Твері, Смоленську, Вітебську, Мстиславі (на 1988 разом — бл. 20), Торжку, Москві. На тер. сучас. України пам’ятки берестяної писемності (три фрагменти Б. г. й одну цілу) знайдено 1988 під час археол. розкопок у передмісті давнього міста Звенигорода (тепер с. Звенигород Львів, обл.) — у культур. шарі, який датують 1110 — 37. Дату Б. г. встановлюють за культур, шарами, за допомогою дендрохронології, на основі особливостей мови. Внаслідок багатовікового перебування у землі чимало текстів дійшло до нас ушкодженими, у фрагментах (хоч останнє може бути зумовлене й тим, що після прочитання адресати нищили, викидали їх). За змістом Б. г. — насамперед ділове і приватне листування (доручення, розпорядження, боргові зобов’язання, чолобитні, духовні та охоронні грамоти, купчі, учнівські вправи і т. п.). їх писали люди різних соціальних груп, що свідчить про порівняно високий рівень грамотності на Русі. Вони більш-менш дотримувалися норм літ. мови, але багато неофіц. текстів дуже близькі до живої розм. мови тих часів. Звідси цінність Б. г. для вивчення історії давніх східнослов’ян. говорів, а також сусп. відносин, економіки тощо.
Битва за Дніпро 1943 р. - одна з найбільших битв Другої світової війни, наступальні операції радянських військ проти німецької армії в 1943 р; ключовий момент - форсування Дніпра; визволено Лівобережну і частину Правобережної України з Києвом, зірвано німецькі плани стабілізації фронту на Дніпрі.

Битва під Берестечком 1651 р. - поразка козацько-селянського і татарського війська Б. Хмельницького та хана Іслам-Гірея III від польської армії під  м. Берестечком на Волині. У вирішальний момент татари відступили, силоміць вивезли з собою гетьмана. Після 10 днів облоги І. Богуну вдалося вивести основні сили козаків через болота, решту війська розгромлено. Поблизу Берестечка - музей-заповідник «Козацькі Могили» (дерев'яна церква 1650 р.; храм-пам'ятник із криптою з останками загиблих козаків, споруджений у 1912-1914 рр.).

Біженці - особи, які залишили місце свого постійного проживання з метою залишити зону бойових дій, окупації чи інших несприятливих політичних, економічних, соціальних умов, особливо переслідувань за расової, національної або релігійної приналежності чи політичних переконань.

Біловезька угода 1991 р. - укладена головою Верховної Ради Білорусії С. Шушкевичем, президентами Росії Б. Єльциним та України Л. Кравчуком у Біловезькій Пущі (Білорусь) 8. 12. 1992 р.; проголошувала припинення існування СРСР і створення Співдружності Незалежних Держав.

Біологічні ресурси - усі живі організми, які людина використовує для власних потреб.

Блок - окреме (окремі) приміщення для певної кількості в'язнів у таборі смерті, концтаборі.

Бойкот - відмова встановлювати, підтримувати будь-які відносини з державою, певною соціальною чи етнічною групою, юридичною чи фізичною особою. 

Бояри - висока привілейована верства суспільства Київської Русі княжої доби, яка ділилася на дві групи: бояр-дружинників і бояр-управлінців - членів боярської ради (думи) - вищого державного органу з дорадчим голосом, який разом з князем і вічем складав вищу владу князівства. Боярин (звідки російське «барин» - результат впливу слова «вои»), як бачимо, представник старої родової знаті. Після роздрібнення Київської Русі більш заможна частина бояр перейшла до соціального стану польської і литовської шляхти, а дрібні, втративши значну частину своїх привілеїв, перейшли до напівшляхетного стану, а згодом - до селянства.
Нижчий стан боярства разом з дрібною шляхтою довго боровся за свої права, наприклад, з виданням маєткових статутів 1529 і 1566 років., і в значній мірі зберіг їх; такий стан існував на українських землях під польською владою до кінця XVIII ст.

Братства - національно-релігійні громадські організації православних міщан (жителів міст) України та Білорусі, які виникли в XVI ст. Створюючись при православних церквах, Б. виконували не лише релігійні, а й політичні, економічні, культурно-просвітницькі та інші функції. Ідеологія братського руху близька до ідеології західноєвропейської Реформації. Б. брали активну участь у боротьбі українського народу проти національно-релігійного і соціального гніту з боку польської шляхти і католицької церкви, прагнули перетворити православну церкву в знаряддя зміцнення своїх соціально-політичних позицій в суспільстві. У XVIII ст. суспільно-політична діяльність Б. стала занепадати, а в XIX ст. Б. вже повністю відійшли від проблем суспільно-політичного й культурного життя українського народу.

Братство тарасівців 1890 р. - таємна, підпільна організація, створена харківськими студентами під керівництвом Івана Липи - шанувальниками творчості Великого Кобзаря - і названа в честь Т. Шевченка. Члени організації (І. Липа, І. Самійленко, брати М. і Ю. Міхновські, М. Байздренко, О. Черняхівський, Б. Грінченко, М. Вороний, В. Боровик) зобов'язувалися бути справжніми українцями - дбати, щоб українська мова запанувала скрізь: у родині, в громадських стосунках, навіть у міжнародних відносинах; закликали виховувати дітей по-українськи, підносити справи української школи, захищати права українського народу. «Тарасівці» були прихильниками рішучих дій проти самодержавства та прибічниками наполегливої праці на ниві національного відродження. Їхні ідеї поширювалися по всій Україні. «Тарасівські» гуртки виникли в Києві, Одесі, Полтаві, Чернігові та інших містах. «Братство тарасівців» розробило свій статут, у якому висловлювалися вимоги цілковитої автономії для всіх народів Росії, програма національного визволення українців, федеративної перебудови держав, до складу яких входили українські землі; українська молодь закликалася до боротьби за національну волю. У 1898 р. організація була розгромлена царською охранкою.

Брацлавщина — історична область України в XIV—XVIII ст., що займала територію Вінницької та частину Хмельницької областей.

Бронзовий вік - період в історії людства, коли поряд із кам'яними були поширені знаряддя з бронзи (сплав міді з оловом, рідше - свинцем, цинком). На наших теренах доба бронзи тривала від початку 2 до початку 1 тисчоліття до н.е.

Буддизм - одна з великих світових релігій, що розвинулась з етико-філософської системи Будда (V ст. до н.е.) на терені Індії, сформувалась на ґрунті місцевих релігій. Буддизм вимагає дотримання морального закону як шляху визволення душі з коловороту втілень і досягнення нірвани. Головні напрямки: гінаяна і магаяна. Буддизм був привнесений до Китаю (чань-буддизм), Кореї, Японії (дзен), є буддизм тибетський (ламаїзм), буддизм у Південно-Східній Азії.

Бужани — східнослов'янське плем'я, що населяло лісостепову частину басейну Південного Бугу. Після входження до складу Київської Русі (IX—Х ст.) в давніх писемних джерелах не згадуються.

Буковина — історична назва етнічних українських земель, розташованих між середньою течією Дністра та головним Карпатським хребтом у долинах верхньої течії Пруту і Серету. Нині входить до складу України (Північна Буковина — Чернівецька область) та Румунії (Південна Буковина — область Сучава та Ботошани Румунії).

Булава - 1) старовинна дерев'яна або металева холодна зброя у формі палиці з кулею-голівкою або у формі восьмигранника, шестигранника, груші тощо; вживалася як символ військової влади правителів стародавніх Єгипту і Месопотамії, країн Сходу, Західної Європи, використовувалась на Русі; 2) один із козацьких клейнодів (у реєстровому козацькому війську), оздоблений гербом, прикрашений прізвищем або вензелем власника, - символів найвищої гетьманської влади, яку врочисто вручали кожному новообраному гетьману; козацьких отаманів в Україні ХVІ-ХVIII ст., а також турецьких пашів.

Бунчук - 1) військова регалія, важливий атрибут гетьманської влади, жезл у козацькому війську, який мав вигляд палиці з кулькою зверху, від якої звисали довгі пасма кінського волосся та дві срібні китиці; 2) прикраса та шумовий інструмент (з дзвіночками-підвісками вгорі) у військових оркестрах, ще допомагає віддавати чіткий ритм музики та крок строю.

Бургомістр - вищий виборний урядовець в містах, які мали Магдебурзьке право.

Бюрократизм - (в пер. з франц. - «бюро», «канцелярія» та грецьк. - «сила», «влада», «панування») - система врядування, яка спирається на розгалужену та ієрархічну (підпорядковану єдиному началу згори донизу) структуру чиновницького апарату; зволікання, тяганина, зневажливе ставлення чиновників до суті справи під виглядом або заради дотримання формальності.

В

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - економічний макропоказник, який розраховується як сукупна ринкова вартість кінцевої продукції підприємств, галузей виробничої сфери і сфери послуг (у тому числі ти підприємств, які належать іноземним власникам), що вироблена на території країни за один рік.

Валовий національний продукт - вартість товарів і послуг, вироблених національними суб'єктами (підприємствами, організаціями, приватними особами) за рік, незалежно від їх територіального місцезнаходження.

Валуєвський циркуляр - таємне розпорядження, видане 1863 р. міністром внутрішніх справ Росії П. Валуєвим, згідно з яким заборонялося друкувати науково-популярну й релігійну літературу (крім наукових і художніх творів) українською мовою. Поява Валуєвського циркуляру - це реагування царського уряду на зростання національної свідомості серед української інтелігенції, згуртованої у громадах, поширення визвольних ідей в українському суспільстві. Після Валуєвського циркуляра кількість книг, що видавалася в імперії. українською мовою, різко скоротилася: у 1864 р. вийшло 12 назв, у 1865 - п'ять, у 1867-1869 - по дві на рік.

Валуєвський циркуляр 1863 р. - не єдиний захід щодо цілковитої ліквідації. української мови і української літератури. Всього було 22 заборони, серед них - заборона книгодрукування в 1720 р. і викладання українською мовою в Києво-Могилянській академії (1753 р.); вилучення Синодом українських букварів 1769 р.; закриття українських шкіл при полках після знищення Запорозької Січ в 1775 р.; закриття недільних шкіл у 1862 р.; Емський указ 1876 р. про заборону друкування і ввезення українських книг із-за кордону; указ Сенату 1908 р. пре шкідливість культурно-освітньої діяльності в Україні.

Вандалізм - (від назви германського племені, що в 455 р. захопило Рим і завдало місту величезних руйнувань) - безглузде, варварське знищення культурних і матеріальних цінностей.

Варвари - (в пер. з грецьк. - «іноземці») - 1) назва, яку стародавні греки і римляни давали сусіднім з ними народам і племенам (зокрема слов'янським, але в першу чергу германським), які не володіли грецькою і латинню, томе власна мова іноземців сприймалась як нерозбірливе бубоніння «бар-бар»; спочатку це була нейтральна назва чужинця, яка з часом набрала негативного звучання: варвар - представник іншої, нижчої від грецької, цивілізації; 2) переносно: жорстокі, грубі, некультурні люди, руйнівники культурних цінностей.

Варяги - давньоруська назва норманів (здебільшого шведів), які у VIII - першій половині XI ст. з метою військової здобичі та торгівлі (зокрема рабами) освоювали водні шляхи Східної Європи (шлях «із варягів у греки» та ін.). Участь варягів у створенні Київської Русі та управлінні нею в ст. стала підставою норманської теорії походження Русі. Членів скандинавських дружин, які у VIII-IX ст. здійснювали далекі морські (та річкові, вглиб континенту) походи у Західній Європі називали норманами (північними людьми), а ще вікінгами (людьми заток) і вважали їх скандинавськими розбійниками та завойовниками, хоча їхні походи часто мали торговий або колонізаційний характер.

Васал (лат. vаssus — слуга) — феодал (у середньовічній Західній Європі), який одержував земельне володіння від могутнішого феодала-сеньйора і був залежним від нього.

Васалітет - (в пер. з лат. - «слуга») - система відносин в середні віки в Західній Європі особистої залежності одних феодалів-васалів від інших (сеньйорів). На цій основі вибудовувалася феодальна ієрархія.
На своєрідних заходах - васальній залежності - Україна уклала військово-політичний союз з Московією 1654 р. (Переяславська угода, «Березневі статті» Б. Хмельницького). Богдан Хмельницький і його соратники щиро вірили в те, що союз з Московією 1654 р. - двостороння угода між сюзереном (Московською державою) і васалом (Україною). Але швидко «Березневі статті» стали порушуватися. Московський цар у 1656 р. порушив домовленості з Україною, зрадивши її, уклавши Віленське перемир'я з Польщею.

Васальна залежність — форма підлеглості нижчого соціального стану стосовно вищого, підкореної країни щодо країни-завойовниці.

Веймарська республіка - термін, прийнятий для позначення Німеччини 1918-1933 рр. за назвою міста Веймар, де було прийнято конституцію республіки.

Велике переселення народів - масове переміщення на початку нашої ери протягом ІV-VІ ст. германців, слов'ян, сарматських і деяких інших народів зі своєї історичної батьківщини на територію Римської імперії в результаті її послаблення. Поштовх Великому переселенню народів дав рух гунів на Захід (з 70-х років ІУ ст.). Могутній союз цих племен започаткував спустошливі походи на багато країн. Найбільшої могутності досягай гуни при Аттілі, після смерті якого у 453 р. союз розпався.
До сих пір у вчених немає ясності про те, звідки з'явився цей народ і куди він зник. Уперше застосував термін «гуни» як збірне поняття і залишив опис цього кочового народу римський історик А. Марцеллін. Самі гуни про те, як їх називають у Європі, узнали тільки в II ст. Вважають, що термін готського походження.

Великий коронний гетьман - командувач польського війська, військовий міністр Польщі.

Великі географічні відкриття - найбільші географічні відкриття, здійснені європейськими мандрівниками в другій половині XV — середині XVII ст.
Передумови Великих географічних відкриттів: 
I - політичні: утворення в Європі великих централізованих держав, які мали необхідні кошти для спорядження і фінансування заокеанських мандрівок. У першу чергу це Іспанія, а також Англія, Франція і Португалія.

II - релігійні: католицька церква ставилася до підкорення нових земель як до своєрідного хрестового походу проти язичників з метою повернення їх до християнської віри.

III - соціальні: у результаті успішного завершення Реконкісти виникає велика кількість дрібного іспанського і португальського дворянства, у якого військовий досвід поєднувався з прагненням наживи і релігійним фанатизмом.

IV - технічні: створення нових і вдосконалення існуючих навігаційних приладів та карт, нових типів морських кораблів: морський компас, астролябія, портолан (морська

компасна карта), трищоглова каравела.

V - наукові: досягнення в географії, астрономії, підтвердження уявлень про кулястість Землі, із якими була безпосередньо пов’язана ідея про можливість західного морського шляху до індії через Атлантичний океан, або, іншими словами, «досягтисходу, рухаючись на захід».

VI - історико-географічні: нова політична та економічна ситуація, що виникла в Передній Азії після падіння Константинополя і створення Османської імперії. Встановлення турецького панування у Східному Середземномор’ї, а пізніше також на Чорному та Червоному морях спричинило величезні втрати в традиційній торгівлі європейських країн зі сходом та започаткувало пошук нових морських шляхів до східних країн через Атлантичний океан

Причини Великих географічних відкриттів:

1.  Прагнення купців і мореплавців західноєвропейських країн знайти нові морські шляхи на схід, щоб купувати товари без посередників (арабів, італійців, турків).

2. У зв’язку зі зростанням міст, розвитком ремесла і торгівлі збільшувалися потреби європейців у золоті й сріблі, яких, на їхню думку, було вдосталь на сході

Великодержавний шовінізм - ідеологія і політика пануючих націй у багатонаціональних державах, спрямовані на пригнічення і поневолення інших націй. Великодержавний шовінізм виявляється: а) у політиці неоколоніалізму; б) в насадженні розбрату між народами; в) цькуванні пригноблених націй; г) у расизмі.

Венеди - давнє слов'янське етноплемінне об'єднання. Як вони самі себе називали, сказати важко. Таку назву одержали на початку нашої ери від інших народів, ми ж про це узнали із творів римських та німецьких вчених. Займали венеди територію між Прип'яттю - Віслою та середньою Наддністрянщиною. На початку нової ери освоїли Наддністрянщину і утворили у III-IV ст. міцне військово-політичне об'єднання. В умовах протистояння готам це об'єднання переросло в перше слов'янське протидержавне утворення - дулібський племінний союз.

Верв — сільська територіальна община, орган місцевого самоврядування, що охоплювала кілька взаємонаближених населених пунктів.

Вермахт — назва збройних сил Німеччини у 1935-1945 рр. 

Верховна Рада України - єдиний орган законодавчої влади, парламент, до виключного відання якого належить прийняття законів. Загальнонаціональний виборний колегіальний орган державної влади. До складу входять 450 депутатів, обраних шляхом прямих виробів на 5 роки по одномандатному окрузі за пропорційною системою. Вони працюють на постійній основі. Повноваження: законодавчі (внесення змін до Конституції, прийняття законів), бюджетно-фінансові (затвердження Державного бюджету, контроль за його виконанням, встановлення податків), контрольні (формування парламентської більшості, висунення кандидатури прем'єр-міністра, формування уряду, здійснення парламентського контролю за його діяльністю та інших установ), кадрові. Працює сесійно, сесії проводяться у формі пленарних засідань та засідань комітетів. Очолює роботу Верховної Ради Голова.


Вибори - демократичний спосіб формування та функціонування органів державної влади, уособлення представницької демократії. Вибори - це масова кампанія, широкий комплекс заходів та процедур щодо формування керівних органів у державі. Практично розрізняються три виборчі системи: мажоритарна, згідно якої перемагає той кандидат (кандидати), який (які) отримав (отримали) встановлений законом більший відсоток голосів у парламенті, ніж фактично голосів виборців, що взяли участь у голосуванні; пропорційна - вибори депутатів за партійними списками; пропорційно-мажоритарна (змішана) - вибори однієї половини депутатів парламенту за мажоритарною системою, а іншої - за пропорційною.

Виборча система змішана — такий порядок визначення результатів голосування, у якому поєднані елементи мажоритарної та пропорційної систем.

Виборча система мажоритарна — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, коли обраним вважається кандидат (або список кандидатів), який отримав більшість голосів у виборчому окрузі.

Виборча система пропорційна — такий порядок організації виборів і визначення результатів голосування, за якого розподіл мандатів між партіями, які висунули своїх кандидатів у представницький орган, проводиться згідно з кількістю отриманих партією голосів.

"Вивід прав України" - історичний документ, який є політичним меморіалом гетьмана Пилипа Орлика, написаний у 1712 р. і присвячений охороні національно-державних прав українського народу. На основі великої кількості фактів П. Орлик показує, що Україна з часів Б. Хмельницького є вільним, незалежним князівством, стани якого вільно обирали гетьманів згідно своїм уподобанням, але сусідні держави Московія, Польща) часто з цим не рахувалися і робили все, щоб Україна була залежною від них. Орлик цей документ писав для європейських держав, показуючи їм особливість української історії, зокрема її політичного влаштування, відмінність його від московської самодержавно-деспотичної системи і від польської монархії.

Виживання - спосіб життя, за якого .людина, керована інстинктом самозбереження, пристосовується до несприятливих умов, з метою збереження життя.

Виробнича сфера господарського комплексу - галузі господарства, які створюють матеріальні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво); доставляють матеріальні блага (транспорт, зв'язок); пов'язані з продовженням процесу виробництва у сфері обігу (торгівля, матеріальнотехнічне забезпечення, заготівля, громадське харчування).

Візантія – держава IV – XV ст., яка утворилася при розпаді Римської імперії на теренах її східної частини. В її склад ввійшли півострів Мала Азія та південно-східне узбережжя Середземного моря. Столиця – Константинополь (Царгород). Культура Візантії справила значний вплив на духовно-культурний розвиток Київської Русі, особливо після прийняття останньою християнства саме греко-візантійського, східного зразка. З X ст. установлюються широкі торгівельно-економічні, воєнно-політичні, культурні та релігійні зв'язки з Руссю. В. перестала існувати в 1453 р. після захоплення Константинополя турками-османами.

Війна - організована збройна боротьба між націями, державами, соціальними групами.

Військовополонені — військовослужбовці, які в силу обставин опинились в полоні у ворога. Всього за роки Другої світової війни до полону потрапило 5,7 млн. радянських військовослужбовців. 

Вільний общинник — вільний селянин, який сплачував державі данину, засобом збирання якої було полюддя.

"Вільні корпуси" - іррегулярні, добровольці військові формування, створені у 1919 р. у Німеччині з військовослужбовців, що звільнялися з армії за умовами Комп'єнського перемир'я та Версальського договору. "В.к." створювались для охорони громадсь­кого порядку. Відіграли вирішальну роль у придушенні повстання, організованого "спартаківцями" у Берліні в 1919 р. Використо­вувалися також для вирішення зовнішньополітичних проблем. Допомагали Латвії у відстоюванні незалежності від більшовицької агресії. Під час Рурської кризи діяли проти франко-бельгійських військ тощо. У роки Веймарської республіки стали вагомою політичною силою. У середовищі "В.к." сформувались майбутні лідери штурмовиків (СА), партійні функціонери НСДАП.

Віталізм (лат. vitalis — життєвий) — учення про життєву силу, про якісні відмінності живої і неживої природи. Ще античні філософи наділяли живі організми особливою, нематеріальною життєздатністю. У першій половині ХХ століття виникла стильова течія в мистецтві, що пропагувала рух життя, динаміку, оптимістичну концепцію світу і людини. Притаманні ознаки: утвердження життєздатності нації, незнищенність волелюбного духу народу, оспівування життєвості героя, поклоніння творчим началам буття.

Віче — народне зібрання, форма громадського волевиявлення часів Київської Русі. Існувало поряд із владою князя і було безпосереднім продовженням родоплемінних порядків, коли всі члени роду брали участь у вирішенні спільних справ.

«Вічний мир» — мирний договір між Польщею та Московською державою, укладений 6.(16.) 05.1686 р. у Москві, за яким Річ Посполита визнавала за Московським царством Лівобережну Україну, Київ, Чернігівсько-Сіверську землю, відмовилася від претензій на Київ, за що отримала 146 тис. крб. компенсації. Брацлавщина (Вінницька та Хмельницька обл.) і південна Київщина визнавалися нейтральною зоною між Польщею та Московією. Північна Київщина, Волинь і Галичина відходили до Польщі. Поділля залишалося під владою Туреччини. Остаточно затвердив розпочатий Андрусівським договором насильницький поділ України.

Влада — здатність, право й можливість розпоряджатися ким-небудь або чим-небудь, а також чинити вирішальний вплив на долю, поведінку та діяльність людей з допомогою різноманітних засобів (права, авторитету, волі, примусу та ін.); політичне панування над людьми; система державних органів; особи, органи, наділені владно-державними та адміністративними повноваженнями.

Влада виконавча — одна з трьох гілок державної влади, яка організовує та спрямовує внутрішню й зовнішню діяльність держави, забезпечує здійснення втіленої в законах волі суспільства, охорону прав і свобод людини.

Влада державна — вища форма політичної влади, що спирається на спеціальний управлінсько-владний апарат і володіє монопольним правом на видання законів, інших розпоряджень і актів, обов'язкових для всього населення.

Влада законодавча — одна з трьох гілок влади, сутність якої полягає у здатності держави здійснювати свою волю, впливати на діяльність і поведінку людей та їх об'єднань за допомогою законів, правових актів, рішень, що їх приймають представницькі органи влади.

Влада політична — здатність і можливість здійснювати визначальний вплив на діяльність, поведінку людей та їх об'єднань за допомогою волі, авторитету, права, насильства; організаційно-управлінський та регулятивно-контрольний механізм здійснення політики.

Влада судова — одна з трьох гілок державної влади; необхідна умова реалізації принципу поділу влади, покликана запобігати можливості змови чи протистояння двох інших гілок влади (законодавчої та виконавчої), створювати перепони, щоб унеможливити виникнення диктатури.

Вміння - засвоєний суб'єктом спосіб (прийом) виконання дій (розумових і практичних), що забезпечується сукупністю набутих знань і навичок та дає змогу виконувати дії не тільки у звичних, але й у змінюваних умовах.  Завжди свідома дія, адекватна цілям її застосування й змісту навчального історичного матеріалу. 

Волиняни — східнослов'янське плем'я (союз племен), що жило на території Волині у басейні Західного Бугу, де до VII ст. мешкали дуліби. У VII—VIII ст. волиняни створили ранньодержавне об'єднання на чолі з царем Маджаком.

Волость — територія, підпорядкована єдиній владі князя, монастиря тощо (у Київській Русі); адміністративно-територіальна одиниця, що входила до складу повіту (в Росії до 1917 р., в СРСР до 1929 р.).

Волость — адміністративно-територіальна одиниця в Трансністрії. До В. входило декілька районів. На чолі В. стояв префект — румунський чиновник.

Волюнтаризм - (в пер. з лат. - «залежний від волі») - стиль державного управління, який нехтує об'єктивними потребами та законами суспільного розвитку і в ухвалених рішеннях підпорядковує суспільний інтерес бажанням, певним догмам, наперед заданим ідеологічним настановам. Заснований на абсолютизації політичної волі та політичної дії.

Вотчина — одна з форм феодальної власності часів Київської держави, яку власник мав право передати у спадщину, продати, обміняти, поділити тощо. Термін походить від слова "отчина" — батькова власність

Всесвітня єврейська змова — теорія, яка твердить про існування єврейської змови з метою підкорення світу. Весь хід історії пояснюється існуванням "В.є.з.". Ідея «В.є.з.» сформу­льована у відомій  праці „Протоколи Старшин Сіону".

Вугільна промисловість - галузь паливної промисловості, яка видобуває, збагачує та брикетує кам'яне та буре вугілля.

Г

 

Гайдамаки (від тур. hajdamak — бродник, кочівник) — самоназва народних повстанців на Правобережній Україні, що до кінця XVIII століття знаходилася під владою Речі Посполитої.
Гайдамацький рух — це національно-визвольний і суспільно-політичний рух проти народного поневолення на Правобережній Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст., який поширився на Київщині, Брацлавщині і Волині.
Гайдамацькі загони складалися із селян, козаків, наймитів, міщан-ремісників і навіть збіднілих шляхтичів.

 

Газова камера — спеціальні приміщення у трудових таборах, в яких за допомогою спеціальних речовин (зокрема "Циклон-Б" та ін.) відбувалась дезинсекця одягу та взуття.

Газова промисловість - галузь паливної промисловості, що займається видобутком, транспортуванням та зберіганням природного газу.

Галичина — історична назва українських етнічних земель, розташованих на північ від Карпатських гір, в басейні річок Дністер (верхня та середня течії). Західний Буг (верхня течія), Сян (верхня течія). Охоплює територію Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської (за винятком північної частини), а також Перемишльське, Жешівське, Замойське, Холмське воєводства Польщі.

Галузь господарства - сукупність підприємств, що виділяються на основі єдності економічного призначення їхньої продукції, однорідності сировини й матеріалів, що споживаються, спільності технологічних процесів, своєрідності професійних кадрів, тощо.

Гебіт - адміністративно-територіальна одиниця на окупованій частині України під управлінням цивільної адміністрації (рейхскомісаріат Україна). Г. включав, як правило, 3-5 районів, інколи 6-7. На чолі Г. стояв гебіткомісар - німецький чиновник.

Гегемонія — панування, керівництво.

Генерал-губернаторство Польське (Варшавське) - адміністра­тивна одиниця, створена з частини польських земель (центральні та східні) з центром у Варшаві після загарбання Польщі німецькими військами у вересні 1939 р. Г.-г. утворене 12 жовтня 1939 р. Після нападу на СРСР до складу Г.-г. увійшли західноукраїнські землі, на яких було утворено Дистрикт Галичина.

Генеральний секретаріат - уряд України періоду УЦР. Створ. 15(28) червня 1917 у Києві як прообраз уряду після оголошення I-го Універсалу з ініціативи укр. есерів на засадах міжпарт. коаліції. Головою Г. С. і ген. секр. внутр. справ став В. Винниченко (укр. соціал-демократ), ген. писарем – П. Христюк (укр. есер), ген. секр. фінансів – Х. Барановський (безпартійний), міжнац. справ – С. Єфремов (укр. соціал-федераліст), військ. справ – С. Петлюра, земел. справ – Б. Мартос, судових справ – В. Садовський (усі – укр. соціал-демократи), освіти – І. Стешенко (незалеж. соціал-демократ), харч. справ – М. Стасюк (укр. есер). Оскільки в укр. колах виникли розходження у визначенні його гол. завдань (пророс. кола взагалі зайняли гостро негативну позицію), 26 червня (9 липня) 1917 В. Винниченко оголосив декларацію Г. С., у якій він проголошувався виконав. органом влади. Однак Тимчас. уряд не затвердив статут Г. С. і розпочав переговори з УЦР стосовно його статусу й повноважень. Тим часом у процесі роботи Всеукр. робітн. з’їзду склад УЦР збільшився, і 15(28) липня 1917 був обраний новий склад Г. С.: голова і ген. секр. внутр. справ – В. Винниченко, ген. писар – П. Христюк, ген. секр. фінансів – Х. Барановський, міжнац. справ – О. Шульгин (укр. соціал-федераліст), військ. справ – С. Петлюра, земел. справ – Б. Мартос, судових справ – В. Садовський, освіти – І. Стешенко, харч. справ – М. Стасюк, шляхів – В. Голубович (укр. есер), пошти й телеграфу – О. Зарубін (рос. есер), держ. контролю – М. Рафес(Бунд); товаришами ген. секр. міжнац. справ обрано: від євреїв – М. Зільберфарба (євр. соціаліст. робітн. партія), від поляків – М. Міцкевича (безпартійний). Після довгих вагань 7(20) серпня 1917 УЦР прийняла запропоновану рос. урядом «Тимчас. інструкцію Г. С. Тимчас. уряду на Україні», яка визначала Г. С. вищим органом Тимчас. уряду в справах місц. упр. Україною, призначуваним на пропозицію УЦР. При цьому кількість ген. секретарів зменшувалась до семи. З огляду на прийняття інструкції Г. С. пішов у відставку. Формування нового складу було доручено Д. Дорошенку, однак він відмовився його очолити. 21 серпня (3 вересня) УЦР обрала наступ. склад Г. С.: голова і ген. секр. внутр. справ – В. Винниченко, ген. секр. освіти – І. Стешенко, фінансів – М. Туган-Барановський (укр. соціал-федераліст), міжнац. справ – О. Шульгин (товариші – М. Зільберфарб і М. Міцкевич), земел. справ – М. Савченко-Більський (укр. есер), ген. контролер – О. Зарубін, ген. писар – О. Лотоцький (укр. соціал-федераліст), комісар України при Тимчас. уряді – П. Стебницький (укр. соціал-федераліст). 1(14) вересня 1917 Тимчас. уряд затвердив цей склад Г. С., а 27 вересня (10 жовтня) 1917 В. Винниченко на засіданні Малої Ради проголосив гол. завданням Г. С. «об’єднання всієї укр. землі і всього укр. народу в одній автоном. одиниці». Після більшов. перевороту 1917 1(14) листопада 1917 УЦР доповнила склад Г. С.: секр. харч. справ став М. Ковалевський (укр. есер), військ. справ – С. Петлюра, праці – М. Порш (укр. соціал-демократ), торгівлі й пром-сті – В. Голубович, юстиції – М. Ткаченко (укр. соціал-демократ), шляхів – В. Єщенко (безпартійний), пошт і телеграфу – О. Зарубін, товаришем секр. міжнац. справ – Д. Одинець (рос. нар.-соціаліст. партія). Після проголошення III-го Універсалу зі складу Г. С. вийшли: М. Туган-Барановський, М. Савченко-Більський, О. Зарубін, О. Лотоцький; у грудні того ж року склав свої повноваження С. Петлюра. Після подальших змін на поч. січня 1918 Г. С. мав такий склад: голова і ген. секр. внутр. справ – В. Винниченко, ген. секр. судових справ – М. Ткаченко, військ. справ і праці – М. Порш, земел. справ – Б. Зарудний, продовол. справ – М. Ковалевський, міжнар. справ – О. Шульгин, шляхів – В. Єщенко, пошти й телеграфу – М. Шаповал (укр. есер), мор. справ – Д. Антонович (укр. соціал-демократ), торгу і пром-сті – В. Голубович, освіт. справ – І. Стешенко, великоруських справ – Д. Одинець, жидів. справ – М. Зільберфарб, польс. справ – М. Міцкевич, в. о. ген. секр. фінанс. справ – В. Мазуренко, ген. контролер – О. Золотарьов, в. о. ген. писаря – І. Мірний. IV Універсалом 9(22) січня 1918 Г. С. перетворений на Раду Нар. Міністрів УНР.

Генеральний штаб - вищий орган управління Воєнною організацією держави. Особливої ваги завдання і функції Генерального штаба набувають під час переведення країни і збройних сил з мирного на воєнний стан, стратегічного розгортання збройних сил, підготовки і проведення воєнних дій, координації зусиль цивільних міністерств і відомств щодо захисту національних інтересів за допомогою силових факторів. Генеральному штабу належить провідна роль у формуванні завдань зовнішньої і внутрішньої політики держави, спрямованих на відвертання збройного конфлікту в загрозливий період геостратегічної обстановки, а під час його розв'язання – на згортання і припинення воєнних дій. Генеральний штаб бере активну участь у законодавчій, виконавчій і судовій діяльності всіх інститутів держави в інтересах забезпечення боєздатності та боєготовності Воєнної організації держави.
У середні віки функції доведення директив і наказів до армії та флоту покладались на одну особу – маршала. Згодом зразком для упр. військом став орган, що в 15–17 ст. існував у арміях ландскнехтів (найманих солдатів). Цей орган очолював генерал-квартирмейстер, який разом із маршалом або фельдмаршалом керував оглядом місцевості, доріг, акваторії, морських узбережжя, населених пунктів, портів, розташуванням війська на квартирах тощо. Виконавцем його розпоряджень були полкові, корабельні і ротні квартирмейстери. Внаслідок цього майже до 19 ст. Генеральний штаб називали квартирмейстерськими штабами або квартирмейстерськими частинами. У період наполеонівських воєн роль Генерального штабу значно зросла, що сприяло створенню цих вищих органів керівництва в арміях країн Європи. Класичним вважається діяльність Генерального штабу Пруссії, Франції та Великої Британії в 19 ст., країн Антанти, Австрії і Німеччини на поч. 20 ст., Німеччини і Японії в 1939–43, СРСР, США й Великої Британії в 1943–45. У 2-й пол. ХХ ст. Генеральний штаб перетворився із суто військового стратегічного органу на провідний орган вищого військово-державного керівництва.
В Україні генеральна військова канцелярія гетьманської доби виконувала функції Генерального штабу і відігравала значну роль у козацьких війнах від кін. 16 – протягом 17 ст. (скасована разом із гетьманатом у 1764). Генеральний штаб УНР, створений у листопаді 1917, мав структуру колишнього російського Генштабу. Проте в умовах визвольної війни всією оперативною діяльністю армії на фронті керував Штаб Дійової Армії, а від липня 1919 (після об’єднання УГА з Армією УНР) – Штаб Головного отамана. Генеральний штаб УНР обмежив свою діяльність теоретичними справами – організацією війська, військової підготовки та шкіл. Він також видав кілька перекладених з російської мови військових підручників та всі військові статути російської армії українською мовою. Начальникамми Генерального штабу були: генерал Б. Бобровський, полковник О. Сливинський, генерали М. Осецький, М. Юнаків, О. Галкін.
Сучасний Генеральний штаб збройних сил України створений 1993 р. У 1997 Президент України затвердив Положення про Генеральний штаб збройних сил України, в якому окреслено його призначення, основні завдання, функції та права. Начальника Генеральний штаб, якого призначає Президент, водночас є Першим заступником Міністра оборони України. Він несе персональну відповідальність перед Радою національною безпеки і оборони України та Міністром оборони за виконання завдань і здійснення функцій, покладених на Генеральний штаб. У ході адміністративної реформи від 2004 здійснюється реструктуризація Генерального штабу, перспективна структура якого включатиме штаби Сухопутних військ, ВПС, ВМФ, командування сил підтримки і забезпечення та інші елементи управління. Він стане головним органом підтримання оперативної готовності Воєнної організації держави, оперативного планування, а також відповідатиме за координацію оперативних питань у сфері воєнної безпеки з органами державних адміністрацій, самоврядування та правоохоронними структурами в межах законодавчого поля України. Структура Генерального штабу збройних України відповідатиме стандартам НАТО, а його чисельність становитиме близько 700 осіб. 

Геноцид (від грец. Оепо& - рід, плем'я і латин. Саесіо — вбивати) — знищення окремих груп населення за расовими, національними, етнічними або релігійними мотивами, а також штучне створення життєвих умов, несумісних з життям. Термін Г. вперше використав  Рафаель Лемкін (1900 – 1959) – американський юрист, що перший назвав Голодомор геноцидом. Він запровадив  1944 року. Визначив його як «координоване планування різних дій спрямованих на знищення основоположних основ життя національних груп, з метою повного винищення самих цих груп». Після Другої світової війни. Г. і підбурювання до нього було визнано злочином. 11 грудня 1946 р. ГА ООН прийняла резолюцію, яка засудила Г. з точки зору міжнародного права. 9 грудня 1948 р. ГА ООН одноголосно схвалила конвенцію "Про попередження злочину Г. і покарання за нього". Ця конвенція була ратифікована і вступила в дію 12 січня 1951 р. У відповідності з конвенцією, покаранню підля­гають також підбурювання до Г., спроби Г., співучасть у змові з ме­тою здійснення Г. Дія конвенції поширюється на будь-якого злочин­ця незалежно від його соціального становища. Вона застосовується у рівній мірі як до посадових, так і до приватних осіб, а також до тих, хто несе відповідальність за прийняття законів про Г.

Згідно конвенції під Г. розуміють: 1) вбивство членів якої-небудь групи; 2) нанесення серйозних тілесних ушкоджень або спричинення розумового розладу членам такої групи; 3) навмисне створення для якої-небудь групи таких життєвих умов, які розраховані на повне або часткове її знищення; 4) заходи розраховані на поперед­ження народження дітей у середовищі якої-небудь групи; 5) насиль­ницька передача дітей з однієї людської групи в іншу.

Географічна довгота - кут між площиною початкового меридіана та меридіану даної точки. За початковий прийнято вважати меридіан, що проходить через астрономічну обсерваторію в містечку Грінвіч поблизу столиці Великої Британії - Лондона. Цей меридіан називають нульовим (він має довготу 0), або Гринвіцьким. Гринвіцький меридіан ділить земну кулю на Західну і Східну півкулі. 

Географічна широта - кут між площиною екватора та лінією, що проходить через певну точку до центра Землі. 

Геоекологічна ситуація - сукупність станів екологічних об'єктів у межах певної території (ландшафт, річковий басейн, адміністративний район або країна загалом) у певний проміжок часу.

Геополітика (грец. gеo — земля і роlіtіka — політика) — політологічна концепція, що вбачає в політиці якоїсь держави визначальну роль географічних чинників (просторове розташування країни, клімат, розмір території, кількість населення, наявність природних ресурсів та ін.).

Геохронологічна шкала - шкала відносного геологічного часу, що відображає послідовність основних етапів геологічної історії Землі та розвитку життя на ній. 

Герменевтика (грец. hermēneutikē (technē) тлумачне (мистецтво)) – традиція і cпособи тлумачення багатозначних текстів, учення про інтерпретації.

Герой — видатна своїми здібностями і діяльністю людина, що виявляє відвагу, самовідданість і хоробрість.

Гестапо — державна таємна поліція гітлерівської Німеччини 1933-1945 рр. Заснована за ініціативою Г. Герінга у квітні 1933 р. (юридич­ного статусу набула у 1936 р. для боротьби з противниками на­цистського режиму). З 1936 р. керівництво Г. здійснював Г. Гімлер, 1939-1945 рр. - Г.Мюллер.

Гетто - ізольована частина міста у християнських країнах, відведена для проживання євреїв. Термін Г. походить з Італії (1516 р.) від назви одного з районів (кварталу, обнесеного стіною) Венеції. Наприкінці XVIII - на початку XIX ст. Г. в Європі зникають. У роки Другої світової війни термін Г. застосовувався нацистами стосовно спеціально відведених для примусового утримання євреїв найкращих частин міст з метою їх ізоляції та охорони. Початок створення Г. німцями було покладено 21 вересня 1939 р. у наказі шефа РСХА Р.Гейдріха. Перше Г. було створено на території Польщі у жовтні 1939 р. Наприкінці 1941 р. у Терезіенштадті було створено показове Г. для євреїв Богемії та Моравії. Найбільша кількість Г. існувала на території Польщі. Основні ознаки Г.: концентрація єврейського населення у певному районі міста з певним статусом, наявність юденрату і жидівської поліції. Створення Г. на українських землях відбувалось у липні-серпні 1941 р. Основна маса Г. на Україні було ліквідована до початку 1943 р. Останнє Г. в Європі було закрите  у серпні 1944 р. в Лодзі. 

Гіммлера-Керстена договір — документ, який визначав долю в'язнів концтаборів, підписаний у березні 1945 р. між Гіммлером і доктором Ф.Керстеном (голова Червоного Хреста Швеції). Згідно договору при наближенні військ союзників концтабори передавалися Червоному Хресту. 

Гітлерюгенд — молодіжна організація воєнізованого типу, резерв націонал-соціалістичної партії, створена у Німеччині за Законом "Про молодь" від 1 грудня 1936 р. Приналежність усіх юнаків до Г. була обов'язковою. Для дівчат існувала окрема організація.

Глава держави — державна посада, інституція, якій належить чільне місце в системі органів державної влади, яка уособлює єдність нації, символізує державу, покликана гарантувати її цілісність, бути чинником гармонійної та ефективної взаємодії «гілок» державної влади між собою.

Гласність — один з найважливіших принципів демократизму, який полягає у невід'ємному праві кожного громадянина на отримання повної та вірогідної інформації з будь-якого питання громадського життя, що не становить державної чи військової таємниці.

Глобалізація (франц. global - всесвітній, загальний) - перетворення певного явища на світове, планетарне те, яке стосується усієї землі, земної кулі.

Глобальні проблеми людства - природні, природно-антропогенні явища, що стосуються світу в цілому. Наприклад, ядерна загроза, глобальне потепління, тощо.

Гносеологія (грец. gnōsis (gnōseōs) знання, пізнання + logos) – вчення про пізнання. 

 

Голодомор — штучно створений масовий голод з метою винищен­ня населення внаслідок голодної смерті; історія України фіксує та­кий період, що припадає на 1933 p., коли керівники колишнього Радянського Союзу створи­ли умови для голодної смерті міль­йонів українців з метою насиль­ницького проведення і завершення колективізації сільського госпо­дарства

 

Голосування — безпосередній акт волевиявлення громадян під час виборів. Складається з ідентифікації (засвідчення особи) виборця, отримання бюлетеня і власне голосування.

Городові козаки — частина українського козацтва, яке проживало не на Січі, а на волостях або городах — землях, що були під владою місцевої адміністрації Великого князівства Литовського; назва козацького стану у XVII—XVIII ст., до якого належали особи, внесені до козацьких списків (компутів).

Господарство - система виробництва, обміну, розподілу та споживання продуктів, що історично склалась і розвивається на території країни.

Господарський комплекс - система виробництва, обміну, розподілу та споживання, яка виникла на певній території.

Громади — напівлегальні організації української інтелігенції і соціально-політичного спрямування, що діяли у другій половині XIX ст. Виникли в умовах пожвавлення національного руху як вияв прагнень інтелектуальної еліти. Не мали усталених програм і не були чіткими організаційними структурами, а лише репрезентували найбільш активну національне свідому інтелігенцію та студентство. У зв'язку з громадівським рухом з'явився термін «українофіли» — спочатку у правлячих колах і з певним негативним відтінком. Згодом і самі діячі культурно-національного руху, яких цікавили проблеми української історії, культури, мови, літератури, етнографії, називали себе українофілами.

Громадська думка — відображення ставлення народу або окремих спільнот до влади, її діяльності, політики.

Громадські об'єднання — об'єднання, створені з метою реалізації та захисту громадянських, політичних, економічних, соціальних і культурних прав, інтересів людини, які сприяють розвитку творчої активності й самостійності громадян, їх участі в управлінні державними та громадськими справами.

"Громадянська присяга херсонесців" - текст на мармуровій плиті, який зберігся практично повністю (за винятком частини прикінцевої фрази). До наукового обігу пам'ятку ввів В. В. Латишев, який датував її кінцем IV — початком III ст. до н. е. 

Присяга громадян Херсонеса
Клянусь Зевсом, Геєю, Геліосом, Дівою, богами і богинями олімпійськими, героями, що володіють містом, територією та укріпленнями херсонеситів. Я буду однодумним стосовно порятунку і свободи держави і громадян і не зраджу Херсонеса, Керкінітіди, Прекрасної гавані, ні інших укріплень, і решти території, якою херсонесити керують чи керували, не видам нічого й нікого, ні елліну, ні варвару, а оберігатиму все це для херсонеського народу. Я не порушу демократичного ладу і не дозволю цього зробити нікому, хто зраджує чи порушує, і не приховаю цього, але доведу до відома міських деміургів. Я служитиму народові і радитиму йому все найкраще і найсправедливіше для держави і громадян. Я оберігатиму для народу «састер» і не розголошуватиму нічого з потаємного ні елліну, ні варвару, що може завдати шкоди державі. Я не даватиму і не братиму дарів на шкоду державі і громадянам. Я не замишлятиму ніякої несправедливої справи проти будь-кого з громадян-невідступників, і не дозволю цього нікому, і не приховаю, а доведу до відома і на суді подам голос згідно із законами. Я не чинитиму змови ні проти херсонеської громади, ані проти будь-кого з громадян, хто не оголошений ворогом народу; коли я ввійшов з кимось у змову чи пов'язаний якоюсь клятвою чи обітницею, то не мені, що це порушив, нехай буде краще, а навпаки тому, хто дотримався клятви.  
[Електронний ресурс]. — Режим доступу : http://svitlytsia.crimea.ua/index.php?section=printa
ble&artID=4004 

Громадянське суспільство — суспільство громадян з високим рівнем економічних, соціальних, політичних, культурних і моральних рис, яке спільно з державою утворює розвинуті правові відносини; суспільство рівноправних громадян, яке не залежить від держави, але взаємодіє з нею заради спільного блага.

Групи промисловості "А" та "Б" - "А" - сукупність галузей промисловості, що виробляють засоби виробництва, в основному важка промисловість. "Б" - сукупність галузей промисловості, що виробляють предмети споживання, в основному легка і харчова промисловість.

Гуманізм — теорія і практика, в основі якої лежить ставлення до людини як до найвищої цінності, захист права особистості на свободу, щастя, всебічний розвиток і вияв своїх здібностей.

Гуманітарна катастрофа - попрання будь-яких прав людини, нищення людського суспільства.

Д

Данина — найдавніша форма оподаткування населення, яка в різних історичних епохах здійснювалася у формі прямого державного податку, військової контрибуції, феодальної ренти тощо.

"Дезінфекція" — термін, який застосовували нацисти щодо людей, які підлягали знищенню у газових камерах.

Декларація (лат. declaro — заявляю, оповіщаю) — офіційне проголошення державою, політичною партією, міжнародними, міждержавними організаціями головних принципів їхньої діяльності, програмних позицій, повідомлення про суттєву, принципову зміну в їхньому статусі.

"Декларація Бальфура" —документ, опублікований як лист міністра закордонних справ Великобританії лорда Артура Джеймса Бальфура (1848-1930) до відомого діяча сіоністського руху лорда В.Ротшильда 2 листопада 1917 р. У документі англійський уряд заявляв про свою підтримку ідеї встановити у Палестині національне вогнище (National Note) для єврейського народу, який би з часом став "центром національної культури і національного життя". Одночасно у декларації зазначалося, що повинні гарантуватися громадянські та релігійні права "неєврейських общин" у Палестині. У січні Декларацію Бальфура підтримали В.Вільсон, Ж.Клемансо і В.Е.Орландо, її текст було включено до Севрського мирного договору (1920 р.). Поява Декларації Бальфура дозволила Англії зберегти свій мандат над Палестиною (вона відмовилась включити Палестину до арабської держави короля Хусейна і передати її під міжнародне управління), затверджений Лігою Націй у 1922 р. Опублікування Декларації Бальфура викликало різкі протести арабського населення Палестини, яке становило 89%, що неодноразово переростали у масові криваві сутички (1925-1926, 1929 рр.).

Демагогія — форма свідомого введення в оману широких мас, спекуляція на реальних труднощах і проблемах, потребах і сподіваннях людей з метою досягнення політичного успіху.

Демографічна катастрофа — невідворотні зміни в демографічній ситуації на певній території чи в певній етнічній групі, які' проявляються у швидкому зменшенні чисельності, втраті генофонду тощо. Д.к. зумовлені масовим знищенням, етнічними чистками, природними катаклізмами.

Демографічна політика - цілеспрямована діяльність державних органів та інших соціальних інститутів у сфері регулювання процесів відтворення населення, покликана зберігати або змінювати тенденції динаміки чисельності, структури, розселення й якості населення. Вона розглядається як органічна частина соціальної політики, специфічна за своїми цілями і частково за методами їх досягнення, але узгоджена з іншими сферами, такими як регулювання умов зайнятості й праці, а також рівня життя і соціального забезпечення населення, освіта, охорона здоров'я, тощо.  

Демографічна революція – величезний стрибок у прирості населення.

Демократія (грец. demos — народ; cratos - влада) — форма державно-політичного устрою суспільства, яка ґрунтується на визнанні народу джерелом влади.

Денацифікація - система заходів, що проводилися після краху третього рейху, з метою очищення державного, суспільно-політичного та економічного життя Німеччини від наслідків нацистського режиму.

Депортація (лат. deportatio — вигнання, вислання) — примусове виселення з місця постійного проживання, навіть вигнання за межі держави, особи чи групи осіб, частини населення, визнаних правлячим режимом як соціальне небезпечні.

Депресія - фаза економічного циклу, що настає після кризи і характеризується недовантаженням підприємств, безробіттям, млявою торгівлею, тощо.

Держава — форма організації суспільства, носій публічної влади, сукупність взаємопов'язаних установ і організацій, які здійснюють управління суспільством від імені народу.

Держава демократична — тип держави, в якій народ є джерелом влади, де державні демократичні соціально-політичні інститути та демократичний тип політичної культури, які забезпечують органічне поєднання участі народу у вирішенні загальнодержавних справ із широкими громадянськими правами і свободами.

Держава правова — тип держави, основними ознаками якої є верховенство закону, поділ влади, правовий захист особи, юридична рівність громадянина й держави.

Держава соціальна — держава, що прагне до забезпечення кожному громадянину гідних умов існування, соціальної захищеності, співучасті в управлінні виробництвом, а в ідеалі — приблизно однакових життєвих шансів, можливостей для самореалізації особистості.

Державний суверенітет — верховенство державної влади всередині країни, зосередженість всієї повноти влади у державних органах, незалежність держави у зовнішньополітичній сфері.

Державний устрій — спосіб організації адміністративно-територіальної, національно-територіальної єдності держави, особливості відносин між її складовими.

Деспотизм — система державного устрою, необмежена монархія, яка характеризується абсолютним свавіллям влади та безправ'ям підданих; самовладдя, жорстоке придушення волевиявлення народу.

Десталінізація - процес ліквідації культу особи і сталінської політичної системи, створеної радянським лідером Йосипом Сталіним, відхід від сталінських норм життя суспільства: проведення реабілітації політичних в'язнів, поширення гласності, налагодження дружніх взаємовідносин з країнами світу, тощо.

Дике поле - доволі широка смуга між Кримським ханством і Литовським князівством (з 1569 р. - Річчю Посполитою), на яку не поширювалася нічия влада. За словами одного з кримських ханів, висловленими в листі до великого князя литовського (початок XVІ ст.): «То земля не моя і не твоя, лишень Богова». А земля ця буяла від розкошів рослинного світу і багатства світу тваринного.

Диктатура — нічим не обмежена влада особи, класу чи іншої соціальної групи в державі, регіоні, що спирається на силу, а також відповідний політичний режим (скажімо, диктатура пролетаріату); тимчасовий авторитарний режим, що вводиться на строк дії надзвичайних обставин для вжиття рішучих заходів, спрямованих на виведення країни з кризового стану (приміром, диктатура генерала Піночета в Чилі).

Диктатура Прімо де Рівери - політичний режим в Іспанії 1923 - 1930 рр. 13 вересня 1921 р. командувач каталонським військовим округом генерал Мігель Прімо де Рівера очолив антиурядовий путч. Сформувати новий урядовий кабінет король доручив Рівері. Прийшовши до влади, Рівера замість цивільного уряду створив військову директорію, запровадив сувору урядову цензуру, заборонив ІКП. У своїх діях він спирався на військових, яким надав ряд привілеїв. Водночас він почав репресії проти автономістських настроїв серед басків, каталонців та галісійців. В Іспанії було встановлено жорстокий авторитарний режим. Тиск демократичних сил, наростання загального невдоволення примусили диктатора замінити військову директорію цивільним урядом. Ліві партії вели проти режиму безперервну боротьбу. Зростав вплив профспілок. Знову по всій країні розгорнулися терористичні акти анархо-синдикалістів. Виявляло своє невдоволення безземельне селянство. Навіть середній клас почав відходити від диктатора. Прімо де Рівера гарячково шукав виходу з політичної кризи і навіть робив спроби демократизації режиму. Зокрема, він виступив за скликання Національної асамблеї, що мала виконувати роль кортесів парламенту, проте це не врятувало генерала. Навіть генерали-реакціонери розірвали стосунки з Ріверою, щоб не компрометувати себе. В січні 1930 р. Прімо де Рівера подав у відставку.

Диктатура пролетаріату - в марксистській теорії - політична влада робітничого класу, здійснювана ним у союзі з найбіднішим селянством та іншими пролетарськими прошарками населення.

Династія — кілька монархів з одного й того ж роду, які змінюють один одного на престолі з правом успадкування.

Директорія УНР — тимчасовий найвищий орган державної влади Української Народної Республіки, створений у листопаді 1918 р. для усунення від влади гетьмана П. Скоропадського.

Дисиденти — інакомислячі особи, які виступають проти існуючого державного (політичного) ладу певної країни, протистоять офіційній ідеології та політиці.

Дискредитація — умисне зганьблення чийогось імені, підрив довіри, приниження чиєїсь честі, гідності, авторитету. У політиці вживається як один із засобів боротьби з противниками, досягнення успіху в передвиборчих змаганнях.

Дискримінація - свідоме обмеження свободи діяльності учасників політичного процесу; часткове чи повне, тимчасове чи постійне позбавлення тих чи інших учасників політичного життя їхніх конституційних та інших прав і свобод.

Дискурс (лат. discursus бесіда, розмова) – мовна практика з чітко визначеними правилами, нормами та межами застосування. 

Складна єдність мовної практики і надмовних факторів (значима поведінка, що маніфестується в доступних почуттєвому сприйняттю формах), необхідних для розуміння тексту, єдність що дає уявлення про учасників спілкування, їхні установки й цілі, умови вироблення й сприйняття повідомлення. 

Мова, занурена в життя, у соціальний контекст. Істотна складова соціокультурної взаємодії.

Принципи, у відповідності з якими реальність класифікується й репрезентується в ті чи інші періоди часу.

Спосіб мислення, ідеологія і те, як вона виявляється словесно.

Дистрикт Галичина (округ Галичина) — адміністративно-тери­торіальна одиниця Польського генерал-губернаторства у 1941-1944 рр. Включала в себе території сучасних Львівської, Івано-Франківської і Тернопільської (без північних районів) областей.

Діаспора (грец. diaspora — розсіяння) — розселення по різних країнах народу, вигнаного обставинами, завойовниками або й власною владою за межі батьківщини; сукупність вихідців з якоїсь країни та їхніх нащадків, які проживають за її межами.

Доктрина - основоположний, керівний принцип діяльності держави у певній сфері суспільного життя.

Систематизоване філософське, політичне чи ідеологічне учення, сукупність принципів, концепцій.

Домініон - форма політичної системи, що існувала всередині Британської імперії і була проміжною формою між самоврядною колонією і суверенною державою, але з плином часу розвивалася до останньої. Першим британським домініоном була Канада, яка отримала такий статус у 1867. Потім з'явилися Австралія (1901), Нова Зеландія (1907), Ньюфаундленд (1907), Південно-Африканський Союз (1910) і Ірландська Вільна держава (1922).

Допоміжна поліція - збройні формування, що створювалися німецькими військами з місцевого населення для здійснення полі­цейських функцій. 

Древляни - союз східнослов’янських племен у 6-10 ст. на північ від р. Прип'ять, між рр. Случ і Тетерів. З кін. 9 ст. данники Київської Русі. Після Древлянського повстання цілком підлеглі Києву.

Дреговичі - союз східнослов’янських племен по р. Прип'ять і її лівих приток. З 10 ст. у Київській Русі.

Дружина — загін воїнів, об'єднаних навколо вождя племені, згодом князя, короля, збройні загони в Київській державі, які становили постійну військову силу, члени якої брали участь в управлінні князівством та особистим господарством князя.

Е

Евакуація — вивезення населення, поранених, полонених, а також матеріальних цінностей з місцевостей, що перебувають під загрозою нападу або загарбання ворогом, стихійного лиха. Радянське керівництво докладало спеціальних зусиль для евакуації єврейського населення.

Евіанська міжнародна конференція — відбулась 5 липня 1938 р. у французькому місті Евіан, на ній було розглянуто питання європейських євреїв. З'ясувалося, що жодна європейська країна не готова і не бажає прийняти єврейських біженців з Німеччини та Австрії. Тільки Англія погодилась прийняти 10 тисяч дітей без батьків.

Евтаназія - умисне прискорення смерті безнадійно хворої людини з метою припинення її страждань. 

Ексгумація — вскриття захоронення, вилучення останків для необхід­ного огляду з метою вивчення або розслідування злочину.

Ексклав - несуверенний район, відокремлений від основної території країни і оточений більш ніж однією державою (не є анклавом).

Експансія — розширення сфери впливу держав, громадських груп, організацій, здійснюване насильницькими або іншими подібними засобами.

Експлуатація - привласнення чужих результатів праці, неодмінний наслідок економічної діяльності людства.

Експорт - вивіз із митної території країни за кордон товарів і послуг без зобов'язання їхнього зворотного повернення. Факт експорту фіксується в момент перетину товаром митного кордону, надання послуг та ін. До експорту відносяться також вивіз товарів для переробки їх в іншій країні, перевезення товарів транзитом через іншу країну, вивіз привезених з іншої країни товарів для продажу їх у третій країні (реекспорт) і ін.

Експропріація — примусове (без відшкодування чи оплачуване) позбавлення власності однієї соціальної групи іншою.

Екстенсивний розвиток економіки - розвиток, пов'язаний з кількісним, а не якісним збільшенням, розширенням виробництва, освоєнням нових покладів корисних копалин, побудовою нових підприємств.

Екстремізм — в ідеології й політиці схильність до крайніх поглядів і способів досягнення певних цілей. Екстремісти виступають проти існуючих громадських структур та інститутів, намагаючись підірвати їхню стабільність, розхитати й ліквідувати їх силою заради своїх групових цілей.

Електорат - особи, що користуються правом голосу.

Еліта - група вибраних (теоретично найкращих) людей з різних верств суспільства, що здійснюють державну владу і (або) впливають на її здійснення.

Емансипація - розкріпачення, звільнення від залежності, гніту, скасування обмежень.

Емігрант - особа, що залишила добровільно чи примусово батьків­щину й виїхала в іншу країну на постійне чи тривале проживання.

Еміграція - виїзд громадян зі своєї країни в іншу на постійне проживання через політичні, економічні чи інші причини; сукупність емігрантів, що живуть в одній країні.

Енеоліт - період в історії людства, коли воно освоїло перший метал — мідь. Вона не витіснила камінь, але використання знарядь із неї сприяло піднесенню багатьох галузей виробництва. В цей період набувають поширення розвинене землеробство і скотарство, виникають перші ремісничі виробництва в галузях, які вимагають спеціальних знань, зокрема гончарстві, металургії та металообробці. Це період виникнення перших цивілізацій в Єгипті й на Близькому Сході. На території України енеоліт припадає на початок IV — середину III тис. до н.е. Це — утворення двох світів — землеробського та скотарського. До першого належали такі культури, як трипільська, лендельська, лійчастого посуду, кулястих амфор у лісостеповому Правобережжі, а до другого — середньостогівська, нижньомихайлівська, кеміобінська, ямна у степовій зоні.

Епос (грец. epos - слово, оповідання) - древні історико-героїчні пісні (билини), оповідання про події, передбачувані у минулому, що охоплює буття в його пластичній об’ємності, просторово-часовій протяжності і подієвої насиченості.

Епоха, доба (грец. epoche, буквально - зупинка), тривалий період часу в розвитку природи, суспільства, науки, що має якісь характерні особливості.

Ескалація - планомірне нарощування військової могутності держави, армії. Ескалація конфлікту - поступове нагнітання конфліктної ситуації.

Есхатологія (грец. eschatos останній) – учення про «кінець світу». Есхатологічний – просякнутий відчуттям близького кінця світу.

Етнічна катастрофа — невідворотні негативні зміни в етнічній групі (різке зменшення чисельності, втрата генофонду тощо), які можуть призвести до її загибелі. Е.к. зумовлені масовим знищенням, етнічними чистками, природними катаклізмами.

Етнічна чистка — система насильницьких заходів, яка передбачає виселення, знищення певної етнічної групи на певній території.

Етнонаціональні відносини — відносини між суб'єктами національно-етнічного розвитку— націями, народностями, національними групами та їх державними утвореннями.

Етнополітика – це сфера суспільного життя в багатонаціональних державах, до якої відносяться політичні взаємовідносини державної нації з етнічними групами всередині держави, а також етнічних груп між собою.

Етнос — позачасова, позатериторіальна, позадержавна спільнота людей, об'єднана спільним походженням, культурою, мовою, історією, традиціями та звичаями, самосвідомістю та етнонімом (назвою).

Етноцид - політика, спрямована проти конкретної національності з метою її повного знищення.


Є

"Єврейська резервація" — ідея концентрації єврейського населення на певній території. Спробами її реалізації стали "План Люблін" і "План Мадагаскар".

"Єврейське питання" - комплекс національних, релігійних, територіальних та ін. питань, які пов'язані з євреями.

Єврейський антифашистський комітет (ЄАК) — створений у лютому 1942 р. поряд з чотирма іншими комітетами (слов'янським, ученим, молодіжним, жіночим) при Совінформбюро. До нього увійшли видні представники єврейської інтелігенції. Очолив ЄАК Соломон Міхоелс. За період війни ЄАК провів три мітинги представ­ників єврейської громадськості, прийняв звернення "До братів євреїв всього світу", підготував для західних ЗМІ понад 20000 матеріалів. ЄАК ініціював приїзд Міхоелса до США (1943), де він, виступаючи на багатотисячних мітингах, закликав надати допомогу СРСР і пришвидшити відкриття Другого фронту. ЄАК видавав періодичний орган на ідиш - газету "Ейникайт" ("Єднання"). На початку 1948 р. Міхоелса було вбито в Мінську співробітниками органів держбезпеки. 20 листопада 1948 р. ЄАК було розпущено, архів конфісковано МДБ. Наприкінці 40-х років було сфабриковано справу про ЄАК, проведено закритий судовий процес (липень 1952 р.) 13 з 15 підсудних було розстріляно.

Єврейський відділ СД (відділ II 112) - створений у 1935 р., займався виключно єврейським питанням. Керівником відділу став етнічний єврей Адольф Ейхман.

Єврейський фактор - комплекс політичних, соціальних, економічних впливів, пов'язаних з існуванням єврейських громад у різних країнах світу. 

Ж

Жандармерія — частина німецької поліції, що виконувала поліцейські функції в сільській місцевості.

Жертва — особа, яка стала об'єктом переслідування, знищення тощо.

Жертовність - форма прояву людської гідності, яка виражається у здатності пожертвувати найдорожчим заради загальнолюдських ідеалів.

Жид (з італ. giudeo, з лат. judaeus — від гебр. імені Юда) — назва євреїв.

 

Жидівська поліція - загони, які створювались для підтримання внутрішнього порядку в гетто. 

Життєвий простір - термін, яким німецькі націоналісти кінця XIX -початку XX ст., а також нацисти використовували для позначення територій на сході Європи життєво необхідних для існуван­ня німецької нації, рейху. 

З

Загальнолюдські цінності - сукупність створених окремими народами матеріальних і духовних цінностей, які безцінні, але значущі для кожної людини, оскільки є надбанням усього людства.

Закарпаття — історична назва українських етнічних земель, розташованих на південних схилах Карпатських гір та в басейні р. Тиси. Нині — територія Закарпатської області.

Заколот — таємна змова вузького кола осіб з метою здійснити збройне повалення існуючої влади або примусити її прийняти потрібне рішення.

Закон — нормативно-правовий акт, що приймається з ключових питань суспільного, державного життя і має вищу юридичну силу.

Заручники — особи, які використовуються як гаранти виконання певних вимог чи розпоряджень окупаційної адміністрації.

Земельні стрільці - тилові охоронні частини у нацистській Німеччині, укомплектовані військовослужбовцями непридатними до стройової служби в регулярних частинах.

Земства — органи місцевого (земського) самоврядування, створені, згідно з земською реформою 1864 р., у більшості губерній Європейської Росії, в т. ч. України. Юридичне вони були загальностановими виборними органами з розпорядчими (земські зібрання) та виконавчими (земські управи) функціями. Займалися питаннями місцевого господарства, медицини, народної освіти, місцевого зв'язку, страхування, статистики. Скасовані у 1918 р.

Злочин - суспільно небезпечна, протиправна, карна, винна діяльність або бездіяльність. Злочин проти людяності — злочинні дії окремих осіб, організацій, партій, держав, які тягли за собою величезні людські жертви.

Знання - перевірені практикою результати навколишнього світу, його істинне відбиття у свідомості людини.

Зондеркоманда — спеціальна команда; команда СД чи СС, яка діяла в тилу певної армії, здійснюючи захист тилової території від терористичних і диверсійних груп. 

Зрада — перехід на бік ворога; віроломство; зрадництво; відмова від своїх переконань.

І

Ідеологія — система концептуально оформлених уявлень, ідей і поглядів на політичне життя, яка відображає інтереси, світогляд, ідеали, умонастрій людей, класів, націй, суспільства, політичних партій, громадських рухів та інших суб'єктів політики.

Іманентний - внутрішньо притаманний предметам або явищам, той, що випливає з їхньої природи.

Імперіалізм - термін, який переважно використовують для харак­теристики періоду історії кінця XIX - початку XX ст. Період історії індустріального суспільства, пов'язаний з існуванням особливої форми індустріального суспільства. Формування світової системи господарства на основі експансії європейського капіталу нерідко здійснювалося насильницькими методами. На зламі ХІХ-ХХ ст. завершився процес створення колоніальних імперій. Вони стали основною ознакою великих держав — Великобританії, Франції, Німеччини, США, Росії, Японії.

Ці нові явища в розвитку країн стали підґрунтям створення різних економічних і політичних теорій, які прагнули пояснювати те, що діється в світі. Спочатку І. ототожнювався з імперіалістичною, тобто загарбницькою політикою великих держав. Англійський економіст Дж. Гобон у книзі "Імперіалізм" (1902) описав нові особливості розвитку індустріального суспільства. Він відзначив, що Англія почала отримувати прибуток від вивозу капіталу у 5 разів більший, ніж від експорту товарів. Також він дійшов висновку, що фінансисти прагнуть і політичного диктату в країнах, де знаходяться найприбутковіші капіталовкладення. Банки, не докладаючи ніяких зусиль для розвитку промисловості, отримували значні прибутки, надаючи позики іноземним державам. Зовнішня політики Англії та Франції сприяла забезпеченню ринків для вигідного вкладення капіталів. Отож, колоніальна експансія була безпосередньо зв'язана з переростанням промислових груп (монополій) у держави-кредитори. Розуміння сутності І. прагнули розширити німецький соціал-демократ Р. Гільфердінг і російський соціал-демократ В. Ленін. Останній, зокрема, зробив висновок, що імперіалізм - це найвища та остання стадія капіталізму, коли особливо посилюється нерівномірність розвитку держав та зростає їхня агресивність. Він сформулював основні ознаки імперіалізму: 1) концентрація виробництва і капіталу, яка дійшла до такого високого ступеня розвитку, що створила монополії, які відіграють вирішальну роль у господарському житті; 2) злиття банкового капіталу з промисловим і створення на базі цього «фінансового капіталу», фінансової олігархії; 3) вивіз капіталу, на відміну від вивозу товарів, набуває надто важливого значення; 4) утворюються міжнародні монополістичні союзи капіталістів, що ділять світ, і 5) закінчено тери­торіальний поділ землі найбільшими капіталістичними державами» (Ленін В. І. Повне зібр. тв. - Т. 27. - С. 363). У повному обсязі ці ознаки були притаманні лише групі великих держав. До того ж, ринкове господарство індустріального суспільства виявило значний потенціал пристосування до змінних умов життя, і період імперіалістичної експансії не став останньою стадією його розвитку. Але В.Ленін, не бажаючи скорегувати свої висновки згідно з реаліями життя, використав їх для виправдання необхідності здійснення революції в Росії, як «найслабшої в ланцюгу імперіалістичних держав».

Імперія — велика держава, що складається з метрополії та підпорядкованих центральній владі держав, народів, які примусово інтегровані до єдиної системи політичних, економічних, соціальних та культурних взаємозв'язків. І. виникають внаслідок загарбання територій, колонізації, експансії, інших форм розширення впливу наддержави.

Імпічмент -  в конституціях деяких держав процедура притягнення до суду парламенту вищих посадових осіб держави. Результатом імпічменту, як правило є дострокове припинення повноважень президента або іншого посадовця і усунення його з посади. При імпічменті голови держави таке рішення приймається конституційною більшістю парламенту. Різні країни окремо визначають процедуру імпічменту відповідно до власного законодавства. У демократичних державах імпічмент є одним з елементів контролю над владою країни і необхідний для збереження стабільності суспільного і конституційного ладу. Імпічмент є також засобом недопущення авторитаризму і механізмом гарантування національної безпеки.

Інавгурація (лат. inauguro - присвячую) - 1) урочиста процедура вступу на посаду знову обраного глави держави, головним моментом якої є складання ним присяги; 2) процедура урочистого відкриття пам'ятника, виставки, тощо.

Індустріалізація - історичний процес техніко-економічного переходу від аграрного до промислових способів суспільного виробництва, який проходить через машинну стадію виробництва товарів і послуг. Поняття Індустріалізації використовується для позначення історичної епохи європейської промислової революції, яка почалась в другій половині 18 ст. в Англії. Пізніше вона поступово поширилася на інші країни Європи та Північної Америки. В Азії та Латинській Америці з середини 20-го століття.

В СРСР індустріалізація, як керована урядом зверху реформа, була оголошена і проведена в 30-х роках 20 століття і означала, на відміну від загальноприйнятого значення поняття — комплекс заходів з прискореного розвитку промисловості, вжитих ВКП(б) у період другої половини 20-х до кінця 30-х років.

Інспірація — підбурювання, спонукання до певних дій.

Інститут держави - відносно відокремлена частина державної структури, що має певну автономію. Види інститутів держави: 1) за структурно-функціональним принципом - організаційні (інститут президента, інститут парламенту); функціональні (інститут референдуму, інститут адміністративного контролю, інститут державної влади); 2) за ступенем складності: прості - не можуть бути розділені на більш дрібні інститути (інститут надзвичайного стану, інститут адміністративного контролю, інститут референдуму, інститут парламентської відповідальності уряду); комплексні - складаються з декількох підінститутів, що, у свою чергу, можуть бути інститутами для спадного дроблення (інститут форми держави включає підінститути: форма правління, форма устрою, форма режиму; інститут державного суверенітету - повнота і верховенство всередині держави, незалежність і рівноправність ззовні; інститут представника держави на місцях - губернатор, префект, тощо); 3) за пріоритетністю положення: основні (наприклад, інститут державної влади); похідні - приналежні основним, які виникають з них або примикають до них (наприклад, інститут державного суверенітету, інститут представника глави держави на місцях); 4) за принципом "поділу влади" (за галузями влади): інститути законодавчої влади (парламент, референдум, тощо); інститути виконавчої влади (монарх, президент, уряд, виконавчі органи влади на місцях); інститути судової влади (загальні суди, надзвичайні суди, спеціалізовані суди, судова відповідальність, судовий контроль, тощо).

Інституціоналізм - напрям політики, що вважає "інституцію" (сім'ю, партію, державу тощо) основою розгляду проблем суспільства, держави.

Інституція — певна форма організації, регулювання суспільного життя, діяльності й поведінки людей; сукупність соціальних норм, зразків поведінки та діяльності.

Інтеграція — процес зближення, об'єднання економік, соціальних інституцій певних територій, держав і упорядкування та узгодження їх діяльності в багатьох сферах діяльності.

Інтенсивний розвиток економіки - розвиток, пов'язаний із збільшенням продуктивності праці на існуючих підприємствах. Зростання обсягу виробництва відбувається внаслідок впровадження досягнень НТР, підвищення рівня  й організації виробництва та управління, ефективного використання технічних, матеріальних і трудових ресурсів.

Інтервенція - втручання однієї чи кількох держав у внутрішні справи іншої або її відносини з третьою державою. І. буває військова, економічна, дипломатична. Всі види І. заборонені міжнародним правом і несумісні зі Статутом ООН.

Інтернаціоналізм - ідеологічна і суспільно-політична течія, що відстоює концепцію співпраці вільних і рівноправних національних спільнот.

Інтернування - 1) затримання і роззброєння нейтральною держа­вою військ воюючих держав, що вступили на її територію; 2) затри­мання однією з воюючих держав громадян ворожої сторони, які мешкають на її території, до закінчення війни.

Інфляція — переповнення каналів грошового обігу масою надлишкових паперових грошей, що викликає знецінення їх, зростання цін на предмети першої потреби, зниження валютного курсу, падіння реальної заробітної плати.

Ірраціоналізм - (від латів. (латинський) irrationalis — безрозсудний), позначення ідеалістичних течій у філософії, які, в протилежність раціоналізму, обмежують або заперечують можливості розуму в процесі пізнання і роблять основою світобачення щось ірраціональне, тобто недоступне розуму, затверджуючи алогічний і ірраціональний характер самого буття. Поняття «ірраціоналізм» об'єднує різнорідні філософські системи і напрями, що висувають на перший план ті або інші позараціональні аспекти духовного життя людини: волю (у волюнтаризмі), безпосереднє споглядання, відчуття, інтуїцію (в інтуїтивізмі ), містичне «осяяння», уява, інстинкт, «несвідоме» і тому подібне. Ірраціоналістичними за своїм змістом є всі релігійні і релігійно-філософські учення, хоча в своєму подальшому тлумаченні вони і використовують форми раціонального мислення.

Іррідента - рух національних груп, відірваних від свого народу, що прагнуть до возз'єднання з ним.

Історизму принцип – науковий принцип, який передбачає розгляд історичних фактів у конкретному історичному середовищі, в динаміці їх розвитку.

Історичне джерело - те, що безпосередньо відображає історичний процес, що дає можливість вивчати минуле, тобто все, створене раніше людським суспільством і збережене до наших днів у вигляді предметів матеріальної й духовної культури, фактів, ідеології, звичаїв, мови - усної й писемної. У традиційному джерелознавстві визначено вісім основних типів історичних джерел:
1) джерела писемні;
2) речові;
3) усні (фольклорні);
4) етнографічні;
5) явища мови;
6) фотодокументи;
7) кінодокументи;
8) фонодокументи.
У новітній академічній енциклопедії історії України історичні джерела поділяють на такі категорії:
1) документальні;
2) вербальні;
3) зображальні;
4) оповідні;
5) особливого походження;
6) речові;
7) масові.
Ці категорії не є строго визначеними, тож ті самі джерела можуть належати до різних категорій. 

Історіографія (грец. «історія» та «пишу») – 1) сукупність «вторинних текстів» з якогось конкретного історичного питання; 2) наука, яка вивчає специфіку та закономірності провадження історичних досліджень, особливості творчої праці істориків, тобто – наука про історичну науку.

Історіософія (грец. historia та sophia мудрість)- сукупність суспільно-світоглядних ідей, які складають ціннісний каркас в філософському осмисленні історії. 

Історія - (греч. historia - розповідь про минуле, про пізнане), процес розвитку природи і суспільства; комплекс суспільних, гуманітарних і інших наук (історична наука), що вивчають минуле людства у всій його конкретності і різноманітті. Досліджує факти, події і процеси на базі історичних джерел.

Іудаїзм (юдаїзм) - монотеїстична релігія, яка розповсюджена, голов­ним чином, серед євреїв. Склався наприкінці II - на початку І тис. до н.е. Характерним є віра в єдиного Бога Ягве і Месію (Спасителя), в богообраність єврейського народу.

Жидо-більшовизм - поняття, який використовувався німецькою, а також і ін. пропагандою. Стверджувалось, що ідеї комунізму є справою рук євреїв з метою підкорення світу своїй владі. Підставою для такого твердження стало те, що теоре­тики марксизму, а також лідери російського більшовизму були за національністю євреями.

К

Кам’янецька Січ - соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на р. Кам’янець у 1709-1711 роках.

Капіталізм - суспільний лад, економічна система виробництва та розподілу, заснована на принципах приватної власності, особистої ініціативності, раціональності та ефективності використання наявних ресурсів, максимізації прибутку (капіталу).

В іншому визначенні під капіталізмом розуміється суспільство, в якому існують такі риси, що виступають всеохопним принципом не тільки економічних, але і політичних та інших вимірів суспільних відносин: наявність приватної власності (включно на засоби виробництва); метою господарювання є максимізація доходів і користі; господарська діяльність здійснюється завдяки ринкам і системі цін. Мануфактури, поділ праці, машинне виробництво є похідними від капіталізму формами і не відображають його сутність.Сут ність капіталізму в економічному примусі до праці — кожна людина має право продавати роботодавцю свою робочу силу. В ідеалі основний принцип капіталізму — laissez-faire (дозвольте робити), хоча чистого капіталістичного суспільства ніколи не існувало —держава завжди накладала обмеження на ринок і зберігала за собою право як накладати обмеження на виробничі відносини, так і застосовувати неекономічний примус. В сучасних капіталістичних країнах держава бачить свою роль у встановленні законодавчої бази та юридичних рамок, в яких здійснюється виробництво і торгівля. Капіталізм заснований на способі розподілу, при якому продукт виробництва належить капіталісту — власнику засобів виробництва.

Капіталізм протиставляється централізовано планованій економіці. Історично, капіталізм, як спосіб виробництва, прийшов на заміну феодалізму.

Капітуляція - припинення збройного опору однієї з воюючих сторін і здача збройних сил противнику.

Капо — в'язень концтабору, який відповідав за працю бригади в'язнів (приводив її на місце роботи, слідкував за порядком, виконанням завдання тощо).

Київська Русь – ранньофеодальна східнослов‘янська держава IX-XII ст. з центром у Києві, культура якої має світове значення. З середини XII ст. в результаті феодальної роздробленості розпадається на декілька самостійних князівств.

Коаліція — об'єднання, союз на добровільних засадах держав, групи держав, політичних партій тощо для досягнення спільної мети (наприклад, для формування уряду та участі в ньому).

Колабораціонізм - явище, яке притаманне періоду Другої світової війни. Співробітництво урядів, окремих осіб з окупантами.

Колективізація - процес докорінної преребудови аграрного сектора, ініційований більшовицьким керівництвм наприкінці 1920-х рр. Передбачав перетворення дрібних індивідуальних селянських господарств на колективні підприємства (колгоспи( для встановлення цілковитого контролю держави за сільськогосподарським виробництвом і використання його ресурсів та потенціалу для модернізації всього господарства. У більшовицькій моделі побудови соціалізму в одні країні домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в тому, щоб дати необхідну кількість хліба для експорту, зростаючих промислових центрів і армії, а також забезпечити промисловість необхідною кількістю робочих рук і технічною сировиною. Допомогти вирішити ці завдання  могла кооперація, яка була звичною, традиційною формою селянської співпраці ще з дореволюційних часів. Рішення 15-го з'їзду більшовицької партії (1927) формально передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації. Принципова зміна орієнтирів почалася після поїздки Й.Сталіна до Сибіру і вжиття надзвичайних заходів під час заготівлі хліба у лютому 1928 р. "Уральсько-сибірський" метод хлібозаготівель базувався на принципі самообкладання, з допомогою якого село фактично розколювалося за майновою ознакою. Сталін і його оточення були переконані в тому, що потреби індустріалізації простіше і гарантованіше  можна задовольнити, спираючись не на 25 - 30 млн. індивідуальних селянських господарств, а на 200 - 300 тис. колгоспів. На цьому грунті визріла думка про кардинальну зміну вектора залежності : не держава мусила залежати від значної кількості неконтрольованих індивідуальних селянських господарств, а сконцентровані у великі спільні господарства селяни мусили перебувати у залежності від державних структур. Восени 1928 року в Україні було колективізовано лише 4% селянського землекористування. Переходом до політики суцільної колективізації 1929 р. покладено початок кардинальним змінам у сільському господарстві. Селян почали насильно зганяти до колгоспів. Основну протидію цей процес викликав з боку заможного селянства, яке отримало назву "куркулів". ТОму колективізація супроводжувалася "політикою ліквідації куркульського класу". Перша хвиля розкуркулення прокотилася Україною у січні - березні 1930 р. і охопила 309 районів, де налічувалося 2524 тис. селянських господарств. За станом на 10 березня під розкуркулення підпало 61887 господарств, тобто 2,5%. Селянство чинило опір сталінській політиці: на селі лише з січня до червня 1930 р. зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади. У Херсонському, Кам'янець-Подільському, Вінницькому, Чернігівському, Одеському, Дніпропетровському округах відбулися збройні виступи селян. За деякими підрахунками, 1930 р. в Україні кількість учасників селянських повстань перевищила 40 тис. Збагнувши, що ситуація може стати некерованою, Сталін 2 березня 1930 р. у "Правді" опублікував статтю "Запаморочення від успіхів", в якій у "перегинах" процесу колективізації зинуватив місцеву владу. Почався масовий відхід селян із колгоспів. За сто днів після публікації статті з колгоспів вийшло 1594 тис. господарств. У відповідь на це - тих, хто виходив із колгоспів й повертався до індивідуального господарювання, чекали підвищені податки, їм відводилися гірші землі, не поверталися худоба й реманент, а колгоспникам держава гарантувала пільги та кредити.  Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше 1/3 селянських дворів (виходили переважно середняцькі господарства). Однак уже у вересні 1930 р. ЦК ВКП (б) розіслав по республіках директивного листа "Про колективізацію", відповідно до якого Україна мала подвоїти рівень усуспільнення і протягом 1931 р. в основному закінчити суцільну колективізацію. Ще швидшими темпами й жорстокішими методами проводилося "розкуркулення". Протягом 1930 р. з України було депортовано майже 75 тис. селянських родин, а до червня 1931 р. - 23,5 тис. (за роки колективізації було експропрійовано понад 200 тис. селянських господарств). У грудні 1932 року було введено "внутрішній паспорт", що практично не даваломожливості без дозволу місцевої влади переїхати до міста не тільки "куркулям", але й бідним селянам. Це рішення офіційної влади практично знов закріпачувало селянина. У 1932 р. колгоспи об'єднували майже 70% селянських господарств, 80% посівних площ республіки. 1937 р. в УРСР налічувалося 27,3 тис. колгоспів, які об'єднували 96,1% селянських дворів. За привабливим, на перший погляд, фасадом колгоспного ладу на початку 1930-х рр. визрівала жахлива трагедія - спустошливий голод, жертвами якого стали мільйони селян. Форсовані темпи колективізації та переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків - дезорганізації та деградації сільськогосподарського сектора на початку 1930-х рр. За період 1929 - 32 рр. в Україні поголів'я великої рогатої худоби скоротилося на 41,8%, коней - на 33,3%, свиней - на 62,3%, овець - на 74%. Річний валовий збір зернових культур в СРСР 1933 і 1934 рр. становив 680 млн. ц. (найнижчі показники після голодного 1921 р.). 1933 р. Сталін, намагаючись уникнути економічної катастрофи, відмовився від прискорених темпів індустріалізації та від безконтрольного вилучення зерна, безрозмірної продрозверстки. За таких умов колгоспи поступово почали виходили з кризи. У 1933 р. з України поставки зерна державі сягнули 317 млн. п. хліба, у 1935 р. - 462 млн., а в 1937  - 496 млн.п. У 1935 р. в містах було скасовано карткову систему (запроваджена у 1928 р.) Головним наслідком колективізації став індустріальний стрибок, за який заплачено жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалими деградацією та дезорганізацією аграрного сектора.

Командно-адміністративні методи управління — сукупність форм і методів управління суспільством, згідно з якими діяльність людей стимулюється переважно засобами адміністративного примусу, а всі фази управлінського циклу — прийняття рішення, організація виконання, контроль за виконанням рішення — ініціюються та здійснюються засобами жорсткого централізму, обмеженням процесів самоврядування на всіх рівнях.

Комендант — військовий начальник, що наглядає за правильністю відбування гарнізонної служби, дисципліною військових і т. ін. у населених пунктах і військових таборах, а також забезпечує їхню охорону (оборону) й нормальну діяльність різних служб.

Комендантська година - проміжок часу, впродовж якого діють спеціальні розпорядження, які обмежують пересування населення, за порушення яких передбачені серйозні покарання, аж до розстрілу. Як правило, К.г. запроваджується у вечірній та нічний час.

Комісар — 1) державний чиновник з особливими повноваженнями, або в деяких країнах тимчасовий виконавець обов'язків за доручен­ням уряду замість виборного органу. 2) У Червоній армії посадовець, який виконує ідеологічні функції виховання у комуністичному дусі і контролю за лояльністю особового складу радянській владі і комуністичній партії.

Компенсація — відшкодування, винагорода за що-небудь, а також сума, яку сплачують як відшкодування, винагороду. 

Конвенція - міжнародна угода, договір.

Консеквенція - висновок, результат, послідовність.

Консенсус — згода між суб'єктами політики з певних питань на основі базових цінностей і норм, спільних для всіх основних соціальних та політичних груп суспільства; прийняття рішень без голосування за виявленням всезагальної згоди.

Консерватизм — політична ідеологія і практика суспільно-політичного життя, зорієнтована на збереження і підтримання існуючих форм соціальної структури, традиційних цінностей і морально-правових засад.

Конспірація — заходи, яких уживає нелегальна організація для збереження в таємниці своєї діяльності, а також своїх членів; суворе дотримання таємниці.

Конституція — основний закон держави, що закріплює суспільний і державний устрій, порядок утворення, принципи організації та діяльності державних органів, виборчу систему, основні права та обов'язки громадян.

Континуум (лат. continuus - безперервний, суцільний) - безперервна сукупність. 

Контрибуція — примусові грошові або натуральні побори з населення; грошова сума, яку за умовами мирного договору держава-переможниця стягує з переможеної держави.

Конфедерація — союз суверенних держав, які зберігають незалежність і об'єднані для досягнення певних спільних цілей (переважно зовнішньополітичних, воєнних), для координації своїх дій.

Конфесія - (від лат. - confessio) віросповідання. З виникненням різних плинів протестантизму конфесіями стали називати релігійні громади (церкви), зв'язані спільністю віровчення, так само як відповідні "символічні книги", що фіксують це віровчення (наприклад, Ауґсбурґське сповідання, чи конфесія, 1530 р., та інші).

Конфіскація - примусове і безвідплатне вилучення майна на користь держави в результаті адміністративного чи судового рішення.

Конформізм — пристосовництво, пасивне беззаперечне прийняття існуючих порядків, пануючих ідей і цінностей, стандартів поведінки, норм, правил, безумовне схиляння перед авторитетами.

Концентраційний табір (концтабір) — місце для ізоляції і утримання "небажаних елементів", переважно у нелюдських умовах, які оголошувалися ворогами режиму. Установи в нацистській Німеччині і окупованих нею країнах. Вперше офіційно згадуються в Німеччині у 1933 р. Місце превентивного ув'язнення людей з мотивів політичного, національного та релігійного характеру, в якому вони опинялися за рішенням державної таємної поліції - гестапо, без слідства і суду, без встановлення терміну, з особливо жорстоким режимом утримання (ізоляції), і з метою поступового знищення в'язнів непосильною каторжною працею, голодом, екзекуціями, торту­рами, вбивствами і стратами; підпорядковане інспекції концентра­ційних таборів Третього Рейху з характерними ознаками: повна ізоляція в'язнів; реєстрація ув'язнених та запровадження спеціаль­ного одягу і системи розпізнавальних знаків і номерів; охорона військами СС; використання праці ув'язнених головною службою господарського управління СС; незастосування превентивного ув'язнення як покарання або як заміна тюремного ув'язнення. Фахівці нараховують за нацистською класифікацією понад 60 видів таборів: перевиховання, інтернування, трудові, каторжні, для військовополонених, заручників тощо. Наслідком поєднання системи таборів з політикою масового вбивства стала поява таборів смерті. За класичною моделлю до К.т. на території України відносяться тільки табори у Львові (Янівський) та у Києві (Сирецький). За підрахунками істориків, всього на території Європи нацистами було створено 1634 К.т. зі своїми супутниками й 900 трудових таборів.

Коренізація — політика, яку проводили більшовики з 1923 р., спрямована на підготовку, виховання й висування кадрів корінної національності, врахування національних факторів при формуванні державного апарату, організацію культурно-освітніх закладів, видання преси мовами корінних національностей.

Корупція — підкупність, продажність, хабарництво державних посадових осіб, політичних і громадських діячів, урядовців та високопоставлених чиновників.

Космополітизм — ідеологія світового громадянства, яка надає другорядне - національним проблемам. Система поглядів К. передбачає розширення поняття «вітчизна» на весь світ.  Термін К. часто використовувался стосовно  євреїв.

Крейс — адміністративно-територіальна одиниця Польського генерал-губернаторства. На чолі К. стояв крейсгауптман — німецький чиновник.

Крематорій — особливо обладнана будівля, призначена для кремації спалювання тіл померлих в особливих печах. К. були елементом технічного оснащення нацистських концтаборів і, зокрема, таборів смерті. Патент на будівництво першого К. в таборі смерті Освєнцім було видано 26 жовтня 1942 р. Він передбачав створення "безпе­ребійно працюючої печі масового використання для спалення 2 тис. трупів" за один раз.

Кривичі - союз східнослов’янських племен у 6-10 ст. у верхів'ях Західної Двіни, Дніпра, Волги. Займалися землеробством, скотарством, ремеслом. Головні міста: Смоленськ, Полоцьк, Ізборськ. З 9 ст. — у Київській Русі, увійшли до складу давньоруської народності. У 11-12 ст. територія Кривичів — у Смоленськом і Полоцьком князівствах, північно-західна частина — у Новгородських володіннях.

Крим – середньовічна тюркська назва, походить від «Кирим» – рів, фортеця – назви першої кримськотатарської столиці ХІІІ ст. у колишньому Солхаті (сучасний Старий Крим); стародавня грецька назва Криму – Таврика чи Таврида – походить від імені місцевого варварського народу таврів; іноді греки користувалися назвою (Великий) Херсонес, тобто попросту «Півострів».

Ксенофобія - негативна емоціональна реакція на чужинців, ворожість щодо них.

Культ особи — єдиновладдя тоталітарного типу, часто релігійного характеру, що означає раболіпство, сліпе поклоніння «божеству».

Л

Латеранські угоди - система договорів між італійською державою і Святим Престолом. Призвели до правового врегулювання взаємних претензій між Італією та Святим Престолом, до вирішення «Римського питання», що існувало з 1870 року; визначили права і привілеї Католицької Церкви, її становище в Італійському королівстві. Підписані 11 лютого 1929 року у Латеранському Апостольському Палаці (Palazzo Laterano) кардиналом П'єтро Гаспаррі (Держсекретарем) і прем'єр-міністром Італії Б. Муссоліні, що діяли від імені короля Віктора Еммануїла III.
Латеранські угоди складаються з трьох частин – договору, фінансової конвенції та конкордату. Договір визнає католицтво «єдиною державною релігією» Італії (ст. 1); світський суверенітет Святого Престолу, включаючи міжнародні справи (ст. 2); передбачає формальне визнання за Ватиканом статусу суверенної території, керованої Святим Престолом, формально називаючи Ватикан – Містом Ватикан (Citta del Vaticano), межі якого визначаються планом, доданим до договору (ст. 3).
Низка статей регулює адміністративні питання, положення про спеціальне громадянство для підданих Святого Престолу, дипломатичному корпусі при Святому Престолі і т. д. Фінансова конвенція передбачає виплату Італією Святому Престолу 750 млн. лір у 5%-х цінних паперах (ст. 1); натомість Святий Престіл відмовляється від фінансових претензій до Італії, що з'явилися в результаті утворення італійської держави (ст. 2) (малося на увазі збройне захоплення території Папської держави військами Короля Сардинського Віктора Еммануїла Савойського у 1870 році та проголошення Королівства Італія у 1871 році).
Конкордат визначає права і привілеї Католицької Церкви в Італії, держава оголошує неробочими днями 10 церковних свят, а також неділі (ст. 11); єпископи зобов'язуються присягати на вірність Королю Італії, як главі держави (ст. 20). Інші статті передбачають широке залучення духовенства до системи освіти Італії, визнають організацію «Католицька Акція» і т. д.
У 1969 році Палата Депутатів прийняла закон, що дозволяв розлучення; цей закон фактично скасовував ст. 34 конкордату.
Угоди були переглянуті у 1984 році, в основному в частині того, що католицтво є державною релігією Італії.

"Лебенсборн" букв.: "Джерело життя") — розроблена Гімлером програма "перетворення німецької нації у расу панів шляхом селекції". Центральним пунктом програми була забо­рона на "змішані шлюби", а також наказ німецьким жінкам "народ­жувати дітей незалежно від того, народжені вони у шлюбі чи поза шлюбом". Над жінками встановлювався жорстокий медичний нагляд. Також програма передбачала вилучення дітей, що "відпо­відають вимогам расової чистоти", на окупованих територіях. Загалом було вилучено декілька сот тисяч дітей у Прибалтиці, Чехії, Польщі.

Легітимація – процес здобуття суспільного визнання та підтримки соціальними та політичними суб’єктами. 

Легітимація політична (лат. legitimus — законний, правомірний) — пояснення, обґрунтування та виправдання політики за допомогою певної сукупності принципів, процедур, технік і стратегій, що забезпечують згоду з нею або, принаймні, відсутність серйозної протидії їй; соціальне визнання політики та розширення її підтримки завдяки досягненню нею відповідності загальній волі народу.

Легітимність – соціальне визнання, виправданість, обґрунтованість та значущість складових соціально-політичних процесів. 

Лейхенкоммандо - спеціальні команди, що існували в "таборах смерті". їх завданням був збір трупів у бараках і їх захоронення. Л. формувалися з числа в'язнів, яким надавались певні привілеї і примарні надії на виживання.

Лібералізм — політична та ідеологічна течія, що об'єднує прихильників парламентського ладу, вільного підприємництва та демократичних свобод і обмежує сфери діяльності держави.

Лівобережна Україна (Лівобережжя) — історико-географічна назва українських земель, що охоплюють територію сучасних Чернігівської, Полтавської, західних районів Сумської, східної частини Київської, Черкаської областей.

Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства Литовського, що діяли на захоплених ним українських землях в XVI — першій половині XIX ст.

Лоббі (від англ. Lobby - кулуари парламенту, де депутати можуть спілкуватися зі сторонніми) — група депутатів, що знаходиться під впливом окремих осіб, організацій, впливових суспільних груп, сил, які впливають на процес прийняття рішень у парламенті.

Люблінська унія 1569 р. – договір про об’єднання Великого Литовського князівства з Польщею в одну державу – Річ Посполиту. В результаті унії до Польщі відійшло ряд українських земель, посилились процеси полонізації та покатоличення українців, що призвело до загострення національно-визвольних змагань українського народу.

М

"Майн кампф" ("Меіn Каmрf", "Моя боротьба") - книга А.Гітлера, написана у 1924 р. під час перебування Гітлера у в'язниці. Видана у двох томах - 1925 і 1927 рр. Мала досить великий успіх. До 1933 р. було розпродано 5,5 млн. примірників. Перекладено на 11 мов. 

Макроліти (від грец. makros - великий і lithos - камінь) - масивні, грубо оббиті кам'яні знаряддя, поширені в епоху палеоліту.

Мандатна (підмандатна) територія - загальна назва колишніх колоній Німеччини та окремих володінь Османської імперії, які були передані після першої світової війни Лігою Націй в управління країнам переможцям на основі особливого документу - мандата. У 1946 р. цей порядок був замінений системою опіки ООН.

Мануфактура - 1) форма промислового виробництва, яка історично передувала машинній промисловості; характеризується ремісничою технікою і поділом праці; 2) назва деяких текстильних підприємств в Україні та в інших країнах.  

Масонство — вільні каменярі; релігійно-етичне вчення, що виникло на початку XVIII ст. в Англії. Поширилось серед правлячих і привілейованих прошарків суспільства. Назва, організація, ритуал були запозичені масонами у середньовічних цехів будівельників-каменярів, а також від лицарських і містичних орденів. М. прагнули до створення таємної всесвітньої організації з метою мирного об'єднання всього людства у братерський союз. Грали значну роль у політичному і громадському житті у XVIII — на початку XX ст.

Матріархат - ранній період у розвитку первісного ладу (від палеоліту до розвинутого неоліту), який характеризувався наявністю материнського роду і рівноправним з чоловіком, а пізніше провідним становищем жінки у суспільстві.

Межа осілості — лінія, визначена російським царизмом після поділів Польщі, за межі якої на Схід не дозволено було селитися євреям у межах Російської імперії.

Мезоліт (від грец. mesos - середній і lithos - камінь) - епоха кам'яного віку, перехідна між палеолітом і неолітом. Перехід від палеоліту до мезоліту в геологічній історії Землі відбувається одночасно зі зміною плейстоцену (льодовикового періоду) голоценом, який характеризується сучасним кліматом, рослинністю й тваринним світом. Хронологія мезоліту Європи - 10-7 тис. років тому (у північних районах він продовжувався до 6-5 тис. років тому). Для мезолітичних культур багатьох територій характерні мініатюрні кам'яні знаряддя - мікроліти. 
Використовувалися оббиті знаряддя з каменю - сокири, тесла, кирки, а також знаряддя з кістки й рогу - наконечники списів, гарпуни, рибальські гачки, вістря, тощо. Розповсюдилися лук і стріли, різноманітне пристосування для рибальства й полювання на морського звіра (човни, сіті). Глиняний посуд з'явився при переході від мезоліту до неоліту. Собака, який, ймовірно, був приручений у пізньому палеоліті, допомагав людині в господарстві в добу мезоліту; почалося приручення і деяких інших видів тварин (свиня та ін.)

Методологія (грец. method шлях, logos слово, вчення) - це система принципів та способів, правил та нормативів пізнання, тобто наука про способи пізнання.

Микитинська Січ — Запорозька Січ, розташована в 1638—1653 роках XVII ст. на мисі Микитин Ріг на правому березі Дніпра (тепер у межах м. Нікополя Дніпропетровської обл.). Тут у лютому 1648 р. було проголошено гетьманом Б.Хмельницького та розпочато повстання, що переросло в національно-визвольну війну українського народу.

Милосердя - комплекс високоморальних почуттів, спосіб поведінки, суть яких у виявленні доброти, співчуття, поваги, толерантності, людяності.

Міграція — зміна місця проживання, переміщення людей на іншу тери­торію.

Міжнародні відносини — сукупність економічних, політичних, ідеологічних, правових, дипломатичних та інших зв'язків між державами й системами держав, між головними соціальними, економічними, політичними силами, організаціями й громадськими рухами, які діють на світовій арені.

Міжнародні організації — об'єднання держав, національних громадських організацій та індивідуальних членів з метою вирішення питань регіонального або глобального характеру, відвернення та врегулювання воєнних конфліктів.

Мікроліти (від грец. mikros - малий і lithos - камінь) - мініатюрні кам'яні пластини, що служили наконечниками для стріл і вкладними лезами в кістяних знаряддях епохи мезоліту та неоліту.

Мілітаризм — нарощування державою своєї збройної могутності, поширення законів воєнного часу та військової дисципліни на цивільні галузі господарства, економіки.

Містифікація - витівка, вигадка з метою ввести кого-небудь в оману жартома або зі злим наміром. 

Міт (грец. mythos – розповідь) – форма осмислення минулого, спосіб розуміння природної та соціальної дійсності на ранніх стадіях суспільного розвитку.

Монархія — форма правління, за якої верховна влада формально (повністю або частково) зосереджена в руках однієї особи — глави держави — спадкоємного монарха.

Монетаризм (фр. monétaire грошовий, фінансовий) – економічна теорія, за якою грошова маса, що знаходиться в обігу, відіграє вирішальну роль в економічній політиці держави.

Н

Накба (араб. النكبة‎, трансліт. an-Nakbah, дос. «лихо, катастрофа»), також відома як Палестинська катастрофа, — етнічна чистка, знищення палестинського народу й батьківщини в 1948 році та остаточне переміщення більшості палестинських арабів. Термін використовується для опису як подій 1948 року, так і чинної окупації палестинців на Палестинських територіях (окупований Західний берег і Гетто Газа), а також їх переслідування й переміщення на палестинських територіях і в таборах палестинських біженців по всьому регіону.

 

Наратив (лат. nārrātio розповідь, оповідання) – описові історичні джерела. Наративний – оповідальний.

Націоналізм — ідеологія і політика, які проголошують націю однією з найвищих цінностей, стверджуючи, що нація має бути вільною, окремим політичним цілим (автономією, суверенною державою). У політиці націоналізм — визначальний принцип державного устрою абсолютної більшості країн нашої планети, в яких націю розуміють як одержавлений етнос.

Націонал-соціалістична робітнича партія Німеччини (НСДАП, 1919-1945 рр.) - партія, утворена у 1919 р. у Мюнхені. До 1920 р. називалася Робітнича партія Німеччини, яку очолював робітник А.Дрекслер. Від назви партії фашистський рух у Німеччини отримав назву нацистський. Порівняно швидко лідером цієї партії став Адольф Гітлер. У 1923 р. націонал-соціалісти намагались організувати заколот у Баварії («Пивний путч»), але зазнали поразки. Все керівництво НСДАП опинилось у в'язниці. Тут у в'язниці Гітлер написав книгу "Майн кампф" ("Моя боротьба"), в якій виклав основні програмні положення націонал-соціалістичного руху в Німеччині. У 20-ті рр. НСДАП ледь животіла. З 1928 р. нацисти почали перебудову партійної роботи під гаслом боротьби за маси. Така зміна дала свої результати. Швидке зростання впливу партії почалося під час економічної кризи 1929-1933 рр. Масовою базою фашистського руху стали націоналістичні настрої ремісників, селян, ветеранів війни, безробітних. Підтримку нацистам згодом надали впливові кола великого капіталу Німеччини та традиційної політичної еліти, що була націоналістично налаштована. Нацисти зуміли залучити на свій бік зневірену в демократії молодь: 1 /З членів НСДАП складали люди у віці до 30 років. Робітничий клас меншою мірою піддавався впливу нацистів, але значна його частина також виступала проти Веймарської республіки. Нацисти створю­вали воєнізовані загони зі суворою дисципліною, які мали однакові однострої (коричневі сорочки) - штурмовики (СА). Через колір сорочок штурмовиків німецький фашизм отримав назву «корич­невий». Також була створена і особиста охорона фюрера - охоронні загони (СС). У політичній боротьбі нацисти використовували антидемократичні методи. Штурмовики та есесівці нападали на мітинги політичних суперників, били активістів інших політичних партій, залякували населення цілих районів. їхні дії, своєю чергою, демонстрували слабкість законної влади, яка часом нездатна була підтримувати елементарний порядок у містах і гарантувати безпеку громадян. Під час виборів початку 30-х років нацисти набирали найбільшу кількість голосів і утворювали найчисельнішу фракцію у рейхстазі. Проте цього було не достатньо для завоювання влади. Саме у момент, коли криза наближалася до кінця і з'явились ознаки падіння впливу нацистів, вирішальну роль у приході НСДАП до влади відіграла воєнно-промислова еліта, яка використала свій вплив на президента Гінденбурга, щоби він вручив мандат на формування уряду Адольфові Гітлеру. 20 січня 1933 р. той став рейхсканцле­ром - керівником уряду. Після його приходу до влади у Німеччині було встановлено нацистську диктатуру, НСДАП стала правлячою партією. По завершенню війни НСДАП була розпущена. 

Національна безпека — державна політика, спрямована на створення внутрішніх і зовнішніх умов, сприятливих для збереження чи зміцнення життєво важливих національних цінностей; стан, що забезпечує захищеність інтересів народу й держави, суспільства та його громадян.

Національна ідея — у найзагальнішому вигляді, - це ідея, яка відображає головний національний інтерес і задає розвиткові країни оптимальний напрям у сьогоденні і на майбутнє. Оскільки ж існують національні інтереси в політичній, економічній, культурній, побутовій сферах, то національна ідея може існувати в складній синтезній формі як національна (державницька) ідеологія і в простих формах - ідея етнічна, зовнішньополітична, культурна і т. ін., які теж є достатньо концептуальними і комплексними. Наприкінці ХХ - поч. ХХІ ст. після розпаду соціалістичної системи й отримання суверенітету багатьма країнами для їх народів на передній план вийшла проблема формулювання власної національної ідеї - сукупності уявлень про загальний орієнтир поступу, мету, до якої необхідно йти і за яку потрібно боротися. Отже, національна ідея є передусім чітко сформульованою метою, до якої прагне нація. Заперечення реальності існування національної ідеї є запереченням національного розвитку та й самої нації як суб'єкта історичного процесу. За своїм змістом національна ідея - це багатоаспектне, багатогранне поняття, що акумулює фундаментальні цінності й інтереси, які сприяють об'єднанню всіх чи більшості населення країни, незалежно від етнічної належності, соціального становища, і формує певний ідеал як мету розвитку нації. Будучи духовною категорією, однак, вона обов'язково містить у собі політичну складову і реалізується в програмних документах та практичній діяльності різних суб'єктів - політичних партій та їх лідерів, громадських організацій, рухів і насамперед держави. Саме держава володіє усією повнотою національного суверенітету і виступає головним механізмом втілення в життя національної ідеї.

Національна ідентичність (самосвідомість) - усвідомлення приналежності до певної нації, самоідентифікація з образом нації.

Національна нетерпимість — небажання, невміння терпимо ставитись до представників інших національностей.

Національна політика — науково обґрунтована система заходів, спрямована на реалізацію національних інтересів, розв'язання суперечностей у сфері. етнонаціональних відносин.

Національна свідомість — притаманні певній етнічній спільноті історична пам'ять, уявлення про сучасне і сподівання на майбутнє.

Національна трагедія - трагічна подія в національній історії, яка зачіпає національні почуття всієї спільноти.

Національне питання — сукупність політичних, економічних, правових, культурницьких, освітніх та інших проблем, що проявляються у процесі внутрішньо- та міждержавного спілкування націй, народностей.

Національний характер - сукупність специфічних рис, психоло­гічних і соціальних якостей, притаманних як певній етнічній спільноті в цілому, так і її окремим представникам.

Національні інтереси — інтегральний вираз інтересів усіх членів суспільства, що реалізуються через політичну систему відповідної держави як компроміс у поєднанні запитів кожної людини і суспільства загалом.

Національні меншини - на території держави, населеної переважно представниками однієї нації, представники інших народів, націй.

Національно-визвольний рух — боротьба народів, спрямована на ліквідацію іноземного панування, іноземного гноблення і завоювання національної незалежності, реалізацію нацією її права на самовизначення, створення національної держави. Боротьба українського народу з іноземними поневолювачами велась під прапорами національного захисту і відтворення самобутності, свободи і народовладдя.

Нація — історична спільність людей, що складається у процесі формування спільності території, економічних зв'язків, мови, етнічних особливостей культури та характеру.

Наука – сфера людської діяльності, функція якої - вироблення і теоретична систематизація знань про дійсність; включає як діяльність по одержанню нового знання, так і її результат - суму знань, що лежать в основі наукової картини світу; позначення окремих галузей наукового знання. Безпосередні цілі - опис, пояснення і передбачення процесів і явищ дійсності на основі законів, що відкриваються наукою. Система науки умовно поділяється на природні, суспільні, гуманітарні і технічні науки.

Ннаціональний соціалізм - політична ідеологія, яка була політичною доктриною керівництва Німеччини (у часи Третього рейху), а також у деяких інших країнах.

Національна ідея - це багатоаспектне, багатогранне поняття, що акумулює фундаментальні цінності й інтереси, які сприяють об'єднанню всіх чи більшости населення країни, незалежно від етнічної належності, соціального становища, і формує певний ідеал як мету розвитку нації . Будучи духовною категорією, однак, вона обов'язково містить у собі політичну складову і реалізується в програмних документах та практичній діяльности різних суб'єктів - політичних партій та їх лідерів, громадських організацій, рухів і насамперед держави. Саме держава володіє усією повнотою національного суверенітету і виступає головним механізмом втілення в життя національної ідеї. Національна ідея не зникає і знову не з'являється залежно від певних природних чи соціальних змін у житті народу . Вона постійно оновлюється, що зумовлюється тими чи іншими історичними обставинами. Саме від певної історичної ситуації , відповідної мети нації, засобів її досягнення залежить конкретне змістовне наповнення національної ідеї.

Неандерталець - людина середнього палеоліту, яку також називають палеоантроп. Перші залишки були знайдені в 1856 р. в печері в долині Неандерталь, біля міста Дюссельдорф в Німеччині (звідки й назва). Низькорослі або середнього зросту люди (в середньому зріст був 165 сантиметрів), сильні, масивної статури, з великими головами. Займалися збиранням і полюванням. Вперше починають ховати своїх померлих

Нейтралітет - невтручання у чужі суперечки, у боротьбу між двома сторонами.

Неоантроп (від грец. neos - нова і anthropos - людина) - узагальнена назва людей сучасного типу (Homo sapiens), викопних та тих, що існують зараз. Основні антропологічні особливості неоантропів, які відрізняють їх від палеоантропів та архантропів,  - великий череп з високим чолом, відсутність надбрівних дуг, добре розвинений підборідний виступ. Викопні неоантропи мали більш масивний скелет, ніж сучасні люди. Стародавні неоантропи створили багату пізньопалеолітичну культуру (різноманітні знаряддя з каменю, кістки й рогу, житла, шитий одяг, поліхромний живопис на стінах печер, скульптуру, гравірування на кістках та рогах). Найдавніші з нині відомих кісткових залишків неоантропів (на о.Калімантан) мають вік 39 тис. років.

Неоліт (від грец. neos - новий і lithos - камінь) - новий кам'яний вік, епоха, що характеризується використанням виключно крем'яних, кістяних і кам'яних знарядь (у тому числі виготовлених за допомогою техніки пиляння, свердління й шліфування) і, як правило, поширенням глиняного посуду. Знаряддя праці епохи неоліту становлять завершальну стадію розвитку кам'яних знарядь, що замінюються потім виробами з металу. За культурно-господарськими ознаками культури неоліту поділяються на дві групи: 1) землеробів і скотарів та 2) розвинених мисливців і рибалок. Неолітичні культури першої групи відображають наслідки переходу до принципово нових форм отримання продуктів шляхом їх виробництва (так звана відтворююча економіка).
Суттєві зміни, які відбулися внаслідок цього в житті суспільства і проявилися, передусім, у розвитку осідлості та різкому збільшенні чисельності населення, дозволяють дослідникам услід за англійським археологом Г.Чайлдом говорити про "неолітичну революцію" як про перший економічний переворот в історії людства. Найдавніші землеробсько-скотарські культури на Близькому Сході датуються 8-7 тис. до н.е. Для цих культур характерне існування поселень із глинобитними будівлями, наявність обвідних стін, поширення святилищ, нерідко прикрашених рельєфами і фресковим живописом, а також глиняних фігурок людей і тварин та різноманітних прикрас у вигляді намиста, браслетів і підвісок.

Неолітична революція - перехід людства від привласнюючого господарства (збиральництво, полювання, рибальство) до відтворюючого (землеробство, скотарство).

НКВД (НКВС) - репресивно-каральний орган в СРСР. Народний комісаріат внутрішніх справ (1934-1941).

Нова Січ – соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на р. Підпільна у 1734-1775 роках.

Новий світовий лад (англ. New World Order; лат. Novus Ordo Seclorum) — теорія зміни існуючого устрою світу в результаті діяльності таємних організацій, в яких перебувають найвпливовіші люди планети.

Нюрнберзький процес - позаправовий судовий процес над керівництвом Третього Рейху. Відбувся 20.11.1945 - 1.10.1946 рр. у Нюрнберзі (місці проведення з'їздів нацистської партії) у Міжнародному воєнному трибуналі (створений для переслідування і покарання воєнних злочинців). До суду були віддані 24 вищих державних та військових діячів Третього рейху. Обвинувачення підтримував міжнародний комітет із представників Великобританії (Х.Шоукросс), Франції (Ф.де Ментон, Ш. де Ріб), СРСР (Р.Руденко) і США (Роберт Х.Джексон). Засідання трибуналу були відкритими, підсудним було надано право захищатися від пред'явлених їм звинувачень. Трибунал визнав підсудних винними у злочинах проти миру (розв'язуванні та веденні агресивних воєн), у воєнних злочинах (порушенні зви­чаїв і законів війни), злочинах проти людяності (вбивства мільйонів людей за расовими, політичними, релігійними мотивами). Трибунал засудив до страти через повішення (вирок виконано 16.10.1946 р.) - Г.Герінга (покінчив життя самогубством перед стратою), Ф.Заукеля, А.ЗейсТнкварта, А.Йодля, Е.Кальтенбрунера, В.Кейтеля, Й.Ріббентропа, А.Розенберга, Г.Франка, В.Фріка, Ю.Штрайхера і заочно М.Бормана; на довічне ув'язнення — Р.Гесса, Р.Функа, Е.Редера; Б.Шіраха і А.Шпеєра - до 20 років ув'язнення; К.Нейрата - до 15 років ув'язнення, К.Деніца — до 10 років. Підсудні Я.Шахт, Ф.Папен, Г.Фріче були виправдані. До початку процесу покінчив життя самогубством Р.Лей, справу проти Г.Круппа було припинено через його хворобу. Трибунал визнав злочинними орга­нізаціями керівний склад Націонал-соціалістичної робітничої партії Німеччини (НСДАП), СС, гестапо, СД. На Н.п. вперше в історії агресію визнано найважчим міжнародним злочином.

О

Об’єктивності принцип – науковий принцип, який зобов’язує розглядати історичні явища і події у всій їх складності, багатогранності й суперечливості, з урахуванням усієї сукупності позитивних і негативних сторін їх змісту, незалежно від того, чи подобаються вони дослідникові чи ні.

Облава - несподівана акція органів поліції, які оточують місце, де перебувають або можуть перебувати особи, що переслідуються, з метою їх затримання і арешту.

Обраність — властивість людини, що полягає у наділенні її від природи чимось недосяжним для інших (розумом, талантом, становищем, везінням тощо).

Обскурантизм - вороже відношення до просвітництва, науки, прогресу. Політика обмеження розповсюдження знань. Реакційність, ретроградство.

Окупант — ворог, що захоплює чужу територію.

Окупація - форма встановлення контролю агресором над загарбаними територіями.

Олешківська Січ - соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на Дніпрі у 1711-1734 роках.

Олігархія (грец. оligarchia — влада небагатьох) — політичне та економічне панування, влада, правління невеликої групи людей, а також сама правляча група. Термін було запроваджено Платоном і Арістотелем у V — IV ст. до н. е. для позначення однієї з найгірших, на їхню думку, форм правління, коли «владарюють багаті, а бідні не беруть участі у правлінні». Розрізняють О. аристократичну і фінансову.

Операція "Вісла" - військова операція Польської держави, що полягала у примусовому виселенні українців з історично українських земель Лемківщини, Надсяння, Холмщини і Підляшшя, які після 2-ї світової війни опинилися в межах Польської держави, на повернуті в результаті 2-ї світової війни малозаселені північно-західні території Польщі. А. «В.» проводилася від кінця квітня до серед. серпня 1947. Після завершення 1946 примус. переселення українців з Польщі до України (згідно з договором між Польщею і Рад. Україною від 9 вересня 1944 про обмін насел.) на тер. Польщі залишалося ще бл. 200 тис. українців. Прагнучи до побудови однонац. держави, націонал-комуніст. влада в Польщі вирішила докорінно розв’язати укр. питання в країні, виселяючи рештки укр. насел. з пд.-сх. земель. Метою А. «В.» було очищення пд.-сх. тер. Польщі від залишків автохтонного укр. насел., розпорошення його на пн.-зх. землях та повна асиміляція (полонізація). Перші спроби реалізації цього плану припадають на листопад 1946, коли нач. 3-го відділу генштабу Війська Польського генерал О. Стеца у звіті для ген. секр. Польс. робітн. партії (ПРП) пропонував розв’язати укр. питання шляхом примус. переселення українців на терени повернутих земель. У січні 1947 військ. частинам доручено підготувати списки укр. та мішаних сімей (понад 20 тис. сімей). Того ж року 20 лютого заст. нач. генштабу генерал С. Моссор звітував голові Держ. комісії безпе-ки (ДКБ) міністрові оборони М. Жим’єрському, що слід весною провести енергійну акцію переселення цих людей окремими сім’ями, розпорошити їх по всіх повернутих землях, де вони швидко асимілюються. 27 березня генерал С. Моссор подав концепцію депортації на нараді ДКБ, яка уповноважила міністра безпеки генерала С. Радкевича представити її на засіданні політбюро ЦК ПРП. 28 березня у сутичці з відділом УПА загинув віце-міністр оборони генерал К. Свєрчевський, що прискорило прийняття рішення про депортацію українців. 29 березня на засіданні політбюро ЦК ПРП вирішено: 1) у швидкому темпі переселити українців та мішані сім’ї на повернуті території, однак не ближче, ніж за 100 км від кордону, не створюючи при цьому об’єднаних груп; 2) акцію виселення узгодити з урядами СРСР та Чехословаччини; 3) підготовку даних про укр. насел. у Польщі та опрацювання проекту переселення доручити М. Спихальському і С. Радкевичу. 11 квітня згідно з рішенням політбюро ЦК ПРП створ. операційну групу (ОГ) «Вісла» на чолі з генералом С. Моссором, а 16-го затверджено її орг-цію; 17-го з’явилося «Розпорядження ДКБ для ОГ «Вісла». Мотивовано цей крок необхідністю ліквідації укр. підпілля на тер. Люблін. та Ряшів. (Жешув.) воєводств. Проте справж. метою ОГ було викорінення укр. етносу в межах Польс. держави, що знайшло підтвердження у всій нац. політиці польс. комуніст. влади і методах здійснення переселення, а також у багатьох ін. адм. заходах (нищення пам’яток укр. культури, зміна назв місцевостей, ліквідація укр. шкіл, греко-катол. церкви та всього громад.-культур. життя українців у Польщі). Згідно з директивами ДКБ осн. завданнями А. «В.» були: виселити все укр. насел. з пд.-сх. воєводств Польщі; розпорошити його на нових місцях поселення з метою швидкої асиміляції та денаціоналізації (полонізації); заселити поляками землі, з яких депортовано українців. Усе це дає підставу трактувати А. «В.», здійснювану вкрай жорстокими методами – переселення супроводжувалося мордуванням невинного насел. та вбивствами, – як етноцид укр. насел. у Польщі. Операція розпочалася 28 квітня силами п’яти піхот. дивізій Війська Польського, полку саперів, автомоб. полку, полку міліції, ескадри літаків, дивізії Корпусу публіч. безпеки – разом бл. 20 тис. військовиків. Сили УПА на Закерзонні нараховували в той час 1390 вояків (за даними ОГ «Вісла», 1770 вояків і 720 членів цивіл. мережі). А. «В.» проводилась у такий спосіб: на світанку військ. відділ оточував село, не випускаючи з нього нікого. Мешканцям наказували протягом двох годин спакувати своє рухоме майно, після чого їх під конвоєм зганяли на збірний пункт, що переважно становив собою огороджений заліз. сіткою відкритий майданчик на кілька тисяч людей, які товпилися там зі своїм майном і худобою. На збір. пункті складали списки депортованих, за участю працівників служби безпеки ділили людей на категорії (А, В, С) – більш чи менш небезпечних. Зі збір. пунктів такими групами людей транспортували на залізничну станцію для завантаження в товарні вагони. Всі ешелони проходили через дві залізничні станції – Освенцім і Люблін. В Освенцімі всіх «небезпечних», серед них представників інтелігенції (священиків і вчителів), арештовували і відправляли до Центр. табору праці в м. Явожно, що був під час нім. окупації філією концтабору Аушвіц (Освенцім). Дехто з них відразу ж на збір. пункті був засудж. військ.-польовим судом – переважно до страти, ін. потрапляли до в’язниці. На пн.-зх. землях ешелони прибували до двох залізнич. станцій – Щецінек і Ольштин (пізніше також Познань і Вроцлав), тут депортованих розділяли по повітах, а потім розвозили по селах. Відповідно до вказівок евакуац. плану, в одній місцевості можна було поселити лише одну сім’ю, зараховану до категорії А, і тільки декількох з категорій В і С. Загалом українці не могли становити більше як 10 % усього насел. даної місцевості, віддаленої від великих міст та держ. кордонів. За даними ОГ «Вісла», за час від 29 квітня, коли виїхав перший ешелон зі Щавного, до 16 серпня, коли прибув до Члухова остан. ешелон, на пн.-зх. землі виселено 140 575 осіб. Оскільки виселення тривало і в наступні роки, хоч і в дещо менших розмірах, то можна вважати, що під час А. «В.» було депортовано бл. 150 тис. осіб. Кінцевим акордом операції була депортація 34 родин (103 особи) з чотирьох найзахідніших лемків. сіл – Шляхтової, Явірок, Білої і Чорної Води. Депортованим в А. «В.» заборонялося змінювати місце поселення без згоди Повіт. уряду безпеки, а такої згоди нікому не давали. На нових місцях поселення українців було позбавлено своєї церкви, школи та ін. можливостей розвивати власне сусп.-культурне життя. Польс. влада переслідувала найменші прояви навіть домаш. культивування укр. нац.-культур. традицій. У поясненні до евакуац. плану було сказано: «Основною метою переселення поселенців з акції “Вісла” є їх асиміляція в новому польському середовищі. Треба докласти будь-яких зусиль, щоб досягти цієї мети. Не вживати до цих поселенців назви “українець”. У випадку, якщо з поселенцями на повернуті землі пробрався інтелігентський елемент, слід його поселити окремо і далеко від громад, де живуть поселенці з А. “В.”».
Щоб унеможливити українцям нелегал. повернення на рідні землі, декретом польс. влади 1949 їх було позбавлено права на залишені госп-ва, навіть тоді, коли госп-ва не зайняли нові власники, і вони перейшли у держ. власність. Ухвалою від 3 серпня 1990 Сенат Речі Посполитої Польщі засудив А. «В.», але Сейм і досі цього не зробив; також депортовані не отримали відшкодування заподіяних кривд, навіть ті, хто був невинно ув’язнений у таборі Явожно.
Джерело: http://esu.com.ua/search_articles.php?id=43576

Опір — система заходів, яка передбачає непокору зовнішнім впливам. Здатність протистояти, протидіяти кому, чому-небудь, змагатися з кимось, чимось.

Опір духовний — один з видів пасивного опору, протистояння фізич­ним, моральним впливам, яке виражається у незламності волі людини до життя, у зневажанні, моральній зверхності над ворогом.

Опозиція (лат. орроsitio — протиставлення) — протидія, опір певній політиці, політичній лінії, політичній дії; організація, партія, група, особа, які виступають проти панівної думки, уряду, системи влади, конституції, політичної системи в цілому.

Орієнталізм - (від лат. orientalis — східний) різновид запозичення; слово, його окреме значення, вислів тощо, запозичені з мов народів Азії або мов народів, що походять з цього континенту (наприклад, кримськотатарської, яка поширена в Україні), або утворений за їхніми зразками. Орієнталізм переважно усвідомлюються мовознавцями як чужорідний елемент і зберігають ознаки свого походження. В українську мову орієнталізми почасти проникли ще в давньокиївську добу (наприклад: гебраїзми — субота, Мойсей; тюркізми — кощій, Мамай; іранізми — базар, булат; арабізми — бісер, хазяїн; монголізми — корогва тощо). Однак здебільшого це відбувалося у 14 — 19 ст. (арабізми — кава, нашатир; персизми — караван, шах; тюркізми — кобза, гарбуз, зокрема кримськотатарські слова — чурек; грузинські — сакля). У запозиченні з територіально віддалених мов вирішальну роль відігравали мови-посередники: європейські — для книжної лексики (наприклад: араб, al-gabr через середньолатинське algebra дало українське алгебра) й тюркські — для всіх інших сфер.

Ортскомендатура - воєнно-адміністративний орган, воєнна комендатура.

Освіта – цілеспрямований процес навчання і виховання в інтересах особистості, суспільства і держави. Веде до оволодіння цінностями культури і морально-емоційного відношення до світу, досвідом професійної і творчої діяльності, що зберігають і розвивають духовні і матеріальні досягнення людства.

Остарбайтер (з нім. — "східний робітник") — німецький термін для позначення осіб, які прибували на роботу до Німеччини зі східних окупованих територій під час Другої світової війни .

Охлократія (грец. ochlos — натовп і сratos — влада) — домінування в політичному житті суспільства впливу натовпу, юрби, один із способів здійснення політичної влади, що суттєво доповнює кризові політичні режими.

Охоронна поліція— частини німецької поліції, які виконували поліцейські функції у містах.

П

Палеоантроп (від грец. palaios - стародавня та anthropos - людина) - узагальнена назва викопних людей, які жили в Азії, Африці та Європі 250 - 35 тис. р. тому. Палеоантропи являють собою закономірний етап антропогенезу, що передував появі людини сучасного типу - неоантропа. Серед палеоантропів можна виділити кілька груп (вони відрізняються одна від одної за антропологічними ознаками і частково за особливостями кам'яних знарядь): ранні та пізні палеоантропи Європи, південноафриканські та південноазіатські форми палеоантропи Передньої Азії.Пізні палеоантропи Західної Європи називаються неандертальцями.

Палеоліт - найдавніша доба кам'яного віку за археологічною періодизацією. На території України давній кам'яний вік тривав близько 1 млн років і закінчився 10 тис. років тому. Палеоліт поділяють на ранній, середній і пізній. Палеоліт - епоха існування викопної людини, а також викопних, нині вимерлих видів тварин. В епоху палеоліту клімат Землі, її рослинний і тваринний світ дуже відрізнялися від сучасних. Люди епохи палеоліту користувалися лише оббитими кам'яними знаряддями; вони ще не вміли їх шліфувати та виготовляти глиняний посуд - кераміку. Їхнім заняттям було полювання й збирання рослинної їжі. Рибальство тільки починало виникати, а землеробство й скотарство ще не були відомі. Початок палеоліту (близько 2,8 млн. р. тому) збігається з появою на Землі найдавніших мавпоподібних людей - архантропів. Кінець палеоліту датується приблизно 12-10 тис. р. тому. Палеоліт поділяють на нижній (ранній), середній і верхній (пізній). 

Памфлет (ст.-фр. pamphilet - лат. Pamphilus назва комедії ХІІ ст., дана від грец. імені) – злободенна гостра сатирична робота переважно політичного характеру, спрямована проти чогось або когось.

Пангерманізм — політична доктрина, заснована на ідеї об'єднання німецької нації шляхом територіального розширення Німеччини з метою приєднання областей з компактно проживаючим німецьким населенням. П. став каталізатором шовіністичних, націоналістичних настроїв у Німеччині на рубежі ХІХ-ХХ ст.

Панславізм — культура і політична течія слов'янських народів, в основі якої уявлення про етнічну та мовну спорідненість слов'ян, необхідність їх політичного об'єднання.

Парадигма (грец. рaradeigma приклад, зразок) – система уявлень, основних принципових установок, що характерна для певного етапу розвитку науки, культури, цивілізації.

Парламент (лат. раrlаrе — говорити, розмовляти) — найвищий законодавчий і представницький орган влади в державі з республіканською формою правління, який обирається населенням.

Парламентаризм — система правління, згідно з якою законодавча влада належить виборному парламенту.

Партизани - добровільні іррегулярні збройні формування, які ведуть збройну боротьбу з існуючим режимом. 

Патримоніалізм (лат. patrimonium спадкове, родове володіння) – теорія, що виводить державу з феодального права власності на землею та права на владарювання над її населенням. 

Патріот — той, хто любить свою Батьківщину, відданий своєму народові, готовий за ради них на жертви і подвиги.

Патруль - невеликий рухомий озброєний загін (військового підрозділу, міліції, поліції тощо) для догляду за порядком, безпекою па якомусь об'єкті, в якомусь районі.

Пацифізм - ідеологія і практика суспільно-політичної боротьби, яка передбачає відмову від насилля (війни) як методу вирішення проблем і досягнення певної мети.

Переміщені особи - термін міжнародного права, який застосовується щодо осіб, які в силу насильних дій змушені були залишити свою батьківщину, місце постійного проживання і були вислані, переміщені в межах однієї країни або окупованих територій.

Перша світова війна - військовий конфлікт 1914 - 1918 рр., протиборство між блоками найбільших світових держав початку ХХ ст. - Троїстим союзом (Італія, Астро-Угорщина, Німеччина), пізніше Четверним союзом (Німеччина, Австро-Угорщина, Болгарія, Османська імперія) та Антантою (Франція, Англія, Російська імперія), у яке поступово було втягнуто 38 держав з населенням понад 1,5 млрд (3/4 людності всього світу). Одним з найважливіших театрів воєнних дій була територія України, насамперед Східна Галичина, Північна Буковина, Закарпаття, західна частина Волині. Протягом серпня - вересня 1914 р. російські війська зайняли Східну та частину Західної Галичини й Буковину, а у вересні - листопаді провели успішну Варшавсько-Івангородську операцію. Взимку 1914 - 1915 рр. вони розпочали бої за оволодіння Карпатами, навесні взяли фортецю Перемишль і готувалися вступити на територію Угорщини, вели боротьбу за панування на Чорному морі. Починаючи з квітня 1915 року, австро-німецькі війська в ході суцільного стратегічного наступу витіснили російські армії з території Польщі, Галичини, Литви, після чого війна на Східному фронті перетворилася на позиційну. 
У 1916 р. зазнала невдачі спроба Німеччини розгорнути наступ на Західному фронті під Верденом. У травні - серпні 1916 р. війська під командуванням О. Брусилова зайняли Буковину й значну частину Східної Галичини. Це була остання перемога виснаженої війною Російської імперії. Бойові дії на Східному театрі завершилися в лютому 1918 р. підписанням Берестейського миру. Остаточним завершенням бойових дій стало укладення 11 листопада 1918 р. перемир'я між Німеччиною та країнами Антанти. Повоєнний устрій світу було визначено Паризькою мирною конференцією.

Перший Український фронт - оперативно-стратегічне об'єднання радянських військ з 20 жовтня 1943 до 10 червня 1945. Створений у результаті перейменування Воронезького фронту. Здійснив Київську наступальну операцію 1943, в 1943—1944 — Житомирсько-Бердичівську, Корсунь-Шевченківську, Рівнєнсько-Луцьку, Проскурівсько-Чернівецьку і Львівсько-Сандомирську операції. В січні — березні 1945 війська фронту провели Сандомирсько-Силезьку, Нижньосилезьку, Верхньосилезьку наступальні операції. У квітні — травні 1945 брали участь у Берлінській та Празькій операціях. Командуючі: М.Ватутін (жовтень 1943 — березень 1944), Г.Жуков (березень — травень 1944), І.Конєв (травень 1944 — травень 1945).

Пітекантроп (від грец. pithekos - мавпа і anthropos - людина) - представник групи найдавніших людей - архантропів, кістки якого були знайдені на острові Ява в 1890-1892 рр. голландським вченим Е.Дюбуа. Пітекантропи відрізнялися добре розвиненим прямоходженням, мали великий (в середньому 900 см³⁾ і складно побудований мозок. Череп у них був низький з кутастою потилицею і сильно розвиненими надбрівними дугами, нижня щелепа без підборідного виступу. Пітекантроп разом з близькими йому синантропом, атлантропом, гейдельберзькою людиною і людиною з Олдувайської ущелини належить до виду Homo erectus (лат. "людина випрямлена").

План "Люблін" (план Носка) - план, розроблений після окупації Польщі по створенню єврейської резервації в районі Любліна.

План "Мадагаскар" - план, розроблений після поразки Франції у 1940р. Передбачав переселення євреїв у створену єврейську резервацію на о. Мадагаскар, що був у колоніальній залежності Франції. Французький уряд маршала Петена відмовився поступитися островом. 

Плебісцит — всезагальне опитування громадян з метою виявити їхню думку, волю й позицію щодо якогось спільного й значущого питання.

Плем’я - друга (після первісної родової) форма суспільної організації, що зародилася на українських землях у 2 тисячолітті до Р.Хр. і творила перехідну ланку до вищої суспільної організації — народу. Плем'я обіймало більшу кількість родів, пов’язаних між собою традицією спільного походження, спільними віруваннями, тією самою говіркою, подібними звичаями та обрядами тощо; зазвичай воно заселювало суцільну територію. У політико-організаційному аспекті плем'я становило цілість, закони для якої складалися шляхом традиційних (ще родових) надбань і постанов, що їх ухвалювали збори голів родів, а далі зібрання усіх вільних чоловіків — звані вічами, які були органом законодавчої влади. Виконавча влада була у руках старших (старіших), спочатку, мабуть, обираних вічами. Енергійніші старші забезпечували владу своїм синам; таким чином доходило до створення спадкової інституції — князів. Звичайно з владою старшого або князя був пов’язаний обов’язок ватажка на випадок війни. На підставі скупої інформації можемо припускати, що в політичному аспекті племінні організації своєю структурою були наближені до ранньосередньовічних держав.

За «Повістю временних літ», найважливіше з українських племен - поляни - жили на правому березі Дніпра між pp. Россю й Ірпенем; перехрестя торгівельних шляхів на землях полян не тільки піднесло їх культурний рівень, але й зробило їх притягальною силою, навколо якої утворилася Руська держава. З інших українських племен — сіверяни жили на лівому березі Дніпра, над pp. Десною та Сеймом, деревляни між pp. Тетеревом і Прип’яттю, дуліби, або бужани над Бугом, білі хорвати — на Підкарпатті і Закарпатті, уличі над Бугом, а тиверці над Дністром. Культурне і мовне споріднення названих племен було тим цементом, що згодом пов’язав їх в один український народ.

Українські племена займалися рільництвом і скотарством, сіяли пшеницю, просо, жито, ячмінь, овес, гречку, коноплі та льон, плекали городи та садки. Зі свійських тварин слід згадати вола, коня, свиню та вівцю. Важливі засоби поживи давало мисливство, рибальство та бджільництво. Підвищення життєвих потреб спричинилося до поділу праці та розбудови різних галузей ремесла, зокрема гончарства, виплавки та обробки заліза, кушнірства, ткацтва та інші.

Українські племена вели жваву торгівлю з сусідами, при чому головним продуктом довозу були коштовні тканини, ювелірні вироби, золотий, срібний і скляний посуд, коріння тощо; з України вивозили насамперед віск, мед, хутра та невільників.

Торгівельні, адміністративні й військові мотиви спонукали предків українців будувати укріплені городи, деякі з цих міст (Київ, Чернігів та інші) пережили воєнні події, інші зникли (наприклад, Воїнь), залишаючи після себе так звані городища, що донині дають археологам матеріал для відтворення стародавнього побуту. Більші міста були центрами племінних князівств.

Племінні союзи - тимчасові, недовготривалі об'єднання слов'янських племен. Інші назви - племінні об'єднання або союзи племен. Проіснувавши трохи такі союзи розпадалися, а замість них згодом утворювались нові. Власне великими об'єднаннями слов'янських племен були й венеди, й анти, й склавини. На думку дослідників, вони складалися з дрібніших союзів племен. Назви східнослов'янських племінних союзів, що дожили до часів утворення держави, зберіг літопис "Повість временних літ". Так на території України за літописом, мешкали сім племінних об'єднань: поляни, волиняни, деревляни, сіверяни, білі хорвати, уличі й тиверці. 

Плюралізм — ідейно-регулятивний принцип суспільно-політичного й соціального розвитку, що випливає з існування декількох (чи багатьох) незалежних начал політичних знань і розуміння буття; система влади, заснована на взаємодії та протилежності дій політичних партій і громадсько-політичних організацій.

Повіт — адміністративно-територіальна одиниця, яка на українських землях існувала з другої пол. 14 в. — спершу в Польщі, пізніше у В. Князівстві Лит. З другої пол. 16 в. поділ на П. став підставою адміністративно-територіяльного поділу на всіх укр. землях в Речі Посполитій; П. був як адміністративною, так і судовою територіяльною одиницею. На чолі П. стояв пов. старосто. 1772 р. на укр. землях, які входили до складу Речі Посполитої, було 27 П. і земель.
На Гетьманщині поділ на П. (при збереженні полкового й сотенного устрою) був введений у 1760-их pp., у зв’язку з суд. реформою гетьмана К. Розумовського. З 1782 р. П. стали тут також адміністративними й фінансовими одиницями. Дещо раніше (після 1775 р.) пов. система була заведена на Слобожанщині й на Півд. Україні, а в 1790-их pp. поширена також на Правобережжя. Адміністративну і поліційну владу в П. здійснював пов. ісправник (справник); органами станового самоврядування були пов. дворянські зібрання й вибрані ними пов. «предводителі» дворянства (маршалки), земського самоврядування (з 1860-их pp.) — пов. земські зібрання та пов. земські управи (див. Земства). На укр. землях в Рос. Імперії 1913 р. було 126 П. («уєздов»), у тому ч. на території, яка згодом увійшла до складу УССР — 99.
У Галичині й на Буковині за австр. часів на чолі П. стояли старости, органами пов. самоврядування були пов. ради і пов. виділи, очолювані пов. маршалками (див. ЕУ 1, стор. 497). У 1914 р. у Галичині було 59, на Закарпатті — 34, на Буковині — 10 П.
Поділ на П. залишився й в Укр. Державі; на Зах. Укр. Землях до 1939 р. (у складі Польщі, Чехо-Словаччини й Румунії). Натомість на укр. землях в СССР у 1924-25 pp. (на Вороніжчині й Курщині 1929) поділ на губ. і пов. замінено поділом на округи (згодом обл.) і р-ни

«Повість временних літ» - визначна пам’ятка історіографії і літератури Руси-України, літописне зведення, складене у Києві на поч. 12 ст. (приблизно 1113 р.) Оригінал втрачений, збереглися лише пізніші списки. Найдавніші з них —Лаврентіївський, переписаний 1377, що охоплює події до 1110 р., та Іпатіївський (Іпатський), переписаний на поч. 15 ст. з доведенням розповіді до 1117. Відомі три редакції «Повісті временних літ»: 1-а — складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором з літописних зведень кін. 11 ст. з доведенням розповіді до 1113 р.; 2-а — ігуменом Видубицького монастиря Сильвестром у 1116 р.; 3-я виготовлена у Видубицькому монастирі 1118 р. для Мстислава — сина Володимира II Мономаха. «Повість временних літ» — перша у Руси-Україні пам’ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов’ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов’янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно (по літах). Використані перекази, оповідання, повісті, легенди.

Написана мовою, близькою до живої народної з нашаруванням церковнослов’янських елементів. Стиль лаконічний, місцями урочистий. «Повість временних літ» наклала відбиток на все наступне літописання східних слов’ян. Рукопис 2-ї редакції «Повісті временних літ» зберігається у Російській національній бібліотеці (Санкт-Петербург). Вільний переклад пам’ятки сучасною українською мовою здійснили В. Близнець, Л. Махновець, В. Яременко.

Повстання - форма боротьби, яка передбачає здійснення насиль­ницьких дій (переважно збройна боротьба) щодо поневолювачів.

Погост — адміністративно-територіальна одиниця в Київській Русі з середини Х ст.; місце, куди з'їжджалися купці для торгів.

Погром - давнє російське слово для позначення координованих нападів однієї етнічної групи на іншу, спровокованих або спрямо­ваних владою.

Поділ влади — принцип розмежування функцій в єдиній системі державної влади з поділом її на законодавчу, виконавчу й судову гілки влади, які здійснюють свої повноваження кожна самостійно, врівноважуючи одна одну.

Поділля (Подільська земля) — історико-географічна область України, що займає басейн межиріччя Південного Бугу і ліву притоку Дністра, охоплює територію сучасних Вінницької, Хмельницької, Тернопільської та невеличкої частини Івано-Франківської, Львівської областей.

Політика (грец. роlitikа — державні й суспільні справи) — організаційна. регулятивна й контрольна сфера суспільства, в межах якої здійснюється соціальна діяльність, спрямована на досягнення, утримання й реалізацію влади індивідами й соціальними групами задля реалізації власних та загальносуспільних інтересів.

Політика внутрішня — діяльність державних органів, установ, правлячих партій, спрямована на узгодження інтересів окремих верств населення країни, на певне їх підпорядкування та можливе за конкретних умов задоволення, на збереження існуючого стану в суспільстві або на цілеспрямоване його перетворення, на забезпечення цілісності, взаємозв'язку і взаємодії окремих сфер суспільства.

Політика зовнішня — загальний курс держави в міжнародних справах, який регулює відносини з іншими державами та міжнародними організаціями відповідно до потреб, цілей і принципів її внутрішньої політики.

Політика міжнародна — система економічних, правових, дипломатичних, ідеологічних, військових, культурних та інших зв'язків і відносин між народами, державами й групами держав, провідними соціальними, економічними та політичними силами й організаціями, що діють на світовій арені.

Політична боротьба — явище політичного життя, в основі якого лежить зіткнення інтересів різних політичних сил, кожна з яких прагне досягти певної політичної мети.

Політична партія — організована група однодумців, яка виражає інтереси частини народу, класу, класів, соціальної верстви, верств, намагається реалізувати їх завдяки здобуттю державної влади або участі в ній.

Політичне життя — одна з основних сфер суспільного життя, пов'язана з діяльністю і відносинами індивідів і соціальних спільнот, створених ними політичних інститутів для виявлення інтересів соціальних суб'єктів, а також боротьба за їх реалізацію через посередництво політичної влади у процесі політичного розвитку.

Політичний блок (англ. blосk — угода, союз) — об'єднання, союз політичних партій, громадських організацій, груп людей задля узгоджених дій, досягнення спільних, насамперед політичних цілей.

Політичний конфлікт — зіткнення несумісних, часом протилежних інтересів, дій, поглядів окремих людей, політичних партій, громадських організацій, етнічних груп, націй, держав та їх органів, військово-політичних і політико-економічних організацій (блоків).

Поліція порядку - поліцейські формування на окупованих територіях, що складалися з співробітників апарату СС, німців і місцевих посібників. 

Поляни - східнослов'янське племінне об'єднання 6-9 ст. по берегах Дніпра і низов'ям його приток від устя Прип'яті до Росі. Полянам належить головна роль у створенні ранньодержавного об'єднання слов'ян Сер. Подніпров'я — «Руської землі» (1-ша пол. 9 ст.), ядра Давньоруської держави.

Популізм - діяльність, спрямована на завоювання популярності у масах населення ціною необґрунтованих обіцянок. П. як вид, форма, стиль і метод політичної діяльності може бути притаманним як окремим політикам, так і різноманітним громадським рухам й організаціям, для яких характерно; постійне апелювання до широких верств населення; організація і участь у мітингах та демонстраціях; нестримна, інколи необґрунтована критика органів влади і спроби викликати недовіру до них; прагнення усіма засобами звернути на себе увагу, здобути повагу у суспільстві або певному середовищі шляхом впливу на настрої та погляди людей, використати їх незадо­волення і озлобленість. П. - різновид соціальної і політичної дема­гогії. 

Посадник — місцевий представник князівської влади.

Праобщина - початкова форма організації суспільства. Початок епохи праобщини позначається виділенням людини з тваринного світу й утворенням суспільства. У цей час людина навчилася цілком свідомо виготовляти й застосовувати знаряддя праці. Кінцевим рубежем епохи праобщини стала общинного ладу. Ще на початку 1930-х рр. археологи П.Єфименко і П.Борисковський стверджували, що перехід до общинного ладу стався на межі пізнього палеоліту. Первісне стадо складалося з невеликої групи людей (20-30 чоловік), оскільки навряд чи велика група могла прогодувати себе в умовах примітивного технічного оснащення стародавньої людини і труднощів добувайте їжі. Основою життя праобщини були полювання й збиральництво. У тропічній зоні полювали на гіпопотамів, тапірів, антилоп, диких биків, а в більш північних районах - на коней, оленів, кабанів і зубрів. Полювання носило переважно загінний характер. 

Превентивний - захід, спрямований на випередження дій проти­лежної сторони.

Приватизація — процес перетворення будь-якої форми власності (державної, колективної, особистої тощо) у приватну; передача частини державної власності в будь-яку іншу недержавну власність, трансформація державних підприємств та організацій в акціонерні, колективні, кооперативні, приватні тощо.

Привілейовані в'язні - в'язні нацистських концтаборів, що користувалися певними послабленнями режиму ув'язнення або "привілеями" (більший продуктовий пайок, зменшення фізичних страждань тощо). Платою за "привілеї" були певні послуги своїм "катам" (виконання наглядацьких, підсобних функцій підчас акцій тощо). Як правило, до П.в. належали карні злочинці.

Примусові роботи - роботи, які виконуються людьми як покарання, або під страхом покарання.

Провокатор (ка) - таємний агент, який проникає в нелегальну організацію, зі зрадницькими цілями.

Провокація — навмисні дії проти окремих осіб, організацій, держав тощо з метою штовхнути їх на згубні для них вчинки.

Продуцент - той, хто виробляє, створює.

Пропаганда (від латин. — те, що підлягає поширенню) — розповсюд­ження політичних, філософських, наукових, художніх та інших ідей з метою формування у суспільстві певного світобачення.

Просвітництво – антифеодальна ідеологія часів становлення капіталізму, згідно з якою подолання феодальних відносин і встановлення нового суспільного ладу можливі за допомогою реформи і освіти. Просвітителі продовжували гуманістичні традиції епохи Відродження та Реформації. Основними рисами П. стали: боротьба проти релігійної догматики, необхідність світського характеру суспільного життя, пріоритет держави над церквою, посилений інтерес до природознавства, ідея залежності суспільного прогресу від поширення освіти, концепція освіченого абсолютизму, уболівання за долю батьківщини, ідея самоцінності людини, віра в могутність її розуму і високе покликання, прагнення підняти самосвідомість і самоутвердження особи та ін. Суспільним ідеалом і вершиною розвитку людства просвітителі вважали Царство Розуму.

Протекторат — форма колоніальної залежності, за якої держава, що знаходиться під протекторатом, користується певною автономією у внутрішніх справах, в той час як питання оборони, зовнішньої політики, а також найважливіші аспекти внутрішньої політики підлягають контролю метрополії. Територія Богемії (Чехії) і Моравії, що увійшла до складу III рейху після ліквідації Чехословаччини (1939).

Протоколи Сіонських мудреців (точна назва — «Протоколи засідань Всесвітнього союзу франкмасонів і сіонських мудреців») — всесвітньо відома історична збірка текстів, документи всесвітньої єврейської змови, складеними з доповідей учасників напівтаємного першого Сіоністського конгресу у Базелі 1897 року.  "П.с.м." стверджували про існування всесвітньої єврейської змови з метою встановлення світового панування.

Профан (лат. profanus — той, хто не має святості; нечистий; непосвячений; неосвічений; темний) - особа, не обізнана в якій-небудь галузі, некомпетентна особа. У стародавньому Римі - той, хто не мав права входити до храму. 

П'ята колона – фігуральне окреслення таємних прихильників ворога, які провадять диверсійну чи шпигунську діяльність або ж готові до цього; поняття вжите вперше 1936 під час громадянської війни в Іспанії, коли 4 колони армії ген. Ф. Франко атакували Мадрид, а п. к. (його прихильники в місті) мала вчинити диверсію зсередини. П.к. - політичний термін, під яким мається на думці громадяни, що діють в інтересах третіх держав, проти влади своєї країни. П.к. – це неформальна організація всередині країни, яка зазвичай фінансується з-за кордону, а її діяльність спрямована на руйнування країни, але замаскована під громадський рух чи політичну партію.

Р

Радикал — прихильник крайніх, рішучих дій, поглядів.

Радимичі - союз східнослов'янських племен межиріччя верхнього Дніпра і Десни. бл. 885 у Давньоруській державі. У 12 ст. велика частина території в Чернігівській, північна частина — у Смоленській землях.

III Райх (дослівно: "Третя імперія") - офіційна німецька назва держави, що існувала у Німеччині в 1933-1945 рр. Розцінювалась як логічне продовження двох попередніх Німецьких імперій. І Райх - Священна римська імперія німецької нації, що існувала з X ст. (Оттон Великий) до 1806 р. (підкорення Наполеоном Пруссії). II Райх - Німецька імперія 1871-1918 рр. (династія Гогенцоллернів). III Райх проголо­шений 30 січня 1933 р. Вперше термін "Третій Райх" вжив у 1923 р. німецький письменник А.Меллер Ван де Брук.

Райхсвер - збройні сили Німеччини в 1919-1935 рр. Вербувалися за наймом. Їх чисельність та озброєння були обмежені Версальським мирним договором. Після запровадження загальної військової повинності замінені на вермахт.

Райхскомісаріат "Україна" - адміністративно-територіальна одиниця, утворена на частині окупованих українських земель. Знаходилась під управлінням цивільної адміністрації. Центром РКУ було місто Рівне.

Ранній залізний вік - один з періодів розвитку людства за археологічною періодизацією. Відзначається остаточним розселенням індоєвропейців, технологічним переворотом у виготовленні знарядь праці, виникненням перших державних утворень, періодом існування найяскравіших кочових утворень. На території України ця доба припадає на 1 тис. до н.е. - початок 1 тис н.е.

Раса — велика група людей, що склалася історично й об'єднана спільністю походження та сукупністю певних вторинних спадкових фізичних особливостей (будовою тіла, кольором шкіри, очей, волосся, формою голови).

Расизм - сукупність поглядів, дій, в основі яких лежить твердження про фізичну і психічну нерівність між расами, що є обґрунтуванням поділу рас на "вищі" та "нижчі", "неповноцінні". Вперше термін Р. зафіксовано у 1932 р. у французькому словнику "Ларусс. XX століття".

 

Рашизм - людиноненависницька ідеологія та соціальна практика великодержавного шовінізму правлячого режиму Російської Федерації.

 

Реваншизм - політика, спрямована на підготовку та розв'язання нової війни під приводом помсти за попередню поразку з метою встановлення довоєнних кордонів, довоєнної системи міжнародних відносин, прагнення відплати.

Ревізіонізм (лат. revisio «перегляд») — позначення ідейно-політичних і наукових течій, що піддають перегляду принципи та положення якої-небудь теорії, концепції, вчення.

 

Історичний ревізіонізм — корінний перегляд (ревізія) історичних концепцій, що сформувалися в якій-небудь галузі. Термін був введений на рубежі 1970-х років, спочатку — щодо школи молодих французьких вчених на чолі з Франсуа Фюре, які рішуче виступили проти традиційних поглядів на Велику французьку революцію.

Ревізіонізм голокосту — напрям у науці, явище в сучасній історіографії, в процесі якого учені доводять свої сумніви у поширених після 1946 року бездоказових тверджень про нібито масове знищення євреїв німцями під час ІІ світової війни.

Революція — докорінна якісна зміна, різкий стрибкоподібний перехід від одного якісного стану до іншого, від старого до нового; докорінний переворот у житті суспільства, який приводить до ліквідації віджилого суспільного ладу й утвердження нового.

Реєстрові козаки — частина українських козаків, узятих урядом Речі Посполитої на військову службу і внесених в особливий список (реєстр).

Реквізиція — примусове вилучення державою майна власника (приватної або юридичної особи) в державних інтересах з виплатою або без виплати йому вартості майна.

Репарація - вид матеріальної, матеріально-правової відповідальності; відшкодування збитків агресором потерпілій від агресії державі. Наприклад, якщо розглянемо конкретний випадок то після Першої Світової війни Німеччина щорічно сплачує певну суму репарацій (починаючи з 1 млрд марок у 1924 р. і до 2.5 млрд — у 1928–1929 рр.)

Репатріант — особа, яка повертається додому, на батьківщину внаслідок репатріації.

Репатріація - повернення на батьківщину військовополонених, переміщених осіб, біженців, емігрантів.

Репресії — система заходів, які передбачають усунення, ізоляцію, знищення політичних ворогів (справжніх або надуманих), конкуруючих соціальних груп чи прошарків, етнічних спільнот з метою встановлення панування або зламу опору.

Республіка — форма державного правління, за якої вища влада належить виборним представницьким органам, а глава держави обирається населенням або представницьким органом.

Ретроспектива - погляд в минуле. Огляд того, що було в минулому. 

Ретроспективний - той, що містить в собі огляд минулих подій, звернений в минуле. 

Референдум — спосіб прийняття законів та інших рішень з найважливіших питань суспільного життя прямим волевиявленням громадян через усенародне голосування.

Ритуал — вироблений звичаєм, встановлений порядок здійснення чогось, форма спеціальної поведінки людей.

Робочі табори - концтабори для примусової праці ув'язнених, які нацисти стали використовувати у роки Другої світової війни. У Р.т. ув'язнені жили не більше 3-6 місяців. Там виконувався сумнозвісний наказ про "умертвіння працею".

Романтизм (франц. romantisme, від лат. romanus – римський) – світоглядно-філософська позиція та літературний й художній рух, який виник в кінці XVIII – на початку XIX ст. Р. протиставив утилітаризму (утилітаризм – принцип поведінки, що підпорядковує всі вчинки людей матеріальній вигоді, задоволенню вузькокорисливих інтересів, а також принцип оцінки всіх явищ тільки з точки зору їх корисності, вигоди, можливості бути засобом для досягнення якоїсь мети) й нівелюванню особистості, “бездушній розсудливості” раціоналістичного просвітництва культ почуттів й творчого екстазу, індивідуалізм, спрямованість до безмежної свободи, жадобу вдосконалення та оновлення, пафос особистої та громадянської незалежності. Характерним для Р. є зацікавленість внутрішнім світом людини, емоційність, релігійність переживань, естетизм, інтуїтивізм, символізм, містичний культ природи, визнання права кожного вірити в те, у що він вірить, бути щасливим на свій лад, підвищений інтерес до національної історії й культури, певна ідеалізація та міфологізація останніх, загострення уваги на ідеї нації, “народній душі”, “духу народу” та інше.

Русифікація - насильницьке запровадження російської мови, культури тощо.

Рух Опору - національно-визвольний рух народів, окупованих Німеччиною та її союзниками. Боротьба набирала різних форм від духовного опору до збройної боротьби.

С

СА (SА) - штурмові загони. Напіввоєнні з'єднання НСДАП. Використо­вувалися як ударна сила НСДАП під час проведення різноманітних партійних заходів: мітингів, походів тощо. Очолював СА Ернст Рем. У 1934 р. близько 400 провідників СА були знищені за наказом Гітлера в "ніч довгих ножів". Після цього СА втратили свій політичний вплив, ставши джерелом для поповнення вермахту. На Нюрнберзькому процесі були визнані "злочинною організацією".

Сателіт — держава, формально незалежна, але фактично підпорядкована більш сильній державі.

Світова громадськість - частина людства, яка активно приймає участь у політичному житті і формує відповідну громадську думку.

СД (SD) - нацистська служба безпеки, розвідувальне управління СС, утворене у 1934 р. З 1936 р. СД очолив Р.Гейдріх. З цього часу вона виконувала функції допоміжної поліції, згодом, функції були розширені. Головне завдання забезпечення внутрішньої безпеки НІ рейху. Функції СД були аналогічними функціям гестапо і абвера, що зумовлювало конкуренцію між цими організаціями. СД мала право на позасудові арешти, обшуки, конфіскації, таємні операції по знищенню ворогів рейху тощо. Мала широку агентурну мережу, досьє на вище керівництво рейху і сусідніх держав.

Сегрегація — вид расової дискримінації як вид міжетнічної взаємодії, характеризується зведенням контактів між етнічними групами до мі­німуму, уникнення міжетнічних зв'язків (заохочення створення націо­нальних шкіл, окремих релігійних і культурних установ, засудження у суспільстві міжетнічних шлюбів, заборона жити в одних домах і навіть в одних частинах міста, відвідувати театри, ресторани тощо). Законодавче обмеження прав одних етнічних груп порівняно з іншими.

Сейм — станово-представницький орган за доби феодалізму в Чехії, Польсько-Литовській державі; верховний орган державної влади і законодавчий орган Польщі.

Семантика - розділ мовознавства, пов'язаний з лексикологією; вивчає значення (теж у діяхронному, історичному перекрої) слів і їх складових частин, словосполук і фразеологізмів. Слово походить від грецького слова σημαντικός (семантікос), «значимий», з σημαίνω (семаіно), «значити, вказувати» та також від σήμα (сема), «знак, позначка, символ».

Походить від семантики пов'язаної з визначенням символізму знаків (символи, зображення, ієрогліфи, клинописні знаки, кодові знаки та символьні зображення в астрономії, правилах дорожнього руху, значки в інтернеті).

Сепаратизм — рух за територіальне відокремлення тієї чи іншої частини держави з метою створення нового державного утворення або надання певній частині держави автономії за національними, релігійними чи мовними ознаками.

Сервілізм - раболіпство, прислужництво, рабська підлесливість.

Сефарди - один з двох великих субетносів єврейського народу (сефарди та ашкенази), цим терміном в єврейській історії називають іспанських євреїв, які зберегли свою назву, коли залишили Іспанію (1492 рік) та переселилися в інші країни.

Сигуранца (рум. Siguranţă, букв. «охорона») — у 1921—44 роки таємна політична поліція у колишній монархічній Румунії, охранка. Заснована з метою розгрому революційних організацій. За неповними даними, Сігуранца заарештувала (з 1924 року) понад 75 тис. осіб. У 1942 році директор Сігуранци — Е. Крістеску. Під час Другої світової війни оганізація брала участь у відстеженні підпільної й партизанської діяльності в Україні (у Трансністрії й на інших територіях СРСР). Організація-спадкоємець соціалістичної доби - Сікурітате, (рум. Securitate, повністю: Departamentul Securităţii Statului, 1948-1990).

Система багатопартійна — цілісне утворення, що формується всередині політичної системи суспільства на основі усталених зв'язків між політичними партіями, які відрізняються програмними настановами, тактикою, внутрішньою структурою. С.б. є одним із критеріїв розвинутої політичної системи суспільства та її атрибутів; існує лише в демократичних країнах із чітким правовим регулюванням соціально-політичного життя та наявністю громадянського суспільства.

Система однопартійна — неконкурентний тип партійної системи, що складається з представників або членів однієї політичної партії. Існувала в СРСР, деяких інших соціалістичних країнах. На сучасному етапі поширена в постколоніальних країнах, де поки що не сформувалися сучасна розвинута соціальна структура і відповідний їй політичний плюралізм.

Сіверяни — східнослов'янське плем'я (союз племен), що займало область дніпровського Лівобережжя. Наприкінці VI—VII ст. разом з полянами та іншими племенами утворили ранньодержавне об'єднання на Східній Наддніпрянщині. У VIII ст. разом із в'ятичами та радимичами опинилися під владою хозарів. Внаслідок війни князя Олега з хозарами у 884 р. частина земель сіверян увійшла до складу Київської Русі. Останній раз згадуються у літописі під 1024 р.

Сіонізм (від назви пагорба Сіона в Єрусалимі) - реакційна шовіністична ідеологія, політика та практика єврейської буржуазії. Вперше термін Сіонізм було використано у 1893 р. доктором Натаном Бірбаумом у першій єврейській газеті Німеччини, яку він заснував. Виник у кін. 19 ст.; був покликаний відвернути єврейських трудящих від революційної боротьби, зберегти панування з них буржуазно-клирикальной верхівки. Виступав під гаслами створення єврейської держави шляхом колонізації Палестини, а після 1948 р. – всілякої підтримки Ізраїлю. Характерні риси сіонізму як однієї з ударних загонів імперіалізму – войовничий шовінізм і расизм. Резолюцією 30-ї сесії Генеральної Асамблеї ООН (1975) сіонізм кваліфікований як форма расизму та расової дискримінації, расистська та імперіалістична ідеологія, загроза міжнародному миру та безпеці.

Січові стрільці - військова формація, яка була створена у Києві в листопаді 1917 року й проіснувала у складі армій Української Народної Республіки та Української Держави до грудня 1919 року. Аби відрізнити вояків цього формування від галицьких УСС, їх називали Січовими Стрільцями, іноді з додатком «київські».
До складу цього підрозділу увійшли колишні українські військовополонені, які воювали у складі Легіону УСС та австрійської армії й потрапили у полон до росіян у 1915—1917 роках. Після Лютневої революції 1917 року у Росії їх було звільнено із таборів для військовополонених. Більшість засновників Січових Стрільців були колишніми вояками Легіону Українських Січових Стрільців.
Наказ про створення Галицько-Буковинського куреня Січових Стрільців було видано 12 листопада 1917 року. Цей курінь став, урешті, першим національним підрозділом Армії УНР. Утвердження куреня як найбоєздатнішої частини Армії УНР нерозривно пов’язане з діяльністю на посту його командира полковника Євгена Коновальця, який очолив підрозділ у першій декаді січня 1918 року. Євген Коновалець реорганізував курінь, застосувавши при цьому ідейні  та організаційні засади Легіону УСС. Водночас, бажаючи підкреслити загальноукраїнський, а не суто регіональний характер підрозділу, полковник наполіг на офіційній зміні його назви на 1-й курінь Січових Стрільців. Тоді ж до складу куреня були включені й наддніпрянці.

У грудні 1917 - лютому 1918 років курінь активно брав участь у боях першої Російсько-української війни. Січові Стрільці діяли проти більшовицьких загарбників на Лівобережжі, а також були активно задіяні до придушення більшовицького заколоту в Києві у другій половині січня 1918 року. Чисельність цього підрозділу на той час становила близько 700 стрільців. Після повернення на початку березня 1918 року до Києва за куренем було закріплено символічний статус гвардії Армії УНР. Після мобілізації та поповнення куреня особовим складом підрозділ було перетворено на 1-й полк Січових Стрільців, чисельність якого на середину квітня 1918 року сягала 3 тисячі стрільців. На той момент близько 75% складу полку походило із західноукраїнських земель. Командир полку Євген Коновалець та начальник штабу Андрій Мельник отримали звання полковників. І на той час полк Січових Стрільців був переважно задіяний для охорони українських державних інституцій, а також для підтримки правопорядку в Києві та околицях.  

Ситуація підрозділу змінилася після гетьманського перевороту, коли було усунуто від влади Українську Центральну Раду. Полк був заблокований у казармах союзними гетьману Павлу Скоропадському німецькими військами. Не бажаючи доводити справу до збройного конфлікту, гетьман 29 квітня 1918 року особисто запропонував Євгенові Коновальцю разом із полком присягнути на вірність і продовжити службу в армії Української Держави. На своїй нараді Січові Стрільці вирішили відмовитися від цієї пропозиції і розформувати полк. І після того як німецькі війська зняли блокаду стрілецьких казарм, 1 травня 1918 року полк склав зброю. Частина стрільців повернулася додому, в Галичину, а інші залишилися у Києві або ж , виїхавши з міста, приєдналися до селянських повстанських загонів. А приблизно третину особового складу колишнього полку було переведено до 2-го полку Запорозького корпусу. Серед частини Січових Стрільців також виникла ідея організовано перейти на службу до Легіону УСС, який саме у той час перебував на півдні України. Однак тогочасне командування Легіону не підтримало таку ідею.

Наприкінці травня 1918 року Євгена Коновальця було обрано головою Головної ради галицьких, буковинських та угорських українців. А 23 серпня 1918 року гетьман видав наказ про створення в Білій Церкві Окремого загону Січових Стрільців на чолі з Євгеном Коновальцем. Проти формування загону виступило проросійське оточення Павла Скоропадського. Бажаючи завадити планам відновлення підрозділу Січових Стрільців, воно інспірувало арешт полковника Коновальця та близько 30 стрільців. Це
сталося 6 вересня 1918 року у штабі загону, що тимчасово діяв у Києві. Але після нетривалого утримання під вартою всіх звільнили, і командир загону разом із іншими галичанами виїхав до Білої Церкви. Станом на початок листопада 1918 року Окремий загін Січових Стрільців уже нараховував 1187 стрільців та 59 старшин.
Працюючи над відновленням боєздатності свого підрозділу, Євген Коновалець водночас налагодив таємні контакти з лідерами блоку опозиційних щодо гетьмана сил — Українським національним союзом. Лідери союзу почали схиляти полковника Коновальця до участі в антигетьманському повстанні. Остаточну згоду підтримати повстання він дав 14 листопада 1918 року, після того як Павло Скоропадський офіційно проголосив про намір укласти федеративну угоду між Українською Державою та антибільшовицькими військово-політичними силами Росії. Тож у ніч на 16 листопада 1918 року у Білій Церкві почалося повстання проти влади гетьмана. Значним успіхом Січових Стрільців стала переможна битва під Мотовилівкою, що відбулася 18 листопада 1918 року і внаслідок якої було відкрито шлях на Київ. Уже в ході повстання Окремий загін Січових Стрільців було реорганізовано в I-шу дивізію Січових Стрільців. А 3 грудня 1918 року дивізія увійшла разом із Чорноморською і Дніпровською дивізіями до  складу новоствореного Осадного Корпусу. Загальна чисельність корпусу становила близько 50 тисяч вояків. 15 грудня 1918 року сили Осадного Корпусу вступили до Києва. А вже у другій декаді січня 1919 року Євген Коновалець виступив одним із організаторів запрошення до Києва політиків ЗУНР, які згодом підписали Акт Злуки двох українських держав.
На початку 1919 року підрозділи Осадного Корпусу були задіяні в боях проти більшовицьких військ на Лівобережній Україні. Наприкінці січня 1919 року штаб корпусу, перейменованого в корпус Січових Стрільців, забезпечував організацію оборони Києва, евакуацію державних інституцій та мешканців. Останні підрозділи Січових Стрільців залишили столицю 5 лютого 1919 року. А 15 травня 1919 року корпус Січових Стрільців, що залишався найбоєздатнішою частиною армії УНР, було реорганізовано в групу Січових Стрільців.
Упродовж травня-липня 1919 року Січові Стрільці майже безперервно брали участь у боях проти більшовиків. Окремі їхні підрозділи перейшли в Галичину, де в складі Галицької Армії воювали проти поляків. А у жовтні—листопаді 1919 року Січові Стрільці вели бойові дії проти частин російської Добровольчої армії генерала Антона Денікіна.
Після того як уряд УНР оголосив про перехід до партизанської форми боротьби, 6 грудня 1919 року Стрілецька Рада вирішила розформувати та демобілізувати групу Січових Стрільців. Але особисто для Євгена Коновальця та його найближчого оточення це рішення не означало припинення Визвольних змагань. Всього лише через півроку виникла Українська Військова Організація, яка продовжила боротьбу за українську незалежність, але вже підпільними методами.
 

Слобідська Україна (Слобожанщина) — історико-географічна область у північно-східній частині України, що охоплює територію Харківської, Сумської, північ Донецької та Луганської областей, а також південно-східну частину Воронезької, південь Курської, більшість Бєлгородської областей Росії.

Слов'янофіли - представники одного з напрямів російської суспільної й філософської думки 40—50-х рр. 19 ст — слов'янофільства, що виступили з обгрунтуванням самобутньої дороги історичного розвитку Росії, яка, на їх думку, є принципово відмінною від дороги західноєвропейської. Самобутність Росії слов'янофіли бачили у відсутності, як їм здавалося, в її історії класової боротьби, в російській поземельній общині й артілях, в православ'ї, яке слов'янофіли уявляли собі як єдине правильне християнство. Ті ж особливості самобутнього розвитку слов'янофіли вбачали і у зарубіжних слов'ян, особливо південних, симпатії до яких були однією з причин назви самого напряму (Слов'янофіли, тобто слов'янолюби), даної їм західниками. Для світогляду слов'янофілів характерні: негативне відношення до революції, монархізм і релігійно-філософські концепції. Більшість слов'янофілів за походженням і соціальним статусом були середніми поміщиками із старовинних дворянських родів, частково вихідцями з купецького і різночинського середовища.
Головну роль у формуванні поглядів слов'янофілів зіграли літератори, поети і учені А. С. Хом'яков, І. В. Кирєєвський, І. С. Аксаков, Ю. Ф. Самарін. Близькими до слов'янофілів за суспільно-ідейними позиціями в 40—50-х рр. були письменники В. І. Даль, С. Т. Аксаков, О. М. Островський, А. О. Григор'єв, Ф. І. Тютчев, М. М. Язиков. Велику данину поглядам слов'янофілів віддали історики, славісти і мовознавці Ф. І. Буслаєв, О. М. Бодянський, В. І. Григорович, І. І.Срезневський, М. А. Максимович .
Осереддям слов'янофілів в 40-і рр. була Москва, літературні салони Єлагиних, Свербєєвих, Павлових. Тут слов'янофіли спілкувалися і вели спори із західниками. Багато творів слов'янофілів піддавалися цензурним утискам, деякі  них підлягали нагляду поліції, піддавалися арештам. Постійного друкованого органу лов'янофіли довгий час не мали, головним чином через цензурні перепони. Друкувалися переважно в «Москвитянині» ; видали декілька збірок статей «Синбірська збірка» (1844), «Збірка історичних і статистичних відомостей про Росію і народи їй єдиновірні і единоплеменні» (1845), «Московські збірки» (1846, 1847 і 1852). Після деякого пом'якшення цензурного гніту слов'янофіли в кінці 50-х рр. видавали журнали «Російська бесіда» (1856—60), «Сільський благоустрій» (1858—59) і газети «Чутка» (1857) і «Вітрило» (1859).
В 40—50-х рр. з з питань про історичний розвиток Росії слов'янофіли виступали, на противагу західникам, проти засвоєння Росією форм і прийомів західно-європейського політичного життя і порядків. У боротьбі слов'янофілів проти європеїзації виявлявся їх консерватизм. В той же час, представляючи інтереси значної частини дворян-землевласників, що відчувала зростаючу дію капіталістичних відносин, які дедалі більше розвивалися, вони вважали за необхідне розвивати торгівлю і промисловість, акціонерну і банківську справи, будівництво залізниць і вживання машин в сільському господарстві. Слов'янофіли виступали за відміну кріпацтва «зверху» з наданням селянським общинам земельних наділів за викуп. Самарін, Кошельов і Черкаський були серед діячів підготовки і проведення Селянської реформи 1861. Слов'янофіли надавали великого значення громадській думці, під якою розуміли думку освічених ліберально-буржуазних, заможних верств населення, відстоювали ідею скликання Земського собору (Думи) з виборних представників всіх суспільних верств, але заперечували проти впровадження конституції і будь-якого формального обмеження самодержавства. Слов'янофіли добивалися усунення цензурного гніту, встановлення гласного суду за участю в нім виборних представників населення; відміни тілесних покарань і смертної кари.
Історичним переконанням слов'янофілів була властива в дусі романтичної історіографії ідеалізація старої, допетровськой Русі яку вони уявляли собі гармонійним суспільством, позбавленим протиріч, суспільством, що не знає внутрішніх потрясінь, в якому присутня єдність народу і царя, «земщини» і «влади». На думку слов'янофілів, починаючи з часів Петра I, який  порушив органічний розвиток Росії, держава встало над народом, дворянство й інтелігенція, які однобічно і зовнішньо засвоїли західноєвропейську культуру, відірвалися від народного життя. Ідеалізуючи патріархальність і принципи традиціоналізму, слов'янофіли приписували по суті позаісторичний характер російському «народному духу».
Слов'янофіли закликали інтелігенцію до зближення з народом, до вивчення його життя і побуту, культури і мови. Вони поклали початок вивченню історії селянства в Росії і багато зробили для збирання і збереження пам'ятників російської культури і мови (збори народних пісень П. В. Кирєєвського, словник живої мови великороса В.І. Даля, тощо.). Істотний вклад внесли слов'янофіли в розвиток слов'янознавства в Росії, в розвиток, зміцнення і пожвавлення літературних і наукових зв'язків російської громадськості і зарубіжних слов'ян; їм належала головна роль в створенні і діяльності Слов'янських комітетів в Росії в 1858—78.
Погляди й діяльність російських слов'янофілів вплинули на багатьох видних діячів національного відродження і національно-визвольного руху слов'янських народів, що знаходилися під гнітом Австрійської імперії і султанської Туреччини (чехи В. Ганка, Ф. Челаковський, у свій час К. Гавлічек-Боровський; словаки Л. Штур, А. Сладковіч; серби М. Ненадовіч, М. Мілічевіч; болгари Р. Жінзіфов, П. Каравелов, Л. Каравелов, частково поляки В. Мацєєвський і ін.).
В роки революційної ситуації 1859—1861 сталося значне зближення поглядів слов'янофілів і західників на ґрунті лібералізму . В післяреформений період, в умовах капіталістичного розвитку слов'янофільство як особливий напрям суспільної думки перестало існувати. 

Смерд — селянин (у Давній Росії), який належав до селянської общини й отримував від князя землю, сплачуючи йому данину.

Соціал-дарвінізм - ідеологічна концепція, родоначальником якої був англійський соціолог Герберт Спенсер (1820-1903). Досліджен­ня Спенсера будувалися на аналогії між людським суспільством і біологічним організмом і відстоюванні ідеї природних взаємозв'язків всіх сторін суспільного життя, здатності суспільства до самоорганізації, еволюційного характеру його розвитку. Спенсер вважав, що в основі як біологічної, так і соціальної еволюції лежить закон природного відбору, боротьби за існування, виживання найбільш пристосованих видів. С.-д. розвинувся і набув найбільшого поширення в США та Німеччині. Окремі положення С.-д. стали основою для ідеології нацизму.

Соціал-демократія — ідеологічна й політична течія, яка виступає за здійснення ідей соціалізму в усіх сферах суспільного життя; на відміну від комуністичної течії, соціал-демократія принципово стоїть на демократично-реформистському шляху суспільних перетворень. 

Соціалізм — вчення і теорії, які стверджують ідеал суспільного устрою, заснованого на суспільній власності, відсутності експлуатації, справедливому розподілі матеріальних благ і духовних цінностей залежно від затраченої праці, на основі соціально забезпеченої свободи особистості.

СС (SS) — охоронні загони. Елітні підрозділи НСДАП, які відзначалися особливою відданістю нацистсь­кій ідеології, дисципліною і "расовою" чистотою. Створені у листопаді 1925 р. як спеціальна група для охорони фюрера і нацистських зібрань у Мюнхені. Після того, як у 1929 р. СС очолив Г.Гіммлер, ця організація поступово перетворилася в одну з найбільш впливових партійно-державних структур III Рейху. У 1934 р. СС стає самос­тійною організацією непідконтрольною СА. З цього року починається формування військ СС, які на 1944 р. нараховували 1 млн. чол. СС відповідали за знищення зовнішніх і внутрішніх "ворогів нації" і практично контролювали німецьку поліцію.

Суверенітет (франц. souverainete — верховна влада) — незалежне від будь-яких сил, обставин і осіб верховенство; незалежність держави у зовнішніх і внутрішніх справах.

Сцієнтизм (science - наука) - тенденція до витлумачення філософського і соціологічного знання у світлі принципів і методів, властивих природничим наукам. Витлумачення природничо наукового знання як найвищого впливу науковости. Ідея про винятковість природничої науки, яка нібито єдина здатна пояснити весь суспільний прогрес. 

Т

Таємна польова поліція — каральний орган, який діяв в оперативному тилу німецьких військ. Підпорядковувалась і була складовою вермахту.

Теологія (грец. theos бог + logos) – систематичний виклад віровчення.

Терор — знищення і залякування ворогів насильницькими засобами.

Тероризм — здійснення політичної боротьби засобами залякування, насильства аж до фізичної розправи, дестабілізація суспільства, державно-політичного ладу шляхом систематичного насильства, політичних вбивств, провокацій.

Терпимість - здатність не вороже, поблажливо ставитись до чужих звичок, звичаїв, поглядів тощо.

Тиверці — східнослов'янське плем'я (союз племен), що займало територію між Дністром і Дунаєм. Починаючи з Х ст., входять до складу Київської Русі. З середини Х ст. їх землі постійно зазнають нападів печенігів та половців, унаслідок чого тиверці поступово змішуються з іншими слов'янськими племенами. В XII—XIII ст. входили до складу Галицького князівства. Пізніше нащадки розчинилися в населенні Молдови.

Тисяцький — начальник гарнізону, так званої тисячі, що поділялася на сотні.

Томаківська Січ - соціально-політична та військова організація запорізьких козаків на Дніпрі на острові Томаківка з 1560-х – 1593 р. 

Тоталітаризм — особливий тип ідеології і політичних відносин. Т. формується в особливих специфічних умовах прискореної модернізації суспільства. Т. — це феномен XX ст. Т. (від пізньолатинського— весь, цілий, повний, або франц. — повний, цілий) — одна з форм політичного режиму, що характеризується повним (тотальним) контролем держави над всіма сферами життя суспільства і окремо взятої людини: політичною, економічною, соціальною і навіть особистою. Т. у найбільш завершеному вигляду існував у Італії, Німеччині, СРСР та державах соціалістичного табору. Т. у різних країнах, в різний час мав свої особливості у відповідності до специфічних особливостей кожної країни.

Феномен тоталітаризму своїм корінням сягає глибини віків, знаходить свою схожість з деспотіями і тираніями стародавніх часів, з абсолютистськими і авторитарними системами влади. Але лише у XX ст. в умовах кризи класичної ліберальної ідеї, при переході до розвинутого індустріального суспільства і соціальної демократії, з'являється тип жорсткої диктатури, яка спирається на масовий рух, і пронизана унітарною ідеологією. 

Передумови виникнення тоталітарних режимів: 1) Утвердження індустріального суспільства. Поява технологій масового виробницт­ва. Поява механізмів державного регулювання економікою. Стан­дартизація всіх сторін життя. "Масова культура". 2) Залучення наприкінці XIX - на початку XX ст. до політичного життя широких мас населення після запровадження загального виборчого права і загальної демократизації політичного життя у провідних країнах світу. Вихід на політичну арену широких мас переважно неграмотного, з низькою політичною культурою, озлобленого соціальною несправедливістю населення приводить до появи нових харизматичних лідерів, які вміло маніпулюють масами, прагнучи до одноосібної влади. 3) Масові політичні партії і соціальні рухи, об'єднані масовими ідеологіями. 4) Ключовим фактором формування тоталітарних тенденцій є зміна у масовій соціально-політичній свідомості, пов'язана з масовою негативною маргінальністю, форму­ванням нових психологічних типів "авторитарної особистості" і "людини натовпу". У разі, якщо суспільство достатньо широко охоплене процесами модернізації, які вже мають незворотний характер, формується особливий соціальний простір, який генерує крайні форми політичного радикалізму. Цей радикалізм вбирає в себе прагнення тотального оновлення, досягнення глобальної надмети. Для досягнення цієї мети потрібне формування особливого типу держави - тоталітарної. 

Американські політологи К.Фрідріх, З.Бжезинський у своїй праці «Загальна модель тоталітаризму» виділяють шість ознак тоталі­таризму: 1. Панування «Єдиної масової партії, як правило на чолі з єдиним «диктатором»; 2. Наявність «розробленої ідеології... хіліастичного змісту, заснованої на радикальному запереченні існуючого суспільного устрою у поєднанні з ідеєю завоювання світу для нового соціального порядку»; 3. «Терористична система на основі фізичного і психічного насилля»; 4. «Технологічно обумовлена, майже абсолютна монополія контролю над всіма засобами масових комунікацій»; 5. «Технологічно обумовлена, майже абсолютна монополія використання озброєння»; 6.«Централізований контроль і управління економікою шляхом бюрократичної коорди­нації раніше юридично незалежних корпорацій». 

Сучасні дослідники називають наступні риси тоталітаризму: 1) Встановлення однопартійної системи і культу вождя (Муссоліні, Сталін, Гітлер та ін.); 2) Зрощування партійного і державного апарату; 3) Створення системи масових громадсько-політичних організацій, які охоплюють всі вікові верстви суспільства (жовтенята, піонери, комсомол, профспілки, комуністична партія - в СРСР); 4) Одержавлення економіки. Встановлення повного контролю над виробництвом і розподілом продукції, суспільних благ); 5) Мілітаризація економіки. 6) Агресивний характер зовнішньої політики; 7) Створення образу ворога (справжнього чи міфічного); 8) Використання примусової праці; 9) Масові репресії як засіб боротьби з опонентами і як система залякування; 10) Ідеологічна обробка населення. Повний контроль над системою освіти, засобами масової інформації тощо; 11) Ігноруван­ня прав людини. Людина є "гвинтиком" великого державного механізму; 12) Прагнення до уніфікації: культури, свідомості, моди тощо; 13) Опора на власні сили (автархія) тощо. 

При всій зовнішній схожості тоталітарні режими в різних країнах мали різні соціально-економічні структури, соціально-психологічні установки, принципово несумісні ідеології; їх становлення відбувалося різними шляхами, в залежності від національних особливостей і особливостей становища в країні; по різному і в різні часи відбувся їх крах. 

Історична місія Т.: 1. Став засобом для деяких країн здійснення "доганяючого" розвитку. Мобілізуючи всі ресурси для досягнення певної грандіозної мети (побудувати комуністичне суспільство, досягти світового панування, досягти рівня провідних країн в економічному розвитку тощо); 2. Став кривавим прикладом того, до чого призводить ігнорування прав та інтересів окремої людини; 3. Показав неефективність повного одержавлення економіки. Тоталітарне суспільство - особлива модель суспільних відносин, заснована на повному одержавленні всіх сторін суспільного життя. Мета Т.с. - досягнути нового стану суспільства (комунізму, "нового порядку тощо) шляхом його повної трансформації, зміни самої людини. Тоталітарний режим - це модернізуючий і мобілізуючий режим, який ефективно діє лише в екстремальних ситуаціях. Ознаки Т.р. див тоталітаризм, тоталітарне суспільство. Т.р. покликаний виконати надзадачу: виховати "нову людину", змінити самі основу існування людства. У досягненні цієї мети важлива роль відводиться державі, яка зрощується з правлячою партією, на чолі якої стоїть вождь (фюрер). Важливим засобом управління за Т.р. стає терор, який виконує також ідеологічну і виховну функції. Т.р. повністю нівелює людську особистість.

Тотальна війна - війна, при якій використовуються всі людські, матеріальні, економічні ресурси країни.

 

Трансністрія - адміністративно-територіальна одиниця на півден­ному заході України між Дністром і Південним Бугом, яку німеці на підставі договору в Бендерах (30 серпня 1941 р.) від­дали під тимчасове румунське цивільне управління. Адміністратив­ний центр - М.Тирасполь, згодом Одеса. Т. поділялась на 13 повітів па чолі з префектами, які у свою чергу поділялися на 65 районів, очолювані преторами. Окремі села очолювали примари. Цивільну адміністрацію Т. очолював доктор філософії Георг Алексіану. 

Трудова повинність - форма визиску населення, яка передбачала неоплачувану працю.

Трудові табори - одна з форм залучення трудових ресурсів насе­лення. 

У

Узурпація — насильницьке, протизаконне захоплення влади або присвоєння чужих прав на щось, чужих повноважень.

Українізація — офіційна політика партійно-державних органів УРСР у 20-ті і на початку 30-х років XX ст., яка зводилась до дерусифікації політичного і громадського життя, до обов’язкового вживання української мови в установах, зміцнення позицій української школи, культури, науки, до залучення українців до партії і надання їм важливих посад у партійному і державному апаратах.

Українська трудова армія - специфічна форма військ, організації, військові частини Пд.-Зх. фронту, які частково використовувалися у кінці громадянської війни в 1920—21 на відбудовних роботах у промисловості. Утверджена постановою РНК РСФРР та Всеукраїнського революційного комітету від 21.1 1920. Трудову армію очолювала Рада (Укррадтрударм) у складі представників Української ради народного господарства, командування Пд.-Зх. фронту та ряду наркоматів УСРР (шляхів; продовольства; праці; землеробства). Очолював Раду голова РНК УСРР, а персональний склад затверджувався Радою праці та оборони РСФРР за погодженням з РНК УСРР. У структурі Укррадтрударму були політуправління, штаб Української трудової армії, робітничо-селянська інспекція, ревтрибунал, польові штаби з комендатурами. В грудні 1920 утворено окрему Донецьку трудову армію, яка також підпорядковувалася Укррадтрударму. На кінець 1920 Українська трудова армія налічувала понад 30 тис. осіб. У зв'язку з наступом армії Врангеля з Криму і польських військ із заходу більшість частин Української трудової армії повернулася на фронти. В березні 1921 трудова армія підпорядковувалася Раді праці та оборони, а в кінці того самого року її було розформовано.

 

Українофобія (українофобство, україножерство, антиукраїнизм) — соціальне явище, одна з форм національної нетерпимості, ідеологія ворожого і нетолерантного ставлення до українців як до етносу, упереджене і негативне уявлення про них, злісна ворожість до українців як народу, до їх національних прагнень, їх культури, мови, або до України, як держави. Ненависть до українців проявляється у різних формах: в приниженні національної честі та гідності українців або образі їх почуттів, заподіянні ганьби, в переслідуванні, насильстві, нанесенні збитку по відношенню до особистості, нарузі над історичними та культурними реліквіями, нагнітанні ворожнечі і неприязні, у використанні образливих етнонімів, у приписуванні українцям негативних рис, у запереченні українцям права на існування як окремого етносу, у проведенні антиукраїнської діяльності, що полягає у вчиненні дій, спрямованих на поневолення українців, їх дискримінацію за ознакою приналежності до українського народу або частини населення України в економічній, політичній, освітній і культурній областях. Антиукраїнська діяльність може проявлятися у розповсюджені матеріалів із завідомо неправдивими вигадками про українців, обмеженні на користування і навчання рідною мовою, забороні відзначення національних свят тощо. У ході історії українофобія, як ідеологія та політика, мала різні прояви - від свідомо неправдивих звинувачень і всякого роду дискримінації (позбавлення українців громадських та інших прав) до асиміляції і геноциду. Українофобія є одним з різновидів ксенофобії.

Український національний союз (УНС) - координаційний осередок українських політичних партій, професійних і культурних організацій, опозиційних до правління гетьмана Павла Скоропадського. Організований на початку серпня 1918 р. на основі УНДС після виходу УДХП і вступу до нього лівих партій. Включав УСДРП, УПСС, УПСФ, УПСР, Союз залізничників, "Просвіту" та інші політичні партії та організації. УНС виступав за встановлення самостійної демократичної української республіки. Головою Союзу був Андрій Ніковський, а з 18 вересня 1918 р. - Володимир Винниченко. Мав філії у ряді міст України. В умовах політичної кризи 24 жовтня 1918 р. Павло Скоропадський погодився на включення до складу уряду п'ятьох міністрів, запропонованих УНС. 14 листопада 1918 р. був створений новий уряд на чолі з Сергієм Гербелем, і гетьман видав "Грамоту" про вступ України у федеративний зв'язок з майбутньою небільшовицькою Росією.Тоді ж на засіданні УНС було створено Директорію, яка оголосила повстання проти гетьманського режиму з метою відновлення УНР. Після падіння Гетьманату УНС очолював Микита Шаповал (листопад 1918 - січень 1919 р.)   

Уличі - союз східнослов’янських племен у Нижньому Подніпров'ї, Побужжі і на узбережжі Чорного моря. У сер. 10 ст. — у складі Давньоруської держави.

Унітарна держава — єдина держава, поділена на адміністративно-територіальні чи національно-територіальні одиниці, які не мають політичної самостійності, статусу державного утворення.

Ф

Факт - справжня, а не вигадана подія, справжнє явище, те, що відбулося насправді; реальність, дійсність, те, що об'єктивно існує.

Факт-подія - одинична, неповторна, оригінальна, чітко локалізована в часі та просторі ія, у якій брало участь певне коло осіб. Наприклад: обрання гетьманом Івана Мазепи 1687 р., Полтавська битва 1709 р.

Факт-процес - явище більш високого ступеня узагальнення. Наприклад: ліквідація автономії Гетьманщини та інкорпорування земель до складу Російської імперії протягом XVIII ст.

Факт-явище - фрагмент реальності з типовими, характерними ознаками, властивими певному історичному періоду або певним країнам на визначеному етапі історії. Наприклад: посилення антиросійських настроїв серед українців за часів Північної війни, піднесення української культури за доби І.Мазепи, утвердження стилю козацького бароко в українській архітектурі за доби І.Мазепи.  

Фанатизм — 1) доведена до крайнощів, нестямна відданість своїй вірі, переконанням, що приєднується з крайньою нетерпимістю до інших вірувань і поглядів; 2) пристрастна відданість справі, ідеї.

Фашизм (італ. fascismo — пучок, в'язка) — назва політичного руху під проводом Беніто Муссоліні в Італії, який був при владі від 1922 до 1943 року. Сьогодні відзначається відсутність консенсусу з основних питань визначення фашизму, в результаті чого це поняття перетворилося на словесний ярлик, тобто на упереджене визначення без об’єктивної оцінки і чіткого розуміння що воно означає.

Федерація — союзна держава, до складу якої входять державні утворення — суб'єкти федерації.

Фельдкомендатура — воєнно-адміністративний орган, якому підпорядковувалось декілька ортскомендатур.

Фольк (Фелькишський рух) — німецький політичний рух народницького типу рубежу ХІХ-ХХ ст. У центрі ідеології знаходилося поняття "народ" як особлива органічна спільнота, єдиний соціальний організм, що має власну душу, характер, волю, долю. Саме народе носієм колективного розуму, моралі, віри, володіє правом визначати шляхи суспільного розвитку, є сполучною ланкою між минулим і майбутнім. Ідеологія Ф.р. виходила за межі звичайної політичної ідеології. Ф.р. став світоглядною системою, що відбивала особливості тогочасного мислення, етнічної самосвідомості, культури німців. Критикуючи нові явища у житті, які стали проявлятися в умовах прискореної модернізації німецького суспільства, Ф.р. прагнув їм протиставити альтернативу національного життя, засновану на ідеях колективізму і особливого національного шляху під знаком єдності "крові і грунту". Ідеологія Ф.р: відзначалася особливим загостренням національних почуттів, які відверто переходили до антисемітських і расистських ідей. Фолькішисти прагнули до відродження "істинного німецького образу життя" як у моральному, психологічному, так і в расово-біологічному, генетичному відношенні. Ф.р. активно підтримував ідеї пангерма­нізму. Ф.р. виступав за участь народу-організму в політиці як засіб вирішення національних завдань.

Фольксдойче - німці, які народились і проживали за межами Німеччини.

Форма правління — організація верховної державної влади, порядок утворення її органів та їх взаємини з населенням.

Фюрер — вождь, лідер нації. Титул вищого керівника Третього Райху і Націонал-соціалістичної партії Німеччини.

Х

Хабад, Хабад-Любавич – – іудео-нацистська ультраортодоксальна секта, ультраортодоксальний іудейський релігійний клан тоталітарного типу, різновид хасидизму, який також називається любавичським хасидизмом. Секта виникла у XVIII столітті на стику кордонів Росії, України та Білорусії – у містечку Любавичі (тоді територія України, а нині Смоленська область Росії). Різко вирізняється серед інших хасидських рухів своїм особливим стилем. Членів клана називають хабадниками, вони відрізняються агресивним фанатизмом.

 

Харизма (грец. charisma божественний дар, милість) – особлива обдарованість особистості в інтелектуальному, духовному або якомусь іншому відношенні.

Холоп — підневільна особа, близька за суспільним становищем до раба; пізніше — двірський слуга, кріпак.

Хроніка (грец. chronika, від chronos - час) - запис історичних подій у хронологічній послідовності, один з основних видів середньовічного історичного твору (літописи Київської Русі).

Хронологічні вміння - способи роботи з історичними датами (подіями), за допомогою яких учні локалізують та систематизують факти минулого в часі. 

Християнство (від грец. Christos – Месія, Спаситель, Помазаник) – одна з трьох світових релігій (поряд з буддизмом та ісламом), яка виникла в середині I ст. н.е. у східній частині Римської імперії як ідеологія протесту проти соціального і національного гноблення і надії на порятунок (“спасіння”) від нього, що покладалась на прихід Месії (з давньоєвр. “Машіах” – Спаситель). Головне в християнстві – вчення про Боголюдину Ісуса Христа Сина Божого, який був посланий Богом-Отцем на землю для прийняття страждань і смерті задля спокутування людей від прабатьківського гріха (непослуху, порушення Божої заповіді Адамом і Євою стосовно заборони їсти плоди з Дерева Пізнання). Після смерті Христос воскрес і вознісся на небо, відкривши тим самим можливість воскресіння всіх людей, які рівні перед Богом, незалежно від національності, статі, соціального положення тощо. В майбутньому відбудеться друге пришестя Христа для суду над всіма людьми (живими і мертвими, що воскреснуть). 

 

Хуцпа - особливо цинічна, підла, нахабна брехня, верх цинізму та нахабства, що паралізує опонента, оскільки виходить за межу людських уявлень. Приклад хуцпи – це коли хлопець убив своїх батьків і закликає суд помилувати його на тій підставі, що він сирота..

Ц

Централізація — політичний процес, на основі якого формується централізм як управлінська політична система з властивими їй вертикальною структурою та субординацією, концентрацією влади в єдиному центрі.

Центральна імперська служба у справах єврейської еміграції - створена у лютому 1939 р. з метою організації еміграції євреїв з Третього рейху.

"Циклон-Б" - гербіцид на основі ціанідів (синильна кислота), який використовується для дезінсекції (знищення комах) одягу, взуття, приміщень. Так, переносником збудників епідемічного висипного тифу є воші, чуми – блохи. У профілактиці вищезазначених інфекційних хвороб особливе місце займає боротьба з комахами. Тому дезінсекція є невід’ємною частиною комплексу заходів з боротьби із такими хворобами.

Ч

Челядь — раби, полонені, які знаходилися під владою хазяїна, зовсім безправні особи.

Червоний терор - (від укр. "червоний" і лат "страх", "жах") - офіційна політика придушення політичних і потенційних противників насильницькими методами, яку здійснювали більшовики в роки громадянської війни (в Україні - у часи Українських визвольних змагань 1917 - 1921 рр.). Ініціатором і натхненником масового терору був В.Ленін. Він переконав своїх соратників у необхідності застосування "найжорстокішого революційного терору". 7 (20) 12.1917 створено спеціальний орган - Всеросійську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем (російська абревіатура ВЧК). 5.09.1918 РНК ухвалила постанову про червоний терор, яка надавала насильницькій політиці офіційного державного характеру. Дослідники вважають, що жертвами більшовицького терору стали сотні тисяч осіб, значна частина - в Україні.   

Чортківська оффензива (від назви районного центру Тернопільської області та лат. "контрнаступ, наступ, прорив, пролом") - наступальна операція Галицької Армії 7-28 червня 1919 р. з метою розгрому угруповань ворога в районі Чорткова і визволення всієї території ЗУНР. Велику роль в операції відігравав штаб Мирона Тарнавського, корпус якогобрав найактивнішу участь у її здійсненні. Загальне командування Галицькою Армією з 9 червня 1919 р. здійснював генерал Олександр Греков. У ході Чортківської операції військо ЗУНР звільнило Тернопіль, Бережани, Золочів, вийшло на підступи до Львова. Але брак зброї, боєприпасів, військового спорядження, відсутність допомоги з боку армії УНР, яка сама на той момент потребувала підтримки для ведення бойових дій з більшовиками, нерівні сили змусили Галицьку Армію відступити під тиском численнішого і краще забезпеченого польського війська.   

Чортомлицька Січ (Стара Січ) — Запорозька Січ, що існувала наприкінці XVI — на початку XVIII ст. на о. Чортомлик (Базавлук) при впаданні в Дніпро притоки Чортомлик поблизу теперішнього с. Капулівка Нікопольського р-ну Дніпропетровської обл. Заснована в 1652 р. У травні 1709 р. зруйнована царськими військами.

Ш

Шляхта — світські дрібні та середні феодали у країнах Центральної Європи (Польща, Литва, Україна та ін.).

Шовінізм - політична та ідеологічна система поглядів, агресивна форма націоналізму. Проповідує національну винятковість, протиставляє інтереси однієї нації іншій, розпалює національну ворожнечу і ненависть. Термін Ш. Походить від імені Нікола Шовена, героя комедії братів І. та Т. Коньяр "Трикольорова кокарда", який вбачав велич Франції у відновленні часів Наполеона І.

Шталаг - загальнопоширена скорочена назва таборів для військовополонених у роки Другої світової війни.

Шутцманшафт-батальйон — поліцейський батальйон, сформований з місцевого населення.

Ю

Юденрат — "рада єврейських старійшин", орган самоврядування гетто. До складу Ю., як правило, входило 12-24 чол.  Ю. забезпечував реєстрацію населення гетто, збір контрибуції, організацію трудової повинності, забезпечення продовольством і медичним обслуговуванням мешкан­ців гетто. 

Я
Яніславицька культура - група споріднених пам'яток пізнього мезоліту, крем'яним виробам якої властиві яніславицькі вістря та трикутники. В колекціях багато правильних пластин, трапецій, мікрорізців, одноплощинних нуклеусів для відтискних пластин, скребачок на аморфних відщепах, сокир. На пізніх пам'ятках знайдена неолітична кераміка з гребінцевим орнаментом. Поширена в басейнах Вісли, Німана та Прип'яті. В Українському Поліссі досліджені пам'ятки: Сенчиці 5а, Переволока 2, Непірець, Рудня, Протереб, Оболонь, Вишгород, Бородянка 3б, Рудий Острів. Датується VІ-V тис до н.е. Яніславицьке населення полювало з луком на лісових травоїдних (благородний олень, тур, кабан, косуля), ловило рибу. Культура виникла внаслідок просування населення культури Маглемезе із Західної Балтії на схід. Цей міграційний рух з північного заходу через Полісся у Надпоріжжя і навіть у басейн Сіверського Дінця фіксується поширенням у зазначених регіонах характерних для Полісся яніславицьких вістер. Просування в другій половині мезоліту населення Балтії в Середнє Подніпров'я підтверджують дані антропології. Мезолітичні та неолітичні могильники Подніпров'я (Василівка І, ІІІ, Вовниги, Ясиновати, Вільнянка, Микільське) свідчать про появу тут у зазначений час масивних, високих північних європеоїдів вовнизького антропологічного типу, морфологічно близьких антропологічним решткам з могильників Західної Балтії. Носії яніславицьких традицій у V тис. до н.е. брали участь у формуванні неоліту гребінцевої кераміки басейнів Прип'яті та Німана.